«Співчуваю вдовам через родинну трагедію, якій 75 років», – Оксана Сокол

Фотосесію для вдів українських воїнів у Львові організувала Оксана Ганькевич. Стилісти зробили моделям зачіски і макіяж.  Одяг підбрала дизайнерка Оксана Сокол.

«Оксана Ганькевич втратила чоловіка на війні, – розповідає пані Сокол.  – Переживала втрату. Зрозуміла, що потрібно якось виходити з важкого стану. Спільно з іншими вдовами, які також втратили чоловіків, придумали таке перевтілення через красу. Це трохи допомогло відволіктися від страждань і згадати, що вони красиві, приємні жінки. Побачити себе не тільки у смутку, але і гарною. Звичайно, це тимчасове, бо вони надалі глибинно переживають втрату».

Оксана Сокол розуміє тих, хто переживає втрату. На світогляд дизайнерки вплинула родинна трагедія.

«Моїй мамі було всього два тижні, коли загинули її батьки у 1949 році, – продовжує Оксана Сокол. – Часто розповідала про це. Я думала про це упродовж багатьох років. Нашу родинну історію описала письменниця Галина Пагутяк у своїй книжці».

«Моя бабця загинула від рук москалів, -розповідає Оксана Сокол. – Вона була медсестрою в УПА і зв’язковою з псевдо «Бджілка».  Дідусь переховував бабусю в чужій хаті, коли вона була вагітна. Там вона і народила мою маму. Назвали її Марією. Одного дня несла чоловікові обід і мала надати допомогу комусь із поранених хлопців.  У дорозі потрапила під кулі.  Поранена ще довго бігла до дитини. Добігла до хати і впала на поріг. Бабусю звали Анна Сокол. Дідусь – Степан Сокол.

Щоб запам’ятати місце, бабусю поховали таємно вночі напроти церкви, що у селі Свидник Турківського району. То ще та жінка, господиня, в якої бабуся переховувалася, віддала свій одяг. Адже бабуся була дуже закривавлена.  Пам’ятаю, у дев’яностих роках ми їздили до тієї жінки і вона показала нам місце, де похоронили бабусю. Вони якусь помітку там поставили, але роками усе приховували. Хреста не поставили, проте місце ця жінка завжди доглядала».

Маму Оксани Сокол на виховання віддали родині.

«У дідуся і бабусі вже було троє дітей, – розповідає пані Оксана. – Двох дітей дали одним родичам по маминій лінії, а маму дали в добру, набожну родину до бабусиної сестри. Бабуся, яка загинула, мала сестру-близнючку. У неї було ще своїх п’ятеро дітей. Москалі були жорстокі до таких дітей, як моя мама. Тому її видавали за свою і приховували, що вона прийомна. Шукали якусь жінку, що маму вигодувала грудним молоком. Моя мама відмовлялася від грудей. Дуже плакала приблизно до 10 місяців. Далі маму довиховувала  найстарша дочка бабусиної сестри Марися. Цьоці Марисі уже 90 років. Вона досі піклується про мою маму. Деколи передає їй якусь пенсію. Любить її дотепер.  Дуже набожна людина. Усі сторінки молитовника в дірках. Навіть у священників не бачила таких затертих книжок. Вона дала моїй мамі дуже багато любові, тепла, мудрості. Цій історії уже 75 років, як і моїй мамі».

Саме тому Оксана Сокол розуміє, як сильно втрата впливає на родину.

«Співпереживаю цим жінкам, – каже дизайнерка. – Познайомилася з ними. Вони розповідали свої історії: у когось загинув син, в іншої чоловік, а хтось втратив брата.

Спілкування з вдовами вчить мене стійкості. Я і так стійка, але  їхні історії ще більше гартують. Я сама ж не знаю, що мене чекає. Війна триває і я готова чинити опір. Буду на своїй землі до кінця.  Не збираюся переїжджати за кордон. Щоправда, мені важко спілкуватися з чоловіками, які шукають можливості, щоб ухилитися від війни. А я не боюся. До кожної людини рано чи пізно прийде смерть. Утім, я перестаю і засуджувати. Один чоловік з близького оточення ухилявся, а потім раптом сам добровільно записався за контрактом. Це мене шокувало, коли він мені повідомив це по телефону. Виходить, що упродовж того часу  у нього тривала внутрішня боротьба. Саме цей випадок дав мені просвітлення, бо у мене було якесь спустошення від того, що так багато чоловіків ухиляються. Цей випадок несподіваний, але водночас цінний. Після того уже не  порівнюю, не оцінюю і не осуджую. Адже ми навіть не знаємо, як самі вчинимо в тій чи іншій ситуації. Можемо проявити себе навпаки протилежно».

Щоразу проїжджаючи повз Львівську обласну військову адміністрацію, Оксана Сокол вимикає музику в автівці.

«Біля приміщення є фото загиблих хлопців, – каже пані Оксана. – Я вимикаю музику і молюся за них. На цих світлинах вони всі усміхнені. Молишся і ніби до кожного говориш. Думаю про їхні родини. Можливо, там є і фото чоловіків, чиїх дружин я особисто знаю…».