Тернополянка розповіла про мандрівного кота, який ходить з господинею в гори

0
859

А ви чули про мандрівного кота? Я не тільки чула і бачила цього незалежного інтелектуала, а й піднімалася з ним на дві вершини Українських Карпат!!!  Я навіть не знала чим більше захоплюватися: місячними пейзажами засипаних снігом полонин, вималюваних жовто-зеленим кольором модрин і сосняка чи харизматичністю нашого супутника.

Ви, звичайно ж,  собі уявили, як дві туристки тягнуть котяру на вершину сніговим килимом у 15 сантиметрів, а він опирається, нявкає, борониться зі всіх сил, але його  тягнуть вгору, бо треба фотосесію на вершині зробити! Видовище не для тих, у кого  слабкі нерви, але що візьмеш із тих людей, які себе так добре почувають у  цій величній самотині  залишків льодовикового періоду?

Розчарую вас. Наш Кефір, а коротко і круто – Кефко, Кеф, сам хотів іти в гори. Він наскільки розумний і відданий своїй господині, що не випустив би  з квартири без себе коханого.  Ореста Дешева  отримала його в подарунок для доньки. Манісіньке, білюсіньке, перелякане, породисте. Мова тоді в хаті йшла  про молокопродукти: кефір, ряжанку, хто що любить і якої якості. А тут ця біленька волохата рукавичка. Так і прикипіло до нього – Кефір. А потім з нього виріс  синьоокий глибоко-сірий хижак, бо мама його – дика кицька з паспортом, з гарної родини.

Коли він бачить, що Ореста бере великий наплічник і починає в нього складати пожитки, він прискіпливо дивиться на  той маленький, у якому вона носить його, як дитину в сленгу. І коли господиня не витягує його похідний будиночок, він починає нервуватися, ходити і нявкати, в головне,  прикро дивитися своїми величезними очиськами просто в очі своєї опікунки.

Доводилося сусідці його  лишати, але він відмовлявся їсти, сидів у дверях в постійному очікуванні. Вперше його  Ореста взяла на прогулянку в ліс. Йому так було цікаво, він дивився довкола і піднімав  до Орести великі, допитливі, промовисті очі. Треба сказати, що він не бігає у двір,  він навіть гадки немає, що є йому подібні і може проскочити іскра кохання. А навіщо знати? Він  переконаний, що його Ореста любить. І взагалі він вважає, що мета людського життя – доглядання кошенят, які дорослішають.

В його господині така   професія –  розважати,  леліяти котів, вчити їх гарних манер,   розуміти людську мову, купатися, стригти нігті. І що з того, що вона працює головним бухгалтером гідрометеоцентру, для нього вона лідер у їхньому тандемі. І  він  від неї- ні на крок. Хоч господині здається, що він  нею керує і завжди домагається свого. Так і з Карпатами. Були літні походи. А тепер зимовий. Ореста навіть комбінезон йому купила  для такої оказії, але він так у ньому задкував, так припюснулася шубка, що забоявшись  втратити красу,  вилузався з нього. Довелося повернути у магазин, а в зимові Карпати взяти йому  додатковий  шалик.

До Івано-Франківська ми їхали автобусом. Він без маски. Але  тримаючись  лапками за переднє сидіння,  пильнував дорогу. Так швидко ще не бігли йому назустріч дерева! Він оглядався чи й ми так дивуємося?

– Кефку, ти спати будеш на коцику біля вікна чи лізеш до мене у спальник?- чую уже в притулку  біостаціонару Львівського  університету, де оселилися майже на тиждень.

Незалежний, гордий, спокійний, розсудливий, спостережливий, витончений, харизматичний Кефко глянув на Оресту з-під котячого лоба і вона в його очах прочитала все, що він думав.

– Кеф, не випендрюйся, нині спимо у спальнику, у ньому також  тепло!

Він всім своїм виглядом показав, що вибору в нього нема, з неба падають білі холодні клапті, ноги треба десь погріти і поліз у ту «гусінь», в яку кликала  господиня.

Вночі я прокинулася від потоків повітря  над обличчям. Знала, що не містика, бо святкові гірлянди з вікон освітлювали кімнатку. Відкрила очі і усміхнулася йому.  Він пильно  вдививлявся, ніби прислухався, чи я дихаю.  Мабуть, жарко стало, або пішов досліджувати територію…Тільки не думайте, що миші ловити. Тут їх давно виловили місцеві  дикі коти. Та й у нашого Кефа в тарілочці  корми преміум класу, таке пахнюче, що нашу  яловичину перебивало своїм ароматом.

І кутка п’ятого наш член туристичної групи не шукав, бо він подорожує  зі своєю вбиральнею, яку ми брали і на вершину. Просто він хвилювався, знаючи, що завтра у нього далека дорога на гору Копиця висотою  1689м     і через сідловину на Шешул –  висотою 1726м.

Зранку ми вийшли в похід на найзахідніші вершини  Чорногірського хребта, розташовані в межах Карпатського біосферного заповідника. Хто знає ці місця,  той розуміє, що там близько і не круто, це прогулянковий маршрут з висоти біостаціонару, що в Рахівському районі Закарпаття.  Але не для нашої команди.  Кефа несла Ореста. Я – перекуски на всіх і фотоапарати. Легкий мороз, сонце, світло і великі котячі очі, які  вбирали  цю красу. Чорничники під ногами  давали можливість   не ковзати сніжним килимком, який віддзерклював снопи сонця вгору. Хотілося просто стояти і дивитися, щоб запам’ятати це видиво.  Гора підперезана  траверсом  гірської сосни, яку називають жерепом або  леличем, слідів нема.

Ми першими ступаємо білим обрусом  і струшуємо сніг  з кущів високогірної вільхи,  залишаємо сліди в рясних кущах чорниці і брусниці. Так зворушливо викочуються з-під ніг червоні намистинки. Солодка, смачнюча брусниця. Як не поласувати такими ягодами після першої заморозки? Кеф нас не розуміє. Йому очі сліпить сонце, а ми тут риємося в снігу і плямкаємо якоюсь дрібнотою.  Ми спробували йому одягнути окуляри! Почали сміятися і фотографувати його в цій красі! Цікаво чи коти вміють сміятися? Цього не знала навіть Ореста.

Книжка пише, що коти мають безліч емоцій, які  випромінює їхній носик. Виявляється, у людей і котів за емоції відповідають одні і ті ж ділянки мозку, а ще кожен такий родич пантери  має  свій унікальний відбиток носика – це як відбитки пальців у людей. Наш Кеф крутив носом. Але був стриманим і поважним. Мовляв, нині я тут зірка, фотографуйте мене, захоплюйтеся мною, але не   утютюкайте, як коло ховрашка,   і не тикайте пальцями в очі, щоб я це  все бачив. А потім він журливо глянув на вершину і мабуть згадав, яка тепла в хатинці грубка і може подумав, чи варто  йти таким холодом, щоб потім вертатися цією ж дорогою? Це був сигнал припинити привал і йти далі. Дорогою він заснув і сів на дно наплічника. Ми знали, що  сплять  у середньому 70% доби – більш як дві третини свого життя, але ж не в поході в зимові Карпати!!! Тому, коли ми вибралися на вершину, розбудили його, пустили походити білим килимком , щоб  побачив який крутогір на полонину Шумнєска і як там рівно лежить сніг,  як  тане він під сонцем, оголюючи зелені трави, для яких ніби й не було осені. Наш волохань задоволено мружився і позував перед камерами.

– Кефе, бачиш ту  сідловину? Ми зараз ідемо нею на ту вершину, яка дивиться на Петрос, – говорить йому Ореста.

Він  якось без ентузіазму  сприйняв повідомлення. Підняв одну лапку, другу і показав усім видом, що підкорена Копиця вже його не цікавить, а в очах мелькнуло бажання перекуски. Його бажання – закон. І ми заодно подзьобали горішків із пареними яблучками і сливками.   Потім він спокійно спав, його тіло в шість кілограмів  довелося взяти вже за плечі, щоб легшим був підйом. Ніби ножем відчекрижила природа плай полонини, де мабуть влітку не менш живописно, як взимку. Тут нема урвищ,  скель, валів.  Чудова дорога і простір. Відчуття неймовірної свободи,  бажання польоту, яке дарує  360-и градусний огляд гір, що складає панораму з безлічі пазлів вершин і пагорбів, велетенських  полонин . Калейдоскоп гір  близьких і далеких заворожує.  Найвища точка гори і непримітна,  мабуть лише з допомогою GPS, можна точно визначити де саме знаходиться вершина. Тут так  багато рівного місця, що мабуть  влітку можна було б  ночувати в наметах. А зараз краще в нашому 5-и зірковому «готелі» в біостаціонарі.

– Кефе не спи! Подивися яка краса!

І ми всі вдивляємося у неймовірну  панораму біло-зеленої блакит, і политої сонячним золотом.  На північний схід – гора Петрос ,  на схід — Говерла. На північному заході за долиною річки Чорна Тиса видніється масив Свидівець з  Близницями. Все, як на долоні.  Ореста показує  навіть далекі сиві Сивулі .

Ми спускаємося вниз.  Кеф пильнує сонце, що заходить за хмари. Такий красивий захід, що ми зупиняємося і фотографуємо. А ззаду з-за гори викочується місяць, як головка королівського сиру, на якому видно кратери…За мить уже інший небесний пейзаж, намальований хмарами над Раховом. Коли дивишся на цей стомлений апельсин у синьо-бірюзово-рожевих пляцках, відчуваєш як крутиться земля. Не світило   лягає спати, а наша планета перестає з цього боку гріти свої боки… Кеф почав хвилюватися, темніє, а вони, як накупилися,  роблять фотографії і дивляться, як та лампа гасне… Незадоволено думає наш супутник і ми розуміємо, що тепер  темною дорогою доведеться долати  свої п’ять кілометрів. Але сніг відбиває місячне сяйво і нам добре йти легким сніжком траверсною дорогою, бо з крутого чубка Копиці ми якось непомітно зійшли.  Таке диво не часто побачиш, щоб одночасно сонце заходило, а  місяць вступав у свої права. Зорі, як яблука над головою. Навіть Кеф зачудувався  і вже нас не підганяв. Черговий біостаціонару чекав  своїх єдиних постояльців.

– Ви що на Говерлу робили сходження? – недовірливо перепитав, бо проводжав нас вранці на Копицю і Шешул.  Ми переконали, що тільки згідно з наміченим маршрутом шпацерували. А потім від допитувався, як наш Британець вів себе чи не хотів лишитися там з рисями і вовками… Ми сміялися, а Кеф недовірливо дивився, бо не розумів,  як з такого страшного можна сміятися. А потім ми всі грілися в натопленій хатинці.  Я перепитувала Оресту, як вживатися було з котом? Він мовчав. Муркотів між нами на ліжку і  грайливо мружився на вогник у грубці, прислухаючись до розмови.

– Інколи я говорю з ним. Думаєте це погано? – перепитує Ореста.

Я не знаю, що відповісти. У мене в селі був мудрий Кутась, з яким ми говорили і нам здавалося, що він усе розуміє. Він навіть умів огризатися, коли дуже йому щось забороняли. Він був простим величезним котом, якого дідусь називав Голованем. Навіть був чимось схожий на Кефа. Ловив мишей і приносив складав піл літню кухню, щоб ми бачили. А потім їх їв. Він любив варені яйця і ми так його кликали, розбиваючи яйце об стіл. Ніколи не було такого, щоб він не почув цього звуку  аж з кінця городу чи від сусідів. Любив, щоб йому першому насипали борщ. Бо міг і за ногу вхопити, коли порушили його правило і ставили   спочатку полумиски з їжею  на стіл. Ми відразу виправлялися.

– Часом кіт мене ігнорує і мені здається це  нестерпним. Він  мене не цінить. Часом я боюся бовкнути зайве  при ньому, – говорить Ореста. – Перш ніж щось зробити, я тепер запитую себе: «А як би на моєму місці вчинив  мій кіт?» В результаті або їм, або іду спати… Бісить,  коли він мною командує. Уявляєте? Кіт командир в хаті! Інколи він  глузує з мене, безсоромний егоїст. Шоста ранку, а він торкається лапою мого обличчя, мовляв, прокидайся, бо їсти хочу чи скучив за почухаськами.  Така   нахабна ця  сіра мордочка. Йому байдуже, що я не виспалася. Якщо вранці на моє ліжко падає сонячне проміння, кіт вимагає місця для себе, і тільки спробуй йому відмовити. Я знаю, що він –  нащадок  кота лісового. Цей вид хижих ссавців відрізняється надзвичайно незалежним характером. Інколи я  дискутую з ним , проводжу виховні бесіди, довіряю йому таємниці, які не розказала б жодній людині. І хоча я підозрюю, що все це може бути абсолютно безглуздим, але потайки сподіваюся, що він мене розуміє. Донька поїхала і  ми з котом живемо лиш два місяці удвох, але  він дуже тонко навчився відчувати мій настрій. Я б сказала, що коти самі вибрали людське суспільство, проте це був союз, взаємовигідний для обох сторін. Перевірила на собі наукове твердження, що наші улюбленці можуть рятувати від кепського  настрою. Кефко  “лікує ” своїм муркотінням, теплом, а також, як пише книжка,  особливим магнітним полем. Це навіть має окрему назву — фелінотерапія,- говорить Ореста, а він ніби розуміє про що і  ніжиться біля неї.

– Знаю точно, якби не подарували це диво, я б добровільно, сама для себе, його в хату не принесла, –  чухає під шийкою Кефчика  його господиня.- А тепер думаю: «І як раніше я жила без нього?  Кота забагато не буває!».

Він  заснув, даруючи свою одвічну колискову. А ми ще довго розмовляли про наших чотирилапих друзів, які роблять наше життя барвінковим і веселковим.  Що ж , я Кефа привітала з Днем гір! А що? Це і його свято!!!

Людмила ОСТРОВСЬКА

 

 





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ