«На городах садили картоплю під свист снарядів», – тернополянка розповіла про нульову зону

0
409

Тут кажуть, що нульова зона – це щось несказанне. Відкрита паща  нуля, скоріше, здатна проковтнути, ніж  описати себе.

Але філософські роздуми на тему наповнюваності і значення слова «нуль»  тут недоречні. На території Гірської міської військово-цивільної адміністрації Сєвєродонецького району Луганської області, де побували   учасники  всеукраїнського прес-туру «Реформи Луганщини очима регіональних журналістів», організованого Харківським прес-клубом, воно звучало в різних варіантах і з  великим змістовим навантаженням, за яким стояли і стоять  праця, зброя, відповідальність, переживання, страх, бажання миру  і натхнення тисяч людей. Саме на території цієї громади проходить лінія розмежування, контрольний  пункт в’їзду-виїзду  «Золоте» , «нульова» зона російсько-українського протистояння.

За два роки, які я тут не була, відразу відзначаю покращення стану доріг. Із Сєверодонецька до   нульових рубежів  ми  їхали новенькою дорогою, яка переривалася ямковими ремонтованими шматками. Пам’ятаю ще  сім років тому, коли була тут з волонтерськими вантажами, доріг просто не було, їх «пожували» і  «з’їли» танки. На узбіччях була  земля, покалічена, понівечена, поранена сотнями великих і малих снарядів. Тепер оброблені поля із застережними знаками на червоному тлі черепа з кістками –«Обережно міни». Поменшало і блок-постів, всього два було на нашому шляху. Ми показували  свої  зелені прес-карти, видані ООС,  для прес-турів  підконтрольним Донбасом. Дорогою зустрічалися  легкові автомобілі, зрідка  військові медичні фургони з написом «розмінування»

У Золотому  нас зустріла  заступниця керівника адміністрації  із соціальних питань Ірина Деміденко. За одинадцять років роботи в керівних органах міста вона  кількаетапно все починала  з «нуля». Жінка тут народилася, виросла, всіх знає, як і її.  Спочатку вона була керуючою справами Золотецької міської ради. Із захопленням розповідає, як  працювали шахти,  біля них жили шахтарі, для яких  створювали  інфраструктуру.  Власне,  так росли своєрідні квартали, які утворили номери біля назви міста: Золоте -1,2,3,4,5. У 2011 р.  і герб розробили: п’ять промінців сонця, в яких стоїть орел з киркою на грудці   лискучого вугілля.  Під час активної фази бойових дій війни, що триває з 2014 року, місто потерпало від обстрілів,  в громаді загинуло 16 цивільних. Частину Золотого – селище Золоте-5 – зараз контролюють  бойовики  так званої  “ЛНР”. У прифронтових районах населеного  пункту  досі небезпечно. До березня 2021 р.  місто підпорядковувалося Первомайську,  куди його приєднали в 2014 р. І  належало до Попаснянського району. Ірина Деміденко розповідає, що новий  адміністративно-територіальний поділ в Україні, затверджений минулоріч,  оптимізував  систему районів і  створив  передумови для організації місцевих виборів  на новій територіальній основі. Але не в зоні конфлікту. Адже з будинку  адміністрації   до «нульової»  точки  – кілометрів три, а  до окупованого Первомайська – до 10 км.

– Оскільки ми на лінії збройного зіткнення,  через невідповідність міжнародним стандартам забезпечення безпеки та демократичного виборчого процесу, ми опинилися  в переліку громад , де місцеві вибори провести неможливо.  А це значить,  що  ми  не можемо  затвердити бюджет,  відкрити рахунки в органах казначейства тощо. Подібну ситуацію ми вже пережили, коли нашою територією  у 2014 році  пройшлися  бандитські збройні сили.

Багато з’явилося переселенців, яких розміщали в гуртожитках при шахтах. Сесії не відбувалися, бо не було кворуму депутатів. Ні спланувати, ні вирішити і в казні нічого нема, бо війна, податків катма. Ми без зарплати. Але  обстріляні будинки треба було  ремонтувати. Замкнене коло.  В офісі вікна розбиті, вітер гуляє, ми комп’ютери замкнули в окремому кабінеті і  не залишали ні на день робочі місця. Мародери бігали  зі зброєю, – згадує жінка. Тоді ще Ірина жила в Первомайську і доїжджала  сюди на роботу. І ця смуга бойових дій  була шоком для мирного населення. Воно відчуло  смак «червоної» зони,  «нульової»,  з якої перейшло в «сіру».  Жінці довелося залишити  квартиру і перебратися в Золоте, в яке  українські військові зайшли  в липні  2018 р. Де-юре воно перебувало під владою України, але де-факто тут не було поліції та медиків. Військові ввели поліцію і медиків і назначили   головою військово-цивільної адміністрації  військового Костянтина Ільченка, який мав право самочинно приймати рішення. Тоді трішки полегшало. – Ми зробили ремонт і в офісі, де не було вікон  і дверей,  тепла і світла. Могли вже комунальну власність підремонтувати, найняти бригади будівельників, електриків, – розповідає  тодішня керуюча справами  адміністрації.

За станом здоров’я голова військово-цивільної адміністрації звільнився, а нового не призначили. На цей період припало  розведення військ. – Для мене це було все нове і незнайоме. Я цивільна людина, доступу до  документів із грифом «таємно» не маю. Військові приходять, а я не розумію, що вони хочуть. Говорять про широти і довготи, а я знаю лише візуально про що йдеться. А потім призначили керівником  військового Олексія  Бабченка, який моментально   включився в роботу. Він вирішує питання на рівні Президента України. Ми зробили дороги. З розведенням військ обстрілів зменшилося, почали відбудовувати житловий фонд.  А тут завершується  децентралізація. Межі Гірської військово-цивільної адміністрації розширили, приєднавши  села Катеринівку і Оріхове, які  були окуповані і належали до Березівської селищної ради, селище Новотошківське, село Тошківка Нижня,  Жолобок, Кримське. За паспортом у  громаді  34 тис. мешканців, шість сільських рад і 11 населених пунктів. Мене затвердили на посаду, яку я і зараз займаю. Тут  треба було все починати знову з «нуля».  Для нас це новий напрямок. Наша громада залишилася без нічого, бо все, що накопичувалося,  залишилося  в Попаснянському районі. Ми створили відділ освіти,  службу з соціальних питань. Ще медицину не прийняли. Проблема з кадрами величезна. Тут ми не  можемо задобрити житлом  чи покращеним побутом. У 2021 році в нас загинули  дідусь із внуком, які пішли до ставка, жінка, яка дивилася в хаті телевізор. Десять днів тому 47-річна жінка одержала поранення,  несумісні з життям. На городах садили картоплю  під свист снарядів, особливо у Катеринівці. Спокою нема. Тому і проблема із спеціалістами, вторинною ланкою медицини, суддями, нотаріусами, – розповідає жінка. В цьому році  змінилася система управління і більше повноважень та грошей залишають в місцевих бюджетах. Чи краще стало працювати? Ірина Деміденко  відповідає ствердно.  Начальник з господарським баченням швидше реагує на злободенні проблеми, може їх вирішити. Мене цікавить розвиток сільського господарства у прифронтовій зоні. Пані Ірина  скрушно хитає головою і каже, що все це в ембріональному стані.  Знову ж таки справа нова, бо вони міська структура, а з приєднанням сіл, з»явилися паї, орендатори, власники землі, а документи залишилися на окупованих територіях.

– Ми ще не знаємо, хто власник  полів, податки не платять, вивчаємо межі. Ходити  полем небезпечно, стоять застережні знаки. Проблема величезна з приватизованим майном, документів наших не визнають на окупованій території, а сім’ї розлучені «нульовою» зоною: переїзди-переходи працюють, але документи всі реєстрували в Первомайському чи Попаснянській раді. Робимо перші кроки в освоєнні цих питань, починаємо формувати свій бюджет. Перші місяці цього року жили за статтями бюджету Попаснянської громади, – говорить  пані Ірина. Вона не нарікає  на складнощі , вона просто проживає разом зі своєю громадою період , коли треба одночасно воювати і розбудовувати мирне демократичне суспільство за європейськими орієнтирами. Тут  нульову  зону  ще називається «мировійною». З одного боку – зона миру. З іншого боку – завойована територія.

Далі буде…

Людмила Островська, Тернопіль-Сєвєродонецьк-Золоте

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ