«Тут житлові вулиці переходять у лінію фронту», – тернополянка розповіла про нульову зону

0
1144

Після прес-конференції заступниця  керівника  з соціальних питань Гірської міської військово-цивільної адміністрації  Ірина Деміденко  їде з нами  на контрольний пункт в’їзду-виїзду  «Золоте».   Таку назву пункт отримав від населеного пункту, що поруч. Золоте-4, яке  залишилося поза межами зони розведення військ, не належить до «сірої» зони. Воно як було  під контролем української влади, так  і залишилося.   Сили і засоби українських підрозділів розвели  у районі населеного пункту Катеринівка. Українські війська сюди зайшли у лютому.  Тут, кажуть,  житлові вулиці переходять у лінію фронту. Розмежування в районі Катеринівки відбулося  залізницею  Попасна-Золоте. Цікаво, що Катеринівка розташована поблизу так званої «зони безпеки», створеної між позиціями ЗСУ і бойовиками. На пагорбі, що височіє над Катеринівкою і дорогою на Первомайськ, ще восени 2016 року українські військові обладнали для наглядової місії спеціальне місце, звідки ті могли б контролювати виконання Мінських угод. Перетворення села з «сірого» в українське ще триває. Для чотирьох школярів, наприклад, сюди пустили шкільний автобус, стали приїжджати лікарі, з’явилася інтернет-точка.  В так звану «сіру зону» увійшли  86 хат, де проживають 150 жителів Катеринівки. Це фактично кілька вулиць цього населеного пункту, які розкинулися  на передовій. Сама Катеринівка лежить у низині. В тилу – Золоте-3 (Стаханівець) – на підвищенні. Там захисники гарантують місцевому населенню можливість відчувати себе у безпеці.

Втім, на нульовому рубежі, як чуємо,  тиша завжди оманлива. Ірина Деміденко  впевнено показує дорогу на рідний Первомайськ, саме тут відбулося розведення військ в дзеркальному плані вздовж дороги. Колись між ними було 500-600 метрів, тепер 2 км. Звідси видно нульову лінію фронту, позначену червоною смужкою на асфальті  за межами спостережних позицій  українських військових. Фактично за цю червону лінію нога українського солдата, згідно з рамковими рішеннями,  не має права ступати.

Спостережні пости, які винесли  ближче до дороги і «червоної лінії», надійно укріплені бетоном і сітками, набитими піском. На бойовому чергуванні кілька бійців, які спостерігають за фактично пустим полем, яке розрізає асфальтована дорога в Первомайськ. Кажуть, що нею  регулярно їздять представники Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. На нульовому блок-пості є вся необхідна інфраструктура – зокрема, укриття від обстрілів, пункт обігріву.

Якесь особливе відчуття тривоги  з’являється   від нульового блок-посту  російсько-українського протистояння. Ніби і безтурботно  лежить дорога на «відтиснутий» Первомайськ, а скільки за нею понівеченої свідомості, зламаних доль, втрачених сімей, життів.  Ряди колючого дроту  в полі вздовж лінії зіткнення між КПВВ «Золоте» та окупованим Первомайськом. Застережні знаки про небезпеку і рулони металевої сітки вздовж дороги. До речі, мене вразило, що колючий дріт охороняє і узбіччя на дорогах у Золотому. Адже ніхто не може гарантувати, що там  після ночі немає розтяжки.

Ми їдемо сільською розбитою дорогою  у напрямку Кримського. На деяких садибах  розшиті стріхи хлівів, повалені тини, нечепурні покинуті  хати. Там, де ще живуть люди, помітно, що вікна  забиті фанерою, а дахи в смужку, бо ремонтували   шифером з різними відтінками. Щоб  потрапити  в село, треба проїхати бездоріжжям і перейти два тимчасові  понтонні мости через Сіверський Донець. За словами Ірини Деміденко  там є школа, в якій навчається 18 учнів і є 19 працівників цього закладу.

– Ми не можемо цих дітей кудись підвозити в перспективніші школи, не можемо і закрити її, бо неправильно зрозуміє світ таке рішення у 21 столітті. Добиратися сюди дуже складно,- говорить жінка. Регулярно  в громаду поштарі в супроводі силовиків  привозять пенсії. Продуктами харчування, хлібом та питною водою забезпечені усі жителі. Хліб возять в Катеринівку через день, в Золоте-4 – щодня. Пані  Ірина  розповідає, що доводиться ремонтувати газопроводи, які горять факелами після попадання снарядів, електролінії. Колись бригади не могли  працювати через обстріли, тепер  є   кількаденне узгодження і домовленості на кількох рівнях про періоди тиші.

Я вдивлялася в рівнину «нульової» зони, знаючи з якого боку «яструб війни» нападає на «голуба миру». Мене цікавило чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці,  в постійній небезпеці? А ще  хотілося б знати, коли «нульова» зона стане   місцем миру і відродження? Але  я знаю, що це поки що  риторичні запитання.

Людмила Островська, Террнопіль-Сєвєродонецьк – Золоте

Матеріал створений за результатами прес-туру « Реформи  Луганщини очима регіональних журналістів», організованого  Харківським  прес-клубом  за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ