“Війна мене застала в Бучі”, – директорка української школи в Ірландії Надія Іваннікова

Готуючи матеріали про допомогу українців світу материнській землі у цей важкий і драматичний воєнний час,  я все більше переконуюся, що серця добрих людей  зв’язані невидимими енергетичними потоками, які творять дива. У цьому, мабуть, також феномен незламності нашої нації, яку московити не можуть століттями  перекроїти на свій лапотний лад,  провести, як вони кажуть «демілітаризацію» і відімстити за самостійність, декомунізацію і ленінопад. Їм невтямки, що зброя наша, крім тієї, що в руках ЗСУ, наш дух, душа, яка живе Україною,  в якій би частині світу не перебували українці.

– Ірландія прийняла  за різними даними до 85 тисяч українців, яких вигнала з домівок війна. Уряд  жодного  біженця не залишив на вулиці, – розповідає директорка української суботньої школи  «Рідна школа»  в Дубліні Надія Іваннікова. Ми ведемо мову про наших земляків, яким дуже важко було адаптуватися на острові. Зрештою,  як і самій Ірландії, яка просто  ніколи не бачила такої кількості людей, що  одночасно прибували б  за такий короткий проміжок часу. Уряд, державні та громадські організації, а також волонтери й українська діаспора наполегливо працюють, щоб українці, які ще й досі прибувають, були  прихищені, нагодовані, знайшли роботу, соціалізувалися. Окрім підтримки через канали ЄС, Ірландія надала 20 мільйонів євро гуманітарної допомоги Україні.

– Україну люди  привозять у своєму серці і розбудовують її на чужині, – говорить   моя співрозмовниця і зізнається, що їй завжди щастило саме на таких земляків.

Про українську суботню школу, що на  півночі Європи, я дізналася на заході  континенту – в Лісабоні. Героїня мого інтерв’ю пані Валентина Тимчук, очільниця асоціації українців Португалії «Добре серце», з великою шаною розповідала про  започатковані  міжнародні проєкти, до яких долучалася Ірландія, а конкретно директорка української  школи Надія Іваннікова, яка, за словами пані Валентини, є вчителькою від Бога і великою українською патріоткою. Що зблизило колишніх киянку і львів’янку далеко за межами батьківщини?

– Насправді, добрі серця об’єднуються для добрих справ. Пані Валентина була в Ірландії на заході  «Незламна Україна: ціна свободи» , який зібрав земляків зі всього світу. Спільно ми виступили проти окупації Криму , проти  війни на Донбасі, зробили посил до  світової спільноти  про безчинства рф на наших землях. А потім ми долучилися до   міжнародного проєкту «Подаруй дитині радість», започаткованого «Добрим серцем» для дітей-сиріт, чиї татусі загинули на війні.

У пані Валентини був список з різних куточків України, за яким ми  передавали  подарунки. А потім цим діткам, які йшли в школу, ми дарували «Портфелик від діаспори». Ще  ми були «Святими Миколаями» для  таких діток. Крім українців Португалії і Ірландії добру справу робили земляки з Німеччини, Польщі, США ,Туреччини, Австралії , Італії, Латвії.

Ми разом  брали участь у всесвітній  акції «Об’єднані прапором», яка була присвячена поверненню  Криму Україні. Українці і кримські татари підписували і передавали  прапор в містах  Англії, Ірландії, Португалії, у США, Канаді, Австралії та Малайзії. Так  ми привертаємо увагу світу  до того,  що  чинить московія в Україні, разом і зараз нагадуємо, що потрібна допомога, щоб люди не звикали до війни на нашій рідній землі.  А ми, всі учасники, стаємо не просто друзями, а родиною, яка і забезпечує  колообіг добра над Землею.

– Кажуть, українець, де б не поїхав – всюди собі Україну будує, тому що тут, за кордоном, її нема, а  донедавна, може,  і не чули про  неї. Ваше «будівництво»  вилилося в освіту маленьких українців, народжених уже за кордоном. З чого починали тут «будувати» школу?

– Створенню школи передувало заснування у 2008 році благодійної громадської організації  «Асоціація Українців в Республіці Ірландія» (АУРІ).  Біля витоків організації були львів»яни  Олександр Яворський, Вікторія Мєлковська з   активістами української мігрантської спільноти. А за рік   Олесандр разом з кваліфіковними педагогами Ларисою Мотрук та Оксаною Моклович під юридичним дахом АУРІ заснували в Дубліні  навчальний заклад “Рідна школа”, який прийняв понад 70 дітей  українців. Спочатку я працювала педагогинею, а згодом стала директоркою.

Наша школа, як острівець підтримки для маленьких українців від шести років  та їхніх батьків. Це частинка України, де звучить українське слово, наша пісня, оживає історія народу, культурні традиції. Заняття у нас тривають дві години щосуботи.

У школі в чотирьох класах до початку повномасштабного вторгнення росії  навчалося понад   30 дітей, – розповідає пані Надія. – Найскладнішою у нас була ситуація в 2014 році, коли вчительки,  емігрували в Канаду, а я залишилась наодинці з 32 учнями від 7 до 12 років, тобто різним рівнем знань. Я була в розпачі! Тут  війна почалася, Україна вмивається кров’ю, гинуть наші найкращі, в Ірландії працюють російські школи, а єдина українська припинить свою роботу.Тоді школу “рятували” Яворські. Дружина Олександра Оксана  взяла  молодших діточок, й ми продовжили роботу Рідної школи.

Особливістю нашої школи є те, що за весь навчальний рік з вересня по травень у нас всього до 30-ти уроків. Тобто фізично наші учні не встигають вивчити алфавіт за рік навчання й відповідно післябукварний період ми проходимо ще за один рік, максимально скоротивши навчальну програму. Програму 2-го класу наші учні опановують також за 2 роки, така ж ситуація в 3-му та 4-му класах. Ще одна особливість – класи мають не більше 12 дітей. Там, де навчається до 20-ти дітей, працюють двоє вчителів. Це для того, щоб кожна дитина отримала якомога більше уваги. Велика подяка батькам наших діточок, які щосуботи (за винятком канікул) привозять дітей  у Дублін за 50-100 км, які допомагають дітям виконувати домашні завдання, які вдома розмовляють з ними українською мовою. Складно було з викладачами, бо це ж волонтерська робота. Але наші вчителі їздять в школу за покликом серця, а не за карбованцем. Я живу за 45 км до школи, пані Марія Старух – 60 км, а пані Оксана Мичка витрачає на дорогу в один бік більше 2-х годин, долаючи відстань майже 200 км.

Ще в нашій команді Оксана Кузик, Марта Бойчук, Олена Собчук та Лілія Ілка .Маємо уже сталий, невеликий,  дружний і  цілеспрямований педагогічний колектив людей,  закоханих у  свою справу. Поряд із навчальною програмою, впродовж року  при активній допомозі батьків ми готуємо виховні заходи, концерти до Різдва,  Дня  Св. Миколая, Свята матері, Дня Вишиванки,Українського Прапора, Незалежності України  тощо.

– Бомбардування вашого рідного Києва, атаки росармії зі всіх боків на Україну  змінили і  ваш робочий графік, життя «Рідної школи» тут, на краю землі?

– Повномасштабна війна мене застала в Бучі, куди ми з чоловіком приїхали до дітей 20-го лютого, все знаю не з розповідей. Спочатку ми з дітьми ховались в підвалі, а коли почули про ворожий десант в Гостомелі, тікали до друзів в Івано-Франківськ. Звичайно, своїм нападом на Україну рф сколихнула весь світ і життя розділилося на «до» і «після». У нашу школу прийшло майже 20 нових учнів. Маємо  прискорений курс вивчення «Букваря», є класи-комплекти, де різновікові діти. Разом з тим, мотивація до вивчення української мови зросла в разИ, патріотизм та бажання допомогти ЗСУ та простим українцям також подвоїлись, якщо не потроїлись.

Проблема з вчителями відпала, бо  за останній рік близько 120 українських вчителів початкової школи  прийняли до реєстру Педагогічної ради. АУРІ продовжує відкривати нові  українські школи, зокрема в містах Лімерік, в  Дрогеді, що у графстві Лоут, у містечку Віклов, у Тралі, графство Керрі, у містечку Терлз графство Тіпперарі. З вересня АУРІ планує відкрити ще школи в Летеркенні, графство Донегал, в Слайго, в Голвей, в Дундалку, графство Лоут.

За офіційними даними кількість українських школярів, які навчаються в ірландських школах, продовжує зростати і зараз школи по всій Ірландії відвідують майже 15 тисяч  учнів. З 2023-2024 року українська мова буде в атестаті про закінчення школи. А вже з вересня  учні, які підуть у 5 клас, зможуть обрати українську мову для вивчення, як факультативний предмет. Перші іспити з української учні складатимуть у 2025 році.

Крім того, Державна екзаменаційна комісія в Ірландії займається тим, що виконує запити щодо можливості проведення іспитів у навчальних закладах для іноземців країн ЄС рідною мовою.  Україна поки не є членом ЄС, але  Єврокомісія запустила в роботу  заявку держкомісії і ми чекаємо на позитивне рішення.

– Кажуть,  нові дії приводять до нових результатів. З поповненням вашої школи, приходом дітей, сім’ї яких вигнала з домівок війна, мабуть довелося шукати і нові методи роботи?

– Діти завжди були в нас у пріоритеті. Ми живемо з ними на одній хвилі їхніх інтересів. Якихось особливих потреб у наших учнів у психологічному плані немає. Мені здається, що батьки вивезли їх вчасно. Так, багато з новоприбулих сумують за домом і друзями. Але дитяче спілкування, залучення до спільної справи , культурно-освітніх заходів не дають їм сумувати. Учні завантажені навчанням:ірландська школа, онлайн українська для новоприбулих  і наша суботня. А про Україну ми завжди говоримо, діти всі новини знають, діляться. Отож, у нас тут справді  невеличка наша Україна, яку ми «збудували», і серце наше б’ється з нею в унісон.

Наші учні малюють  для воїнів малюнки і ми передаємо з волонтерськими вантажами, які організовують діаспоряни, на фронт. Ми, як освітній заклад, за місцевими законами, не можемо займатися мілітарними закупками, але зібрані гроші на різних заходах, де наші учні та їх батьки беруть участь, а також кошти, які надсилають нам ірландські друзі, направляємо на медичні потреби, в центри реабілітації, постраждалим від агресії та переселенцям.

Дуже хочеться  хоч чимось полегшити життя тих, хто  захищає рубежі України. А ліки, медпрепарати, обладнання, чай, кава, цукерки, печиво  завжди потрібні. Саме під егідою діаспори  в кількох містах запрацювали центри надання допомоги українцям «Паляниця».

Ми з чоловіком, який у всьому мене підтримує, а я підтримую його, займаємось адресною допомогою нашим воїнам ЗСУ, відправляємо щомісяця до чотирьох посилок  людям, які втратили своє помешкання, в  Київський госпіталь, робимо донати.   Хочу додати, що кожний черговий злочин росіян, лише збільшує нашу ненависть до них та виливається в збільшення допомоги Україні. Не маємо права зупинитись, не маємо права втомитись!Також ми співпрацюємо  з громадською організацією, «Волонтери Ірландії», яку  очолюють  тернополяни Юрій Крупа та Микола Козлов. Пріоритетним напрямком їхньої роботи ще з 2014 року  є  логістика, гуманітарна допомога, адресна допомога ЗСУ.

– Серед волонтерів мабуть багато і ваших вихованців, бо вже виросло   покоління на «Рідній школі»?

– Вони  роз’їжджаються, дорослішають, уже своїх діток мають, досягли чогось у цьому житті і, звичайно ж, допомагають Україні. Дуже приємно, коли вони мене пізнають, обмінюються теплими спогадами. А я тішуся, що вони гарно закінчують ірландські школи. Своїми учнями ми дуже пишаємося, вони не тільки  працьовиті, допитливі, а й дуже талановиті . А розбудовувати Україну за кордоном – це і яскраві дійства  учнівського колективу, святкові імпрези, презентація України і можливість їй допомогти. Адже до нас на культурні заходи приходять  меценати, благодійники. Виступи учнів  зафільмовує наш оператор Олександр Яворський.  Завдяки йому фільмотека школи стала своєрідним архівом наших здобутків, праці, яка робить маленьких ірландців з українським корінням, великими українцями, патріотами, які світові будуть презентувати свою, «вибудувану» в серці, Україну.

– У школах України тепер  велику увагу приділяють   національно-патріотичному вихованню й підвищують його рівень, фокусуються на предметах, що формують громадянську свідомість. Який головний меседж доносите ви своїм вихованцям?

– Про нашу споконвічну боротьбу за волю і незалежність. Ми вивчаємо символи України,  народознавство, традиції, намагаємося висвітлювати  подвиги героїв,які віддали життя в боротьбі з ворогом. Говоримо про перспективу. Адже знання української відкриває ширші обрії , а знаючи ще ірландську й англійську,  можна стати   адвокатом України, бо можеш людям пояснити цінності, за які вона воює, боронячи світ від агресії, попросити допомоги і підтримки.А знання мови  своїх батьків, їхніх батьків -це безперервність поколінь, яка дає потужну енергетику  нині сущим.

– Кажуть, що  виховують націю вчитель і священник.

– Так. В нас у Дубліні є Українська Греко-Католицька церква, парафія Блаженного священномученика Миколая Чарнецького, парохом вже 11 років є о. Василь Корніцький, родом він з с. Самолуски Тернопільської області.

Щонеділі та по святах в нашій церкві, яку ми розділяємо з римо-католиками проходить Служба Божа українською мовою. Церква активно допомагала нашим воїнам ще з 2014 року, а з початком широкомасштабного вторгнення рф  ця допомога зросла в рази. Тільки цієї зими наша церковна громада  надіслала декілька тон гуманітарної допомоги , продуктів довготривалого зберігання для наших захисників . З  дозволу та благословення о. Василя ми в приміщенні церкви провели телеміст з українськими дітьми з міста Миколаїв. Діточки розпитували один одного про життя в Україні та в Ірландії, співали пісні, розказували вірші. Миколаївські дітки були дуже здивовані, що  в Ірландії нема снігу та морозів. І знову таки, особлива подяка батькам, які також посприяли цьому зв»язку з Україною.  Також наші учні неодноразово виступали перед парафіянами, показуючи Вертеп, Різдвяні вистави.

– Дублін став для вас уже рідним домом і місцем реалізації вашого педагогічного таланту. Ви тут живете понад 20 років. Доля випробовувала на різних роботах, але ви повернулися до витоків того, з чого починали. Тішитеся, що не розминулися з професією?

– Тішуся, бо я прагнула до цього, я вчитель початкових класів. Працювала в Україні, в Німеччині, в Ірландії . Я  навчилася в учнів бачити світ їхніми очима. Це волонтерська робота, але вона солодка тим, що дає мотивацію до життя, самовдосконалення, саморозвитку, бо як же без потоку новин і професійних новацій до дітей іти? А ще  вчительська праця постійно  тримає  в тонусі,  хочеться бути кращим, добрішим, відкритішим. Діти це відчувають і наша любов взаємна. Я вдячна батькам, які привозять на навчання дітей, допомагають у проведенні заходів.

– Життя на краю землі,далеко від батьківщини продиктувало кредо, якого дотримуєтеся?

– Досвід дає переконання, що треба бути корисною людям, але, щоб і сім»я від цього не страждала. А ще – треба до людей ставитися так, як ти хотіла б, щоб до тебе ставилися.

– Є щось таке, чим хотіла б поділитися із нашими читачами?

– Ми говорили на початку про кругообіг добра над землею.Хочу, щоб ця життєдайна енергія множилася і була безперервною. Це в наших силах.Тільки так  спільно ми переможемо ворога. Будуйте Україну зсередини, а ми з-за кордону і матимемо світом визнану непереможну державу, про яку мріяло багато поколінь українців.

Людмила Островська

Дублін, Ірландія