«Коли людина тішиться, їй прибуває здоров’я», – Іванна Вознюк

76-річна Іванна Вознюк із села Косів Чортківського району за роки переконалася у тому, коли люди щасливі, перебувають у хороших стосунках з близькими, вони здоровіші.

Пані Іванна спостережлива і комунікабельна. Її часто запрошують туди, де і життя, і де смерть. Адже жінка добре знається на традиціях. З нею радяться, як підготувати в останню дорогу померлого. Іванна Вознюк іноді сама миє і одягає спочилих, молиться за них. А ще усе життя опікується людьми похилого віку. Відвідує самотніх і приносить їм їжу.

«Я не маю ні корови, ні свині, але що зварила, то несла комусь, – розповідає Іванна Вознюк. – Одну жінку провідувала 17 років. Стася її звали, вона померла у грудні. Одного дня були у неї із моїм сином Сергієм. Згодом пішли додому, а її син Олег лишився з нею сам. Пізніше телефонує і каже: «Цьотко, мама ніби не дихає». Олег прийшов по мене. І я вмила її, одягла, поставила на катафалк, зателефонувала до голови сільської ради».

Іванна Вознюк співчутлива до чужих страждань. Дбає і про тварин. Недавно до не прибилися кіт і собака. Вирішила не проганяти. Прийняла і годує. Знає, як це – залишатися ні з чим.

«Якось телефоную одній жінці і ділюся: «Слухай, в гаманці маю тільки одну гривню. А ще так довго до пенсії», – пригадує. – Вона відповіла: «Не переживай, тобі Бог з неба скине». Наступного дня 1100 гривень Бог з неба скинув. А як? Померла жінка, сама жила. Приїхали до мене люди. Потрібна була моя порада, підказка. Я допомогла. То за це мені дали тисячу гривень. А потім сказали: «Візьміть ще 100 гривень за те, що послухали нас». У мене часто так буває. Але і я поділюся зі всіма. В іншому кінці села живе жінка, яка працювала зі мною на фермі. Я не годна до неї піти. Сказала синові: «Сергію, піди розвідай. Може що треба їй віднести. Може яких закруток». Я така людина. І якось так мені Бог дає звідусіль».

Іванна Вознюк переконалася, що не лише спілкування, а й настрій і думки мають вплив.

«Коли людина тішиться, їй прибуває здоров’я», – говорить. – «А у сварці – нестерпно, тоді втрачається сила, можна і захворіти. Як хтось трошки крикне за мною, скаржилася чоловікові. Він казав: «Іванко, живи, тішся життю. Життя таке прекрасне. А на дурних уваги не звертай»».

– А довіряєте людям?

– Як кому. А от є одна жінка, що якби могла, то з’їла б мене. Що б я не мовила, а вона все напоперек. Я не відповідаю. Ще принесу їй щось зі смаколиків. А як вона щось крикне до мене, відходжу і думаю: «Я тебе благословляю. Хай тобі Бог простить». І все.

– Коли відчували найбільше щастя?

– Найщасливішою в житті була, коли виходила заміж і як народилися діти. Найгірші втрати для мене були, коли померли мама і тато, брати, сестра.

Іванна Вознюк завжди була співчутливою. Коли їй виповнилося 15 років, батьки віддали її на службу до першого секретаря райкому партії у Чорткові.

«Той секретар робив збори у колгоспі, – говорить. – Сказав, що йому потрібна домашня працівниця. Жінка голови колгоспу розказала про це моїй мамі. То мама взяла мене, посадила в бобик і відвезла. Я не хотіла. Плакала дуже весь тиждень. Жінка секретаря заспокоювала мене: «Не плач. Удома ти навіть не бачила того, що маєш їсти тут». А я до мами хотіла. Ще мала вчитися три місяці у восьмому класі, але так і не довчилася. То я була наймичкою. Діти секретаря райкому партії уже були великі. Син у восьмому класі, а дочка у третьому. Я прокидалася вранці і готувала їм їжу. Платили мені 12 рублів на місяць. Дитина ще, мені було 15 років. Я мала дуже довгу косу. Господиня ходила за мною і співала: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси».

Працювала в них два роки. З ресторану приходила жінка і вчила мене готувати їжу. Я записувала всі рецепти  у грубому зошиті. Дала його якось сестрі і той зошит у неї хтось вкрав. Навчилася готувати там усе. Це був 1963 рік. У селі в той час про кабачки ще ніхто не знав. А я вже з кабачків робила ікру, закрутки різні. Голубці готувала  з кабачків, але вони мені не смакували. Навіть кавуни квасила. А рецепт салату олів’є у селі від мене вийшов. Одружувався один чоловік і я готувала закуску. Зготувала тоді і цей салат».

Коли секретар райкому партії з родиною переїхав до Тернополя, Іванна Вознюк влаштувалася нянею.

«Запросила одна жінка бавити дитину, – продовжує. – Платила 15 рублів в місяць. Мені вже було дуже добре, бо я вміла все варити, гарно прибрати. Також працювала там два роки. А потім вийшла заміж за міліціянта і поїхала до нього на Одещину. Згодом повернулася до села. На фермі доїла корів. Цікаве у мене життя. Мексиканський серіал «Маріанна» хай ховається».