Отець Степан Лилак об’їздив світ. Його вірші опублікували в Арабських Еміратах

У різних країнах світу триває клопітке і часто невидиме служіння багатьох українських греко-католицьких священиків, перед якими війна поставила нові виклики: забезпечити не лише духовну опіку численним біженцям, але й надати їм соціальну підтримку. Без перебільшення можна сказати, що церква є опорою, центром, об’єднуючим стержнем українства  за кордоном. Сьогодні я запрошую до  Української  греко-католицької  парафії, яка  діє при грецькій католицькій церкві Пресвятої Богородиці з Дамаску, у Валетті, столиці республіки Мальта. Це одна  з наймолодших спільнот УГКЦ, яка розпочала свою роботу п’ять  років тому, і вже ось три роки на постійній основі. Настоятелем  УГКЦ в цій державі  є о. Степан Лилак. Час для інтерв’ю священник  призначив  після  Божої Літургії.

Святково одягнені прихожани наповнили церкву  розмовами,  втіхою , що бачаться у цьому святому місці. Багато з них прийшли з дітьми.А перед церквою  українці організували ярмарок, кошти  з якого підуть на допомогу ЗСУ і на розвиток церкви. Віряни  висловили  стурбованість тим, що переживають їхні рідні та близькі на батьківщині. Всі сказали, що моляться про одне: щоб Україна виграла цю війну і як найшвидше, бо ще потрібно буде багато зусиль для відновлення. «Молитва важлива, і ми можемо молитися різними мовами, але наша рідна мова – це мова нашого серця.  Ця війна означає або бути, або не бути, тому я вірю, що ми повинні перемогти. Не те щоб ми могли, але ми повинні, тому що у нас немає іншого вибору, -сказала Слава Тарас.- Ми ревно молимося за це у цьому святому , вимоленому століттями місці». Багато прихожан співають у церковному хорі, звучить він тут ангельськи. О.Степан на службі так проникливо читав Святе письмо, говорив про споконвічні Божі істини, що клубок  підходив до горла.На святому причасті священник називав імена всіх прихожан, яких було до півсотні.

– Церква — це не лише будівля, а кожен з нас. Як важливо, щоб ми,як віруючі люди, українці, де б не були, залишались церквою. Навіть тут, на Мальті ,важливо нам бути разом і своїм життям та вчинками свідчити Господа, показувати приклад іншим. Церква залишається для нас місцем зустрічі з Богом та поміж собою, – з цього почав розмову  о.Степан Лилак.

Народився священник в селі Кадобна Калуського району Івано-Франківської області тоді, коли ця  церква була у підпіллі. Молитви, за його словами, знав від  мами.

– Господь провадив мене все життя, – продовжує отець. – Я священник Київської Архиєпархії Української Греко- Католицької Церкви /УГКЦ /. Шість років тому мене перевели  в Пасторально Міграційний Відділ /ПМВ/, що координує душпастирську діяльність 101 священника для українських вірних у 20-х країнах світу, де немає структур Української Греко-Католицької Церкви. Відділ очолює Преосвященніший Владика Степан Сус. В грудні 2022 року з благословення Блаженнійшого Патріарха Святослава, я був поставлений на служіння на Мальту, для вірних УГКЦ, а також для всіх українців, доля яких, а тепер і війна, змусила покинути рідну землю. З благословення Архиєпископа Мальти Чарльза Шіклюни я приступив до служіння для українців при Греко- Католицькому храмі Божої Матері Дамаської. Хочу висловити мою велику повагу і щиру подяку Архиєпископу Мальти,  який відкрив для нас не тільки двері храму, а також знайшов місце у своєму серці для нас,українців , пригорнув і по-батьківськи прийняв  у цей тяжкий для нас час.  Для нас усіх тут зболених і вигнаних війною  цей маленький храм став   великою розрадою, острівцем України. Тут щонеділі і у свята, ми збираємося на нашу Божественну Літургію,  молимось у своїй рідній  мові, зберігаючи свій східний обряд і свої традиції, допомагаємо нашим воїнам , один одного підтримуємо і розраджуємо. Це нас зближує і ще більше єднає.

Наслідки цієї віроломної війни  відчувають не лише українці, але й інші народи Європи та світу. У ній ми втрачаємо  кращих синів і дочок – захисників Батьківщини. Гинуть цивільні люди,  діти. Рашисти зрівнюють із землею міста і села, руйнують інфраструктуру, породжують хвилю біженців. Кожна людиноненависницька ідеологія з’являється тоді, коли людина не засвоює уроки минулого.  Європа і світ  розслабилися за період епохи миру, після холодної війни, а зі злом не можна йти на компроміс. Мабуть, після цієї війни треба буде переписувати історію не тільки століття, а й тисячоліття, наскільки її загарбники переінакшили, сфальсифікували, викрали і позатирали білими плямами.  Міф про братні народи впав. Міф, що в Другій світовій війні винен лише нацизм зруйновано. Бо був ще комунізм, з якого виріс рашизм. Сподіваюся, що  світ розплющить  очі, зрозуміє  цю несправедливу агресію, докладе зусиль, щоб  ми   разом  здолали ворога.  Бо не достатньо лише зброю давати. Нам треба зробити все, щоб такі ідеології більше не появлялися, щоб росія розпалася і переформатувалася, переродилася, зажила цивілізовано і не хотіла ніколи нападати на нас.

– Що стає головним у прагненні закордонних  українців шукати дорогу до храму?

– Церква — це місце, де ми вчимося бути з Богом та вчимось правильно дивитись на обставини життя.

Сюди  я прийшов на місце священника, який ревно працював на прославу Бога в республіці Мальті, згуртував українську громаду, а ми вже разом тепер поглиблюємо і поширюємо співпрацю. Тут прекрасна жива парафія. За цей рік мого служіння, я охрестив десятеро діток.  Перша українська пара з наших парафіян повінчалася,  мали перший шлюб. За цей час ми підготували дітей до першого причастя, яке урочисто відсвяткували на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Батьки хочуть відновити  пластовий рух. Будемо тут молитися. Священника без пастви немає, марні його старання. Раз на тиждень ми збираємося на репетицію хору , заодно це і маленькі збори нашого парафіяного комітету. Я щасливий тим, що з Божої  ласки є бажання оцих людей, які роблять парафію живою. Це не моя заслуга, а  така велика Божа ласка.  Величавим було святкування Великодня. А проходило воно у  Рабаті,  на другому кінці острова в Архиєпископській семінарії  на святкування прибуло понад 400 людей. І це показує , що наші люди шукають Бога, цінують наш обряд і традиції.

Мальта зайняла особливе місце, заворожила красотою і духовною величчю своїх храмів навіть каміння, хоче розказати про сиву давнину землі де ступила нога святого Павла.

За цей короткий час, я незчувся, як закохався у цей Богом благословенний острів. Я завжди  говорю, що Господь мене любить і мою долю влаштував так, щоб я був його очима і як священник у моїм служінні розповідав вірним про незбагненну Божу красу! Мені довелося любуватися красою Ніагарького водоспаду, трьома тисячами озер північної Америки, я милувався  райською красою Південної Африки, Горою, що має назву 12 Апостолів, місцем де сходяться у поцілунку Атлантичний і Індійський океани. Я молився в соборі Паризької Богоматері,  у Базиліці Божої Матері в Люрді, милувався куполами Золотої Праги. Я  бував у багатьох країнах, таких як  Німеччина , Нідерланди, Польща, Румунія, Болгарія, Словаччина, Естонія, Литва, Латвія, Об’єднані Арабські Емірати. Я молився на Оливній Горі у храмі Господня Сльоза,  на горі Тавор, а також на Гробі Господнім. Приймав купіль у ріці Йордан, милувався  Римом,побував у його серці – Ватикані… Не перелічити всіх міст і континентів, куди мене провадив Господь.

Здається,  що після всіх моїх подорожей, Господь запровадив мене в інший світ, на якусь дивну Планету,  ім’я якій – Мальта. Особливо мене вражає   тут щира гостинність мальтійців, відкритість, бажання допомогти.

– У збірці віршів «Подих пустелі», яку видали українці Арабських Еміратів, де ви служили, є  і ваша поезія. Які мотиви вашого  поетичного слова?

– Писати  я почав дуже давно. Але  нікому цього не показував, крім своїх близьких друзів, які мене слухали і надихали для нових рядків. В Арабських Еміратах ми мали доволі  гарного парафіянина, який сказав, що ми мусимо випустити таку книжку творів української діаспори.  Багато поезій моїх там не ввійшло, бо це було дуже  обмежено, талановитих українців, які володіють словом, багато. Тематика моїх творів не від мене залежить.  Я  маю час в себе в келії годинами молитися, припадаю до Бога, преклоняю коліна мого серця  і прошу, щоб Він дав  мені  мудрости,  сили пізнати Його у тій молитві, яку я молю. І буває серед ночі  я чую диктування тексту. Я встаю і починаю писати: «Дай пригорнусь до Тебе, Ісусе,

І удари бичів я прийму,

Візьму хрест Твій на свої рамена, На Голгофу я сам понесу.

І вінець Твій терновий, Ісусе,

Я на голову візьму свою,

Най відчую ту біль невимовну, Най страждання Твої розділю.

Витру кров, що спливає на  скроні ,І святе заливає лице,

У надії, що образ дістану

У  дарунок, Ісусе за це.

Дай на хрест покладуся , Ісусе,

Най кати розпинають мене,

А душа із гріха най воскресне

Там в раю знов зустріне Тебе».

–  Я розмовляла з людьми, багато з тих, хто тут   замешкав, душею на Батьківщині, біля зруйнованих подвір’їв, і знекровлених сіл і міст, на передовій, де воюють родичі. До вас, напевне, і за розрадою  звертаються?

– Так, звертається багато людей, просять приватности, хотять поділитися сокровенним, іноді зболені тугою за рідною землею, а особливо шукають духовної   підтримки. Бо Україна стала не лише країною звитяги, незламности,  а й болю, втрат, горя. Єднатися навколо церкви – це наше спасіння тут, в чужині. Я окремо проводжу молитви  на оздоровлення. Війна дуже вплинула на душі і психічне здоров’я прихожан. Вони  беруть у волонтерській роботі  потужну участь. Щомісяця до нас на оздоровлення приїжджають вояки і ми до того підключаємося. Я особисто мав зустрічі із захисниками. Ми хочемо, щоб у них залишилося гарне враження про Мальту, щоб вони набралися тут сили і відчули домашню опіку.

– Війна — хочемо ми цього чи ні — стимулює зміну мислення, ми стали іншими. Як вона  впливає на священичу проповідь і чого вже навчила війна?

– Війна загартовує дух нашого  служіння, бо спонукає переосмислити багато речей, змушує обирати нові пріоритети в житті. Навіть той факт, що ми є християнами,  що ми прийняли Христову проповідь і нею живемо, вимагає замислитися, чи ми дійсно відповідаємо цьому, бо це свідчення торкає як глибини нашого внутрішнього переконання, так і наші зовнішні дії.Безперечно, сьогоднішня ситуація має  великий вплив. Людська психологія  нікуди не поділася, бо є дві громади: людей, які до великої війни приїхали і ті, кого з домівок вигнала московська агресія  два роки тому. Для другої категорії  українців Мальта створила добрі умови для перебування (навчання для дітей, медичне обслуговування, дозвіл на роботу, юридичні послуги тощо). А ті, хто тут 10-15 років проживає,  уже  самотужки стали на ноги.  Але ми  всі тут відчуваємо  те, що переживає наш  народ. Наша спільнота  знає всі деталі  життя і протистояння України.  Кожен день ми знаємо, скільки гине людей, особливо молоді, дітей, жінок, тому що росармія  воює не з солдатами, вона воює з мирними жителями. Зараз дуже важко. Але ми віримо, що Бог з нами, і я вірю, що ми нарешті переможемо.Ми просимо: «Боже, помагай нам об’єднатися». На проповідях я говорю, що   ми маємо  любитися, бо ми  не просто сюди приїхали, ми тепер амбасадори  України, на те була Божа воля. Він нас урятував, зберіг життя. І ми  маємо пам’ятати, що представляємо  Україну, де б ми не були. Світ мусить знати про нас, як про людей добрих, щирих, працьовитих, культурних, Боголюбивих. Намагаюся пояснити, коли люди на роздоріжжі. От приходять і кажуть: «Отче, я проклинаю путіна». Я ж відповідаю, що таким чином ми уподібнюємося до нього  і його поплічників. Коли я  бачу, що людина є зболена і війна якимось чином її торкнулася,  я починаю підходити до неї  тільки слідами святого письма, бо не кожен може вичитати святе писання. Я підбираю такі історії, що людина прозріває, ніби полуда з очей зникає, заспокоюється. Головне, щоб зрозуміла, коли проблему не вирішити, треба  змінити цілковито своє ставлення до неї. Яким чином зупинити війну окупантів? Є речі, які нам не підвладні, які стоять над нами. Ми можемо тільки молитися. Мій племінник, якого я бавив як свою динину, у полоні, другий – на першій лінії, а третій там, де я не маю права знати. Коли я молюся, я їх уявляю собі, бачу всіх, хто з ними захищає Україну, а наша молитва для них, як бронежилет. Ми , коли молимося за воїнів, ніби одягаємо їх оберегами. Я завжди доношу вірянам, що кожного з нас війна вчить цінувати мир, цінувати те, що ми маємо, і бути правдивими християнами, бо слід цінувати ту благодать, яка є в мирі та в любові.

-Ми гостро відчуваємо брак  Доброї Новини при величезній кількості джерел інформації.Чим можна замінити її, крім очікування?

-«А хто витримає до кінця, той спасеться»,-слова, які сказав сам Господь. Отже, якщо ми маємо ці слова, то вони нас мусять вести, де б ми не були. Якщо я є в Україні- це є одне. Якщо я за кордоном, на Мальті – це  інше. Я шукаю доброї новини. Яка вона? Якщо я можу допомагати, скажімо , збираємо на дрони, на карети швидкої допомоги чи для лікування, то це мій вклад і я прискорюю  прихід доброї новини. Можна чути  багато інформації, але ми маємо слухати слово Боже, а там є все. Навіть сьогоднішнє Євангеліє, яке я читав  про родовід Ісуса, багато  що нам говорить. Пізнаймо себе, свій рід, свою історію і збагнімо наскільки ми відкриті для Бога. Якщо три царі  принесли  до народженого Ісуса миро, золото і ладан, то що ми можемо принести Господу?  А ми  маємо принести на вівтар – віру, надію і любов. Ось тоді ми пізнаємо правдиві Божі стежки і добрі новини. Вони неодмінно настануть.

– За які гріхи і чому Бог допускає ці страждання нашому народові?

– Не Бог допускає війну, не Він є її творцем. Творцем війни є людина. З чого ви взяли, що ці страждання допускає Бог? Бог – є Любов!Першим людям, які жили у раю Бог дав три Великі Дари: Розум, Свобідну волю і Життя вічне. Останнє було відразу забрано від  перших людей, коли вони вчинили гріх. Але двох інших  чеснот Бог не забрав. Людина сама є володарем своєї долі і Бог не втручається. Додатково  Бог дав нам 10 заповідей! При цьому не змушує нас робити, а просто радить, що це буде для нашого блага.

Бог дозволяє людині бути вільною і пожинати плоди своєї свободи. А війни – це крайній прояв людської свободи. Наша свобода може бути самовбивчою, може доходити до крайнощів. І війна – це якраз та межа, де людина або цілий народ, захищаючи свою свободу жити, як хочеться, починає вбивати. Спочатку вона думає вбивати інших, чужих, але потім розуміє, що для цього доведеться вбивати й своїх, а врешті-решт, потрібно бути готовою вбити й себе.

Так, людина вільна  не тільки на хороше, а й на погане. Вона вільна обирати добро чи зло, благословення чи прокляття, мир чи війну. Вона вільна оголосити війну навіть Богу – і тим самим погубити себе. Кожен, хто починає війну проти мирних людей, повинен знати, що він йде війною проти Бога, який дав їм життя і любить їх. Отже, Бог допускає війни як страшний прояв людської свободи. Але при цьому не залишає нас у безнадійному стані, але нагадує про Себе, викриває неправду, стримує зло. Війна стає одкровенням про людину – на що вона здатна без Бога. Але також одкровенням про Бога – як Він страждає разом із людьми й рятує їх від наслідків їхнього ж вільного, але неправильного вибору. Зрештою, всі війни людей закінчаться перемогою Бога.  Війна – це прояв страшної, злої свободи. Але також можливість проявити добру волю для порятунку людей, які страждають. Тут добро і зло проявляють себе з максимальним контрастом. Хочу зацитувати останнє послання до українського народу з надією на Всемогутнього Бога:

«Мій Любий многостраждальний Український народе! Прошу вас усіх бути голосом правди в цьому світі.  Правди про те, що війна завжди є злом, але від цього зла потрібно захищатись, оборонятись, потрібно молитись і просити Божої допомоги. І навіть якщо зло стріляє у нас ракетами, ми маємо право ці ракети збивати. І маємо право мати чим їх збивати, щоб захистити наших людей і весь світ.

…«Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!  – казав наш національний пророк.

– Отже,  ми приречені в цій війні бути переможцями!

– Війна ще не закінчилася, однак сміливо скажу вам,  що Україна уже перемогла. Пригадайте висловлювання головного ката путіна: що Київ він візьме за 3-4 дні. Україна, нічим не провокуючи ворога, будучи   абсолютно  не готовою до такого віроломства, без потрібної зброї, зупинила сатанинську російську навалу. І тримаємо оборону майже на тих рубежах, що і 10 років тому. Виснажливих і важких років.

Не злічити скільки ракет випустила  росія  по Україні: по містах та селах, шпиталях та пологових будинках, церквах та монастирях, електропідстанціях та житлових будинках, дитячих майданчиках та парках. Вони ж напали на мирну Україну і,  воюючи  з  мирним населенням,  залишаться навіки  злом в історії. Ця війна, яка вже агресивно  розділила світ  не повинна  стати торжеством зла над Землею. Її мають завершити і завершать  люди,  готові будувати теперішнє та майбутнє на взаємній повазі. Ми вже перемогли! Бо сказано: … « хто з мечем прийде, від меча і поляже..».

З нами Бог, за нами правда!

– Дякую вам за розмову та ваше служіння, за мудрі настанови та радість спілкування,

яке надихає та додає сил рухатись вперед. Бажаю вам і вашим прихожанам, і нам усім, добра,божих ласк і нових благородних діянь задля розквіту церкви,задля звільнення  України від ворога, щоб ми були всі в міцній вірі, що кожен день наближає нас до перемоги. Бо те, що творять загарбники, не має бути безкарним.

– Також дякую вам за спілкування. Я би людям побажав єдиного: у гаморі сьогоднішнього життя, без огляду хто є коло нас ,  маємо чути голос Божий, а щоб почути його, маємо мати світло.  А це світло нам дається  у кожну неділю і у свята на Божественній літургії з уст священника, коли читається Святе Боже Писання.

І тоді обовʼязково світло переможе темряву, бо немає такої хмари, щоб закрила сонце, і немає такої ночі щоб зупинила ранок. Україна звільниться від нападника , переможе його.Ми молимося за це постійно. Нехай Господь усім і  у всьому допомагає.

 Людмила Островська

Валетта, Мальта