«Зі студії мусила вийти, бо не могла вгомонитись», – Зоряна Биндас

Тернополянка Зоряна Биндас не пригадує, щоб ображалася, коли з неї жартують. Якщо дотепно – регоче, жартує у відповідь. Шкодує, що на неї ніколи не малювали шаржів. Каже, що було б цікаво побачити себе збоку у  гіперболізованому варіанті. Зоряна – головна «розрулювачка» сайту «Доба» і головна редакторка «УХ-радіо», акторка театру “Сузір’я”, авторка  книжки “Трубачі з Підгорбиків”

– Часом жінки бояться бути смішними. А ти?

– Ніколи не думала, що  жінки бояться бути смішними. Чи я боюсь? Ну… Я, на щастя, можу собі дозволити бути такою, як хочеться: смішною, то смішною, серйозною – теж непогано, злою і кусючою –  і це часом треба, правда, в міру. Якщо боятись себе, своїх рис чи настрою, то нащо жити?

Але комусь притаманна серйозність, а хтось постійно жартує, в когось романтичний образ, в когось – діловий. Тому, гадаю, комусь притаманно грати вар’ята, а комусь – бути принцесою Несміяною. Але в нас чимало жінок-гумористок, від жартів яких можна в штани напісяти. От навіть взяти Таню Песик з Тернополя. Пишаюся землячкою. Ну от вона жінка, вона смішна і нею захоплюються.

Жінка і гумор – речі сумісні. Жінка і чоловіки відрізняються лиш тим, що є у них поміж ніг, а все інше — наші стереотипи.  Людина і гумор сумісні, рівноцінно і чоловіки, і жінки. Інша справа, що ми часто досі живемо стереотипами: ти ж дівчинка, ти повинна бути серйозною, ти дівчинка, перестань сміятись і поводься так, як має поводитись леді, ти жінка, ти повинна… Тю, ніхто нічого нікому не повинен.

– Тебе часто розпирає від сміху?

– Частенько.  Сміюсь з кумедних ситуацій, з дотепних жартів, з веселих історій. Друзі звикли, що можу розсміятись і хрюкнути в пориві емоцій.

– Якщо людина не має почуття гумору, з нею важче?

– Я б не сказала, що з такими людьми важче, просто до них інші підходи, інша манера спілкування. У кожного є свої таланти, назвемо це так. Хтось має унікальний музичний слух, хтось –  розвинуту інтуїцію, а хтось – розвинуте почуття гумору. Всі ми різні і це прекрасно.

– Коли востаннє сильно сміялася?

– Бачились з товаришем. Йому – 50, авторитетний знаний чоловік, але «мочить» такі приколи, що можна живіт надірвати. Кожен раз, коли бачимось, розказує десятки анекдотів. Не знаю, як він їх пам’ятає.

– З чого у житті не можна жартувати?

– Коли в людей горе, звісно, тоді не до жартів… Думаю, нема однозначних правил, коли, як, з ким варто жартувати. Мабуть, людей і ситуації треба відчувати. Ясно, що коли в когось горе, то з цього ніхто не сміється. От я своїх Трубачів відклала на якийсь час, бо Майдан, війна, і вмирали люди… Але потім почула від бійця, що їм з побратимами хочеться веселого, щоб відволіктись. Вирішила, що вже час. Але якщо є хоч найменша можливість та дозволяють обставини, кожну складну ситуацію краще сприймати зі сміхом, ніж зі слізьми…

Думаю, треба вміти посміятись практично зі всього. Не пам’ятаю, хто сказав, але погоджуюсь з тим, що найбільші дурощі робляться якраз з серйозним виразом обличчя.

– Про твою книжку «Трубачі з Підгорбиків» багато відгуків, що людям після прочитаного веселіше. Це життєві спостереження чи вкладала у видання свій внутрішній сміх?

– Люди сміються, значить, добре. Коли я її читала перед друком, то мені не було смішно. В “Трубачах з Підгорбиків” просто описала сільські історії, які сама колись бачила, комусь вони смішні, комусь ні, комусь сатиричні, комусь реалістичні…

– Часто в тебе трапляються випадки, коли душишся від сміху в якомусь поважному товаристві, а треба бути серйозною?

– Буває, що в ефірі душить від сміху. Гість сказав щось смішне, або слухач, мушу звести свій мікрофон, посміятись, а потім ввімкнути себе знову. Раз навіть зі студії мусила вийти, бо не могла вгомонитись. Добре, що це радіо, а не телебачення.

– Депресія. Тобі це знайоме?

– Так, звісно, я ж  людина. Здається, якщо ти жартуєш, активна і виглядаєш більш-менш, то все ок. Насправді ж під жартами і посмішками є інші “шари” емоцій. Буває, що сумно невимовно – хтось захворів серйозно зі знайомих, хтось помер… Але натягуєш посмішку, йдеш на роботу, бо нікого не обходить твій сум і я розумію це, в людей досить своїх переживань, щоби додавати їм свої.

Було якось, що я дізналась про смерть бабці за кілька хвилин до ефіру. Просто ховаєш глибоко це, а виймаєш потім, бо нема інших варіантів. З депресією так само – це не проходить за годину чи тиждень, може продовжуватись місяцями, це більш глибинне. Але можна депресувати і сміятись, жартувати. Одне не суперечить іншому. Жарти, як на мене, більш поверхневі. Але гумор дуже помічний і направду лікує.

– Чи уникаєш надто серйозних людей?

– Нікого, мабуть, не уникаю навмисно. Буває, що дуже бракує часу, тому можу не відповісти комусь, не передзвонити. Не тому, що не хочу, а тому, що не встигаю.  Це стосується і серйозних, і веселих.

– Твій улюблений анекдот.

– Не пам’ятаю жодного анекдоту. Ніколи їх не розказую, лише слухаю. В житті трапляються речі, які значно смішніші від анекдотів. От, свіжий випадок навіть. Писала матеріал про виготовлення кахлю, поговорили з директором по телефону, на завершення кажу: “А фото зможете скинути на пошту?” Через кілька днів чоловік прислав мені фото листом. Справжнім, паперовим, конверт з марками і все таке. Скинув, називається, на пошту.