Тернополянка розповіла, як в Карпатах потрапила під зливу

0
287

Мені подобається фраза: «Те, що нас не добило, зробило сильнішими». У ній дихає кожна буква.  Жахливі жнива коронавірусу, яким жорстоко мстить нам природа, дали свій ефект. До нього приєдналися стихійні лиха: смерчі,  пилові бурі, зливи, гради. Спантеличили  і незрозумілі дії та висловлювання влади. Люди принишкли і ніби схилили голови, а обмежена рухливість у зв’язку з карантином, як і  невизначеність термінів введення застережних засобів, вперемішку з  «вибриками» природи, згорнули  і пригальмували мрії, плани, заздалегідь оплачені польоти у  щасливі літні місяці до  палючого екваторного  сонця. Заморські ж курорти аж ногами перебирають, чекаючи туристів. А ті поки що за щастя мають пройтися повільним кроком попри водойму. Але є й такі, що не виборюють право, щоб на них  одягнули  маску біля Тернопільського ставу і  показали,  з якого боку сонце сходить, а самі шукають можливості подивитися незабутній і неймовірний схід сонця з вершини будь-якого  Карпатського «двотисячника», а їх там шість. Мої друзі-відчайдухи  належать до таких. І як це добре, коли інстинкт самозбереження відступає перед жагою нових відкриттів, вражень та відчуттів.  Стихія, що вирувала там днями, стала   для мене інформаційним приводом  та мотивацією до  поїздки. Кожна така подорож, як розвідка,  прес-тур, після якого можна розповісти читачам те, що побачила на власні очі. Тож подорожуймо разом  в Карпати на Чорногірський хребет.

Кінець травня  ще  закидав Карпатські  вершини снігом, що  повплітався в літню зелень.  Червень змивав  дороги і городив їх деревопадами. Але біда  робить нас витривалішими,  терплячішими. А ще вчить надіятися тільки на себе. Бо поки влада приїхала констатувати збитки від лиха, то місцеві  «надзвичайники» уже порозчищали,  що змогли.

Тут періодично великі  повені знищують усе на своєму шляху — мости, дороги, оселі, то ж не дивина. Річку Дністер рознесло попід хати, сумні і засмоктані глеєм  земельні ділянки з городиною, посівами. В Яремче  струменить вода, яка злизала те, що тут називалося дорогою. Місцеві жителі  уже не нарікають на те, що «лисі» Карпати не затримують вологу, вони бідкаються, що зрубаний ліс несе річкою  і величезні шматки дерева нищать все на своєму шляху – мости, території біля річки.

На жаль, я  не чула  про  таку потрібну тут  всеукраїнську програму  підтримки берегоукріплення і карпатських доріг. Бо якщо врахувати, що наші Карпати, як рекреаційна зона, не мають конкурентів, то треба таки державі  вкласти гроші, щоб повернути їх податками. Доріг, практично,  там  нема. Від Яремче до «Заросляка»  відчуття їзди не на «Джипі» точно таке, як підйом із Ясені на Драгобрат на військовому «УАЗИКУ». Але там природне  гірське каміння ввись. То ж ви розумієте  рівень якості прямої дороги, якою в кращі часи за літо переїжджало в цьому керунку  мільйони туристів. Край розбудовують якісь небідні люди, за цей рік, що я не бачила,  повиростали  розкішні вілли і оселі.  Видно, що тут раді туристам. Але вони не відважуються  приїхати у цей природний рай.

І все ж побутує думка,  що людей романтичних, з хорошою уявою та фантазією гори особливо притягують і надихають – на мандри, перемогу над собою, на особисті подвиги, на творчість. Тут хтось шукає усамітнення, спокою, хтось хоче нових вражень, хтось – гострих відчуттів, а хтось їде по здоров’я, відновлення … У Карпатах є все. Це інший вимір. А три дні туру з наплічником, дві ночі в наметі і сходження  на три двотисячники   найвищого  гірського масиву Українських Карпат, що зробили ми, – це повне перезавантаження, яке змиває втому,  чистить душу, думки, дає крила, народжує мрії і переконання, що буде краще, що ми сильні і все переживемо, світ прекрасний.

Незважаючи на зливи, Карпати нас зустріли тепло. Сонце снопами світла лилося через смарагдові  щілини смерек. Дорогу із  «Заросляка» виробили людські ноги, тому її стихія не зруйнувала. З каміння стекла вода, та й по тому. Але з  кишень вершин ще топиться сніг, тому живлющі струмочки  досить  підступно мочать капці і відділяють  підошви від верху  взуття. Треба йти у трекінгових черевиках, щоб нога була сухою, або у  босоніжках,  які швидко просихають. Прямовисний чубок перед  озером Несамовите не змінився за останні два роки, що я його не бачила. Те ж на півросту каміння, на яке без колін не вилізти. Але краса наскільки додає сил, що нічого нездійсненного нема. Всюди нас супроводжували ( а пройшли ми в перший день 17, 5 км.) розкішні папоротники і  пурпурові рододендрони. Це такі неймовірно кучеряві квіточки, які хочеться фотографувати безкінечно  в різних варіантах, самих і з тирличем чи сон травою. Умовно, це червона рута – романтична і захоплива. Тут все, що  цвіте  яскраво-вогняно,  називають червоною рутою. Так от ці потоки вогню на найвищому хребті України – Чорногорі чи не найзахопливіше явище, яке всоталося фібрами душі і не забудеться ніколи, як і, здавалось би, бездонні гірські озера, які називають голубими очима Карпат або шматочками неба на землі.

Таке воно несподіване і містично-легендарне Несамовите. Вразило, що в його  чистісінькій   льодовиково-дощовій   купелі плавали  лише височенні голубі хмари, роблячи  бірюзу  з відбитої  зелені  низькорослої сосни. Один-два намети. В цей час, як кажуть бувалі туристи,  біля Несамовитого  понад сотню наметів стояло. Якось біля нього, нам не було  навіть де гідно стати на нічліг, коли ми серед ночі «впали» туди з полонини Гаджина через Ребра. Довелося примоститися на кущах ялівцю, в яких була нірка бурундучка. Він дуже хвилювався і постійно перевіряв чи нірку ми не засипали і ,звичайно ж, сердився, чим не давав  нам спати. Симпатичний спогад зігрівав, коли ми, не зупиняючись, піднялися сніговою лавиною   на хребет в напрямку Бребенескула. Це та вершина, за якою я сумувала, колись відклавши сходження  на потім. Не ризикнула колись і на Томнатик, а потім  страждала через ту слабкість, бо боялася підвести  швидкоходих провідників.  Зона комфорту їхньої ходи  не збігалася із  моєю кількістю кроків за хвилину.

Отож для себе, перед цими двома вершинами я мала задавнений  борг. Тому цього разу, дізнавшись про маршрут, я йшла з піснею в серці. Це так, з великою натяжкою. Бо співати, коли тебе тягне назад майже два десятки кілограмів  пожитків, що в наплічнику, а вітер зриває голову і намагається тебе зіштовхнути з косогору, не дуже вдається. А коли  зайшло сонце і  кисіль хмар зачепився за вершини, то було вже й не до розмов, лише перекліпування ліхтариків показувало стежку.

Завжди коли пишу про Карпати, даю собі слово, що напишу оду про трекінгові палиці. Які ж вони помічні у будь-яку погоду, на будь-яких градусах схилу і висоти гори. Колись мене провідниця ними врятувала, коли геть кепсько земля тікала з-під ніг на  лобовому піднятті на вершину. Завжди Оресточці дякую, бо з полонини не вибралася б сама. Це ліричний відступ при темній картині нашого підходу  до мети першого дня. До запланованої зупинки-нічлігу на вершині гори  Бребенескул  ми «не дотягли»: темінь, вітер, який утюжив нами і  тертя хмар десь ніби  у глибині котловану, що стоголоссям віддає аж в душу, змінили плани. Провідники вирішили «припаркуватися» до однойменного озера. До речі, тут і річка, яка витікає десь із дна озера також називається Бребенескул. Такий собі бребенескульський  простір –  найхолодніше місце Карпат, величезна чаша, обрамлена снігом і червоною рутою.  Спуск до водойми був набагато складнішим від того чубка підйому до Несамовитого. Видно, дощ тут щойно закінчився, і все каміння живо бігло попід ногами, потоки від талого снігу дружно валяли з ніг,  траверсову стежку було годі шукати, бо вітер штовхав зі всієї сили у плечі…

Але ж ми сильні. Навпомацки (ліхтарики допомагали) розклали намети. Коли склали туди наплічники, зрозуміли, що вітер уже не вкраде наш намет, як би не хилив каркас. А коли там самі розправили ноги, то  впевнилися в цьому на всі сто. Я подумала, що вітер це краще, ніж дощ, будемо слухати, як він літає довкіллям, надуває щоки,  бешкетує у квітах і низькорослих соснах. І тут романтично заграла музика перших крапель дощу. Треба було дослухатися і ловити мелодію. Я подумала, що ж тут такого, не злива ж, яка змиє нас у озеро?  І тут  ливонуло. Було таке враження, що служки небесної канцелярії виливали  балію за балією саме на наш намет. Я поринула у спогади про сезон дощів у  південних країнах і втішилася, що добре, що не гроза, бо ще бракує нам у темноті розрядів блискавки.  Але треба було краще не думати, щоб не притягувати. Бо те, що тут називається громовицею, трохи відрізняється від того, що ми чуємо у своїх багатоповерхівках. Блискавки множаться відблисками мечів, я встигала згадати лише меч Арея, а потім грім заглушував думку   стоголосим відлунням не з вершин, а, як мені здавалося, від кожного камінчика на якому наші ніжки спотикалися… Перун так лякав нас, що аж стомився. Але ми стали сильнішими. Намет наш все витримав,  і спали  ми пречудово.

А вранці ми побачили  справжнє  диво вилитого неба у формі ступні довжиною  до півтори сотні метрів. Бребенескул  найвисокогірніше  в Україні озеро, що знаходиться на висоті  1801 м над рівнем моря. Воно  лагідно, польотом хмар передавало нам  повітряні поцілунки і тихенько муркотіло, запрошуючи поніжитися в його лоні. І хоч тут кажуть в найтепліші часи температура води не прогрівається вище  15 градусів, нам вона видалася окропом, порівняно із зимовим купанням у нашому ставку. Коли плаваєш, глибина не важлива, хоч я завжди думаю, що дно гірських озер  десь закінчується   прірвою біля  центру землі. Тут, кажуть, понад три метри. А хто достеменно знає яка там глибина наповненої льодовиковою і дощовою  водою  ущелини  між горами Бребенескул і Гутин Томнатик ? Вода пружка, дарує відчуття  свободи, нестримності, польоту, як тіла, так і думки. А крила, вони і у воді крила. Отож, купання  і ранкова кава запевнили нас, що на вершини, які ми бачимо  від наметів,  йти треба. Організатори туру Михайло Бойко і Ореста Дешева  вміють   так  підтримати твій «творчий» потенціал, що той, хто не думав нікуди вже підніматися, вирушив у путь. І якщо вночі ми з жахом думали, як будемо знову йти тією стежкою вгору, вранці,  не задумуючись, піднялися на «хребетик», як каже Оресточка, а потім  до давно очікуваного мною Бребенескулу.

Вершини не підкорюють, до них тягнуться, щоб набратися сили і вдихнути неперевершений аромат неба на висоті 2038 метрів над рівнем моря. Це друга за висотою вершина після  найвищої гори України Говерли.  Я так думаю, що спочатку  охрестили гору, назвавши Бребенескул, а потім озеро в яке заглядала вершина і потічок, що стає річкою. Як би не переконували, що це з румунської «барвінок», який ніби-то колись тут ріс, чи від слова ” бербениці “, що означало  – дерев’яний  гуцульський посуд   чи музичний інструмент з кінським волоссям, я ж знаю як кликала своїх овечок гуцулка Ксеня- «бер-бер-бер!».  Колись вони тут паслися, та й голос свій залишили на пам’ять для цієї місцини. Вершина вітряна, зачіпає хмари і закриває сонце. Грайлива і непередбачувана. Хтось оберегом для неї залинив мармурову плиту з  молитвою «Отче наш..». Ми зробили фотосесію.

Прикро, що Карпатський біосферний заповідник, до якого входить Чорногора зі своїми вершинами, не потурбувався   тріангулятором. Ця  фіксація висоти з назвою вершини потрібна не тільки для фотосесій відчайдух, які піднялися ближче до сонця, а й з пізнавальною метою. Прикро, що стандартних написів  не  було і на інших вершинах, на яких нам вдалося побувати в цій мандрівці, ні  на вершинах Гутин Томнатик (2016 м) , ні  на Ребрах(2002), ні на моїх улюблених  Шпицях(1863м).

Думаю, що   функції  Карпатського біосферного заповідника, площа котрого – понад 53 тис. га., не обмежуються лише збором природоохоронного мита і позначкою складності маршрутів. Але це між іншим і забігаючи наперед. Бо  я вперше  піднялася і на вершину Гутин Томнатик, назва якої з румунської означає «Сивий верх». Може взимку він і сивий, але зараз він  наповнений кольорами веселки. Сама вершина вкрита субальпійською та альпійською рослинністю – низькорослими  квіточками, зірочками, подушками моху, острівцями  зелених їжачків трави… Сірий ісламський мох думками переносить в тундру. Наша гірська тундра. Підозрюю, що багато із цих суцвіть, які лише тут буяють влітку,  виросли ще в льодовикові періоди, щоб вражати нас неповторністю.

На хребеті Чорногори між  вершинами,  до яких ми торкнулися, неймовірне місце, з якого видно  всі «двотисячники» українських Карпат. Вони впираються в небо, тримають його на собі, ловлять хмари і дихають. Особливо велично  височить  Говерла (2 061 м), королева Українських Карпат, на якій мені довелося побувати багато разів. А на південно-східному  кінці головного хребта   є вершина, яку  також яскраво видно з цього місця. Вона залишається для мене  мрією. Це гора Попіван, де вітри в скелях попівають. Це також  одна з найвищих вершин Українських Карпат з висотою 2028  м. Чітко видно на  її вершині  руїни польської астрономо-метеорологічної обсерваторії, відомої  як «Білий Слон». Проговорюю, щоб почув всесвіт і я неодмінно напишу звіт про сходження на неї. Видно звідси іще один  звабливий  об’єкт – вершину гори Петрос. Вона не набагато нижча Говерли,  на 41 м, але я згадала  як важко було на неї підніматися у студентські роки. Я її пам’ятаю, а вона мене  чекає. Видно звідси і Ребра (2002 м), хоч вони вражають більше з полонини, ніж із хребта.  Милувалася ними в поєднанні з оригінальними Шпицями, де чекав мене  відрог – Динозавр. Незважаючи на свої 25 мільйонів років, а саме скільки минуло від  горотворення Карпат, від дуже гарно зберігся і незмигно пильнує туристів, які з ним хочуть сфотографуватися.  Я не змогла бути без його уваги.

Неймовірна насолода  споглядати безкраї вершини, на яких сонце з хмарами вигаптовують з калейдоскопічною швидкістю    величні й дивакуваті   безмежні  орнаменти. Ці гори  унікальні, непередбачувані і небезпечні, високі і неосяжні, вражаючі і казкові.

За  ці три дні мандрівки  вони  подарували нам  багато цікавих і приємних вражень, корисної пізнавальної інформації. А ще   стали  суцільним адреналіном, екстримом, випробуванням на витривалість, і підкріпили віру у власні сили. Підніматися на гірські вершини  – нелегко. Але побачений світ з цієї висоти –  величний і вродливий,  навіки залишає відчуття свободи, краси, захоплення  та просто задоволення власним досягненням.

Вірте, коли  Бог посилає випробування, він і сили на нього дає. А випробування горами також з категорії життєвих  іспитів, особливо, коли у вас є мета  бути сильнішим, щоб протистояти не лише коронавірусу, а й всіляким  негараздам. А ще  це цікаво, корисно і здорово,  просто, весело і спортивно, солодко, смачно і незабутньо. Про це кажу я, Людмила Островська, від імені нашої суперової, класної команди Тамари Корольчук, Ольги Спільніченко, Ірини Чорній, і наших неперевершених провідників Оресточки Дешевої і Михайла Бойка.

Пам’ятайте, що з Людмилою Островською мандрувати легко!





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ