2 години блукали тернопільські військовослужбовці

1
505

військовий120 військовослужбовців 44-ї артилерійської бригади повернулися зі сходу України на свята додому. Зустрічали їх у Березовиці – рідні: батьки, діти, друзі.

Хвилювалися через очікування, грілися теплим чаєм, який зварили, тут же на пероні вокзалу, військові. Зустрічаючі знайомилися, ріднилися, запитували: А ви кого зустрічаєте? Сина? І ми теж сина!

– Ми чекаємо сина. Поїхав на схід в травні. Дзвонив щодня. Ми дуже раді, що він приїжджає.

– Ми чекаємо теж сина. Обрав собі таку дорогу – військового. Думали, просто закінчить військову академію і буде вдома. Ні, пішов на війну. І тепер ми з татом його чекаємо. Двоє. Ще поки холостяк.

– Та що сказати? Раді ми. Дуже раді. Он діти бігають. Цілий тиждень запитували: А то нині вже той день, коли тато приїде?

діти 1Оскільки поїзд спізнювався, діти влаштували ковзанку, а дорослі «висіли на телефонах»:

– Як ще в Тернополі? Щось сталося? Чому стоїте? Чому не їдете далі?

Батьки й діти померзли. Спочатку зустріч анонсували на 13 годину, потім її перенесли на 14, потім на 15. Всі почали нервуватися.

– Ну невже не можна було їх зустріти в Тернополі? Там і вокзал є, і погрітись і сісти можна. Подивіться на дітей – та вони вже сині від того холоду. А он те у возику!

– Ми не могли зустрічати в Тернополі, – пояснив т.в.о заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення, майор Андрій Бойко. – Військові везуть із собою техніку зі сходу. Тут її будуть розвантажувати. Тому їдуть в Березовицю. Ті, хто з Тернопільської області вже нині буде з рідними на вечері, а хто здалеку – то буде кілька днів тут розвантажувати техніку.

В 14:40 приїхали представники влади. Коли люди кинулись до них з наріканнями на організацію зустрічі, голова ОДА Степан Барна здивувався:

– А вам хіба не повідомили, що зустріч на 15?

– Ні, – відповіли батьки – нам сказали на 13!

діти 2Аби якось заспокоїти людей Степан Степанович пояснив, що він такий же запрошений, як і вони, і в усьому винна Укрзацізниця, якій він не указ.

– Що ви брешете? – сказала одна з матерів. – Хіба люди не знають, яка у вас посада? Тож ви тут грієтеся за спинами наших синів, які там мерзнуть щодня отак на фронті. Могли б уже подзвонити куди треба і знайшли б той локомотив!

Нарешті голова ОДА зробив кілька дзвінків і невдовзі повідомили, що потяг вирушив з Тернополя й скоро буде в Березовиці.

Урочисту програму скоротили. Не було довгих промов від представників влади. Та й після того «незручного моменту» із запізненням поїзда, всі слова були б недоречними.  Лише заспівали колядники з музичного училища, нагородили військових грамотами й нагрудними знаками за відважність, а далі заграв оркестр, вручили квіти й коровай. Все відбувалося дуже швидко. І тільки діти не розуміли, чому їх досі не пускають обійняти тата.

Нарешті ведуча запросила зустрічаючих привітати рідних і всі кинулися обійматися, цілуватися, плакати від радості.

– Я стежив за тим, щоб усі були нагодовані і всім забезпечені, – розповідає Капітан Микола Мінтенко обіймаючи кохану. – Моя дружина – зв’язкова. Я був проти, щоб вона йшла на війну, бо то не жіноча справа. Але вона так захотіла, щоб бути разом.

– Просто немає слів, щоб передати всі відчуття, – каже інший військовий, – не годен вам нічого сказати.

– Я була вісім місяців там, – каже старший солдат Катерина Міганова. – Нічого страшного там нема. Варила їсти. Ну а що ще жінки можуть на війні? Хлопці мене називали «мамою». Дуже їх люблю. Через два дні поїду додому в Броди. Я звідти.

А потім ті, кому пощастило, разом з рідними поїхали додому вечеряти. Інші залишилися розвантажувати техніку, яку привезли з собою. Командир сказав, що вони залишатимуться під Тернополем ще кілька днів, а потім теж поїдуть додому.

– Наш син залишається, – сумно зітхає одна з матерів, тулячи до грудей букет білих маргариток. – От залишив мені квіти. Віддав назад. Сказав, що вони тут пропадуть.

діти

16176721_1209914045759962_644943515_n

16144609_1209914049093295_890040056_n

16128926_1209914052426628_1111032920_n

1 коментар

  1. я спитала в одно1 молодо1 ж1нки з Донецька: а тоб1 не жаль тих в1йськових. що зараз сидять в холодних окопах на такому мороз1. що був у Р1здво? Вона мен1 в1дпов1ла: а ми 1х не кликали до себе. А 1м не було жаль мене. коли я п1вроку сид1ла з дитиною та старенькою неходячою бабусею в п1двал1? 1 мен1 1х н1ск1льки не жаль. Це наша земля – 1 нема чого сюди л1зти 1 зач1пати нас. От 1 думай як хочеш. А насправд1 – правда в не1. Хоча в1йськов1 – люди п1днев1льн1. Не розум1ю тих, хто вважае себе добровольцями 1 пол1з кудись. як кажуть захищати Укра1ну. а насправд1 вбивати 1 грабувати мирних жител1в. Подив1ться ви. нак1нець. правд1 в оч1.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ