Людмила Островська поспілкувалася із відомим художником Гамлетом

0
400

Прес-тури Україною – бонус для журналіста.  Передовий досвід, багатоликість реформування галузей, зміни в настроях і прагненнях суспільства. Круто і цікаво. Але кожен прес-тур має ще й свої бонуси, позапрограмні. Я навіть не кажу про те, що це вже велика нагорода бачитися  і спілкуватися з журналістами десяти областей,  а є ще й можливість використати  позаробочий час на знайомство з визначними місцями  регіону, відомими людьми, причаститися до цікавих подій.  Клондайком у цьому подарунковому розділі  нашої професії є Харків. Кілька разів на рік я там буваю і не було ще такого, щоб я не сказала: «Вав! Дякую тобі, Харкове!». Але сьогодні я не говоритиму про відкриття лагідних  обіймів однойменної річки,  залів Художнього музею з оригіналами  офортів Тараса Григоровича, чи про відреставрований  сад пророка в центрі першої столиці України, погляд на це місто з оглядового колеса парку ім. Горького та багато іншого, що надихає, милує око.

Цього разу мені в Харкові  вдалося причаститися до всесвітньої прем’єри американського фільму «Сенсація» і побувати на розкішній, унікальній виставці   чи не найвідомішого в світі  молодого художника. А оскільки  зустрічі у мене часто відбуваються на рівні дива, то  мені ще й вдалося поговорити з автором виставки  Гамлетом Зіньківським.  Мені давно вже показували його мурали на  кількох об’єктах у центрі  його рідного міста,  просочувалася інформація про його участь в бієнале в різних країнах, виставки на різних континентах, то в мене було враження, що я зустрілася  на виставці зі своїм давнім другом. Але все  по черзі.

Передостанній день  виставки під  назвою “3652019” у виставковому “ЄрміловЦентрі” у будівлі Харківського національного університету імені Каразіна. З друзями проходимо мимо, знаючи, що вже не втискуємося в робочий день виставки. Але ж за двері торкнутися можна. А вони відчинилися. Повнісінько  різновікових людей. З’ясувалося, що виставковий центр  працює до 20-0ї, а не як показав гаджет, до 18. Вразило велетенське різнорівневе  приміщення з рядками жовто-чорних намистин – малюнків.   Це    365 малюнків розміром аркуша альбому, написаних упродовж 2019 року. Цього разу використані олівець та папір. Здавалося б, найпростіші матеріали, проте у простоті відкривається сила, глибина, буденність ,переплетена з святом, журою, надіями, приколами.

Кожна сторіночка графічного послання художника  підписана, я б навіть не сказала, що це назва картини. Це філософське бачення художником  певного фрагменту його життя. Це те, що було з ним, не абстракція, не  реверанси і виверти.  Гамлет, як про нього кажуть, живе за правилом: ні дня без малюнку. Так як журналісти, ні дня без рядка. Де б він ні був — в Україні, чи за її межами, у літаку чи автомобілі, на відкритому повітрі, чи в майстерні — кожна асоціативна мить знайшла відображення в графічному відтворенні на папері. За ними видно, що його вразило в Португалії, Венеції. Про це засвідчують не лише  малюнки, а й особистий текст  автора. Розміри чи кількість слів не турбують Гамлета. Як пояснив, так лягло під руку, під настрій. Наприклад, зображено ворота, а текст пояснює: “Російський снайпер мене не вбив, поки малював на воротах української позиції”. Чи таке: зображення вентилятора трактовано як “Вітродуй розганяє спеку та мої думки”. Або зображено три залізничні колії, а текст — про життя: “Залізниця для сина вже є. Тільки його поки немає”. Зупиняє  глядача і зображення фотоплівки з текстом: “Негативного у старих негативах не знайшов”.

В якийсь час я помітила, що відвідувачі   почали кучкуватися, ходити потоками навколо однієї людини. Це був Гамлет.   Казали, що він був лише на вернісажі, народу було,- не проштовхнутися,  а тут раптом… Лише я знала, що не раптом, а тому, що я дуже хотіла його бачити  і поговорити. Він же пояснив свою присутність просто:  «Прийшов побачитися з друзями».  Я зрозуміла, що всі відвідувачі – його друзі, бо чого б ішли на виставку?  Коли минув ажіотаж і  можна було вже зробити «доступ до тіла»,  я делікатно почала його розпитувати. Та що там! Він  не дуже зацікавився моїм диктофоном, його мама радіожурналістка і він ці штучки знає. Але я одержала відповіді на свої запитання. Перше, що мені давно хотілося знати чи Гамлет його справжнє ім’я чи  творче псевдо.  У передмові я сказала, що можу лишень уявити скільки разів у вас цим цікавляться! Він, сміючись, відповів, що мама так назвала. Але уточнив,  що я навіть не можу уявити  наскільки часто  йому задають це питання!!!  Невже справді щодня  він створює ці маленькі шедеври?

Інколи навіть три картини може  зробити.

– Як застряне якась «фігня» в голові, мушу видати.

Я подумала, що це як і журналістська праця. Застряне, мусиш виписатися, бо переслідуватиме.
Виставка «3652019» — це вже четвертий річний щоденниковий проєкт, що виконує художник з дня у день впродовж  2013, 2015, 2017, 2019 років. 365 думок, спостережень, тонких, іноді чорнуватих жартів. Для автора цей проєкт — нескінченна робота над собою.

Ось він над листком білого паперу –«Вчуся  відчувати себе».  Дві сигарети на чорному тлі: «Добре додому йти удвох». Шматок простору із зображенням хомута на трубі гласить, що « цей хомут не дасть капати сльозам опалення».На кожному малюнку дата написання . Цей датується 9.11.19. Мабуть пробно гарячу воду пускали. А ось ця стіна говорить про те, що «я такий хороший, що навіть зло на моєму боці». «Кома не зупинить мить» – говорить  черговий малюнок із величезним розділовим знаком. А я додаю з асоціативного ряду, що кома, це ще не крапка.

Запитую художника, що  стає першим: назва чи малюнок.

– О, це не передбачувано. Як складеться! – усміхається молодий художник і розповідає історії кількох картин. Я відмічаю його соковиту українську мову. Як же мені щастить у Харкові на українськомовних! Чому його намагаються у нашій свідомості зробити руськоязичним? Це супутні думки.

Мене ж цікавить той Гамлет, що є автором харківських  оригінальних муралів, які навіть замальовують, не сприймаючи,  який в малюнках заявляє про себе як художник –філософ,  здатний за допомогою олівця зупинити мить та надати їй нове життя завдяки тексту.

– Так інколи борюся з власними лінощами, – знову сміється. Мені імпонує його почуття гумору. Художник спокійно ставиться, до  несприйняття чи не розуміння  кимось його робіт.

– Дуже часто люди перепитують, прагнуть уточнень. Я ж кажу, дивіться, все просто. А може й добре, що є привід подумати, включити уяву. А замальовували… Для вуличного мистецтва, це нормально, коли щось зникає.  Ми не настільки розвинена країна, як Англія, де вирізають шматок стіни з роботою Бенксі. Де вартість квартири в будинку і, на якому  щось намалював Бенксі множиться на чотири. Хоча одного разу мені дзвонив ріелтор і дякував — чоловік купив квартиру через те, що на домі є мої роботи. Не всі розуміють сучасне мистецтво, і що? Хапатися за голову, ніби ми через це найгірша країна світу не варто. Я вже слухав тисячу разів, що в моїх роботах не все зрозуміло. Тому я на виставці. Тому я роблю ці виставки.

Гамлета знову відтісняюить, дякують, фотографуються, обмінюються енергетикою обіймів, рукостискань.  Я ж іду оглянути ще один зал, щоб закріпити своє подивляння цим художником. Йому 33 роки. Чудовий вік для розвитку, планів, вдосконалення. «Гарний досвід дорожчий за гроші»- говорить  з картини  чоловік з книжкою. Гамлет ні від чиїх грошей не залежить. Він говорив, що великі гроші пропонували для вуличного мистецтва Києва, Харкова. Малює він лише в Харкові і лише те, що йому хочеться. Фарби, олію , олівці і папір купляє за свої гроші. «Якщо в моїй голові щось заплуталося, то нехай там і залишається» – пише на своїй картині Гамлет Зіньківський і не погодитися з ним не можна. Кредо, напевне,  в цьому малюнку – «Моя зброя – серця пензлики». Я ще роблю спробу підійти до нього, щоб таки подякувати за його чудову українську. Він розуміє, що я вражена і каже, що багато  у фейсбуці буває розчарованих, що мій арт-стріт повально український. Пишуть , що  ми думали, ти нормальний, а ти таке ж фуфло шароварне, ти зруйнував наші надії, що Харків – російське місто . Так  сталося, хоч сім’я була  російськомовна, я з тією мовою народився.

Я не вірю, що він народився з тією мовою, бо генетику не обведеш  навкруг пальця.

Він серйозно дивиться на мене і каже, що по-іншому не міг, він тепер  щось робить  вже не просто для свого міста, а вже для своєї країни. Це визріло.

– Мені в житті пощастило. Я зустрів велику кількість людей, які не їдуть з Харкова через мої роботи. А ще я зустрів якусь кількість людей, які переїхали до Харкова, знайшовши мої роботи. Ми обожнюємо своє місто. Я з нього не збираюся виїжджати. Я хочу жити в своїй країні. При всіх кошмарах, які щоденно бачимо.

Коли ми вийшли з виставки було близько 20-ої години. Місяць піднявся високо, зорі виблискували, вулиці мегаполіса  яріли ілюмінаціями, ліхтарями. Так було світло і легко, як на картині  Гамлета Зіньківського  з написом: «Ми самі підсвічуємо вулицю нашими враженнями».

                                                              Людмила Островська.

Матеріал написаний  завдяки прес-туру в межах проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ