Прес-тури Україною – бонус для журналіста. Передовий досвід, багатоликість реформування галузей, зміни в настроях і прагненнях суспільства. Круто і цікаво. Але кожен прес-тур має ще й свої бонуси, позапрограмні. Я навіть не кажу про те, що це вже велика нагорода бачитися і спілкуватися з журналістами десяти областей, а є ще й можливість використати позаробочий час на знайомство з визначними місцями регіону, відомими людьми, причаститися до цікавих подій. Клондайком у цьому подарунковому розділі нашої професії є Харків. Кілька разів на рік я там буваю і не було ще такого, щоб я не сказала: «Вав! Дякую тобі, Харкове!». Але сьогодні я не говоритиму про відкриття лагідних обіймів однойменної річки, залів Художнього музею з оригіналами офортів Тараса Григоровича, чи про відреставрований сад пророка в центрі першої столиці України, погляд на це місто з оглядового колеса парку ім. Горького та багато іншого, що надихає, милує око.
Цього разу мені в Харкові вдалося причаститися до всесвітньої прем’єри американського фільму «Сенсація» і побувати на розкішній, унікальній виставці чи не найвідомішого в світі молодого художника. А оскільки зустрічі у мене часто відбуваються на рівні дива, то мені ще й вдалося поговорити з автором виставки Гамлетом Зіньківським. Мені давно вже показували його мурали на кількох об’єктах у центрі його рідного міста, просочувалася інформація про його участь в бієнале в різних країнах, виставки на різних континентах, то в мене було враження, що я зустрілася на виставці зі своїм давнім другом. Але все по черзі.
Передостанній день виставки під назвою “3652019” у виставковому “ЄрміловЦентрі” у будівлі Харківського національного університету імені Каразіна. З друзями проходимо мимо, знаючи, що вже не втискуємося в робочий день виставки. Але ж за двері торкнутися можна. А вони відчинилися. Повнісінько різновікових людей. З’ясувалося, що виставковий центр працює до 20-0ї, а не як показав гаджет, до 18. Вразило велетенське різнорівневе приміщення з рядками жовто-чорних намистин – малюнків. Це 365 малюнків розміром аркуша альбому, написаних упродовж 2019 року. Цього разу використані олівець та папір. Здавалося б, найпростіші матеріали, проте у простоті відкривається сила, глибина, буденність ,переплетена з святом, журою, надіями, приколами.
Кожна сторіночка графічного послання художника підписана, я б навіть не сказала, що це назва картини. Це філософське бачення художником певного фрагменту його життя. Це те, що було з ним, не абстракція, не реверанси і виверти. Гамлет, як про нього кажуть, живе за правилом: ні дня без малюнку. Так як журналісти, ні дня без рядка. Де б він ні був — в Україні, чи за її межами, у літаку чи автомобілі, на відкритому повітрі, чи в майстерні — кожна асоціативна мить знайшла відображення в графічному відтворенні на папері. За ними видно, що його вразило в Португалії, Венеції. Про це засвідчують не лише малюнки, а й особистий текст автора. Розміри чи кількість слів не турбують Гамлета. Як пояснив, так лягло під руку, під настрій. Наприклад, зображено ворота, а текст пояснює: “Російський снайпер мене не вбив, поки малював на воротах української позиції”. Чи таке: зображення вентилятора трактовано як “Вітродуй розганяє спеку та мої думки”. Або зображено три залізничні колії, а текст — про життя: “Залізниця для сина вже є. Тільки його поки немає”. Зупиняє глядача і зображення фотоплівки з текстом: “Негативного у старих негативах не знайшов”.
В якийсь час я помітила, що відвідувачі почали кучкуватися, ходити потоками навколо однієї людини. Це був Гамлет. Казали, що він був лише на вернісажі, народу було,- не проштовхнутися, а тут раптом… Лише я знала, що не раптом, а тому, що я дуже хотіла його бачити і поговорити. Він же пояснив свою присутність просто: «Прийшов побачитися з друзями». Я зрозуміла, що всі відвідувачі – його друзі, бо чого б ішли на виставку? Коли минув ажіотаж і можна було вже зробити «доступ до тіла», я делікатно почала його розпитувати. Та що там! Він не дуже зацікавився моїм диктофоном, його мама радіожурналістка і він ці штучки знає. Але я одержала відповіді на свої запитання. Перше, що мені давно хотілося знати чи Гамлет його справжнє ім’я чи творче псевдо. У передмові я сказала, що можу лишень уявити скільки разів у вас цим цікавляться! Він, сміючись, відповів, що мама так назвала. Але уточнив, що я навіть не можу уявити наскільки часто йому задають це питання!!! Невже справді щодня він створює ці маленькі шедеври?
Інколи навіть три картини може зробити.
– Як застряне якась «фігня» в голові, мушу видати.
Я подумала, що це як і журналістська праця. Застряне, мусиш виписатися, бо переслідуватиме.
Виставка «3652019» — це вже четвертий річний щоденниковий проєкт, що виконує художник з дня у день впродовж 2013, 2015, 2017, 2019 років. 365 думок, спостережень, тонких, іноді чорнуватих жартів. Для автора цей проєкт — нескінченна робота над собою.
Ось він над листком білого паперу –«Вчуся відчувати себе». Дві сигарети на чорному тлі: «Добре додому йти удвох». Шматок простору із зображенням хомута на трубі гласить, що « цей хомут не дасть капати сльозам опалення».На кожному малюнку дата написання . Цей датується 9.11.19. Мабуть пробно гарячу воду пускали. А ось ця стіна говорить про те, що «я такий хороший, що навіть зло на моєму боці». «Кома не зупинить мить» – говорить черговий малюнок із величезним розділовим знаком. А я додаю з асоціативного ряду, що кома, це ще не крапка.
Запитую художника, що стає першим: назва чи малюнок.
– О, це не передбачувано. Як складеться! – усміхається молодий художник і розповідає історії кількох картин. Я відмічаю його соковиту українську мову. Як же мені щастить у Харкові на українськомовних! Чому його намагаються у нашій свідомості зробити руськоязичним? Це супутні думки.
Мене ж цікавить той Гамлет, що є автором харківських оригінальних муралів, які навіть замальовують, не сприймаючи, який в малюнках заявляє про себе як художник –філософ, здатний за допомогою олівця зупинити мить та надати їй нове життя завдяки тексту.
– Так інколи борюся з власними лінощами, – знову сміється. Мені імпонує його почуття гумору. Художник спокійно ставиться, до несприйняття чи не розуміння кимось його робіт.
– Дуже часто люди перепитують, прагнуть уточнень. Я ж кажу, дивіться, все просто. А може й добре, що є привід подумати, включити уяву. А замальовували… Для вуличного мистецтва, це нормально, коли щось зникає. Ми не настільки розвинена країна, як Англія, де вирізають шматок стіни з роботою Бенксі. Де вартість квартири в будинку і, на якому щось намалював Бенксі множиться на чотири. Хоча одного разу мені дзвонив ріелтор і дякував — чоловік купив квартиру через те, що на домі є мої роботи. Не всі розуміють сучасне мистецтво, і що? Хапатися за голову, ніби ми через це найгірша країна світу не варто. Я вже слухав тисячу разів, що в моїх роботах не все зрозуміло. Тому я на виставці. Тому я роблю ці виставки.
Гамлета знову відтісняюить, дякують, фотографуються, обмінюються енергетикою обіймів, рукостискань. Я ж іду оглянути ще один зал, щоб закріпити своє подивляння цим художником. Йому 33 роки. Чудовий вік для розвитку, планів, вдосконалення. «Гарний досвід дорожчий за гроші»- говорить з картини чоловік з книжкою. Гамлет ні від чиїх грошей не залежить. Він говорив, що великі гроші пропонували для вуличного мистецтва Києва, Харкова. Малює він лише в Харкові і лише те, що йому хочеться. Фарби, олію , олівці і папір купляє за свої гроші. «Якщо в моїй голові щось заплуталося, то нехай там і залишається» – пише на своїй картині Гамлет Зіньківський і не погодитися з ним не можна. Кредо, напевне, в цьому малюнку – «Моя зброя – серця пензлики». Я ще роблю спробу підійти до нього, щоб таки подякувати за його чудову українську. Він розуміє, що я вражена і каже, що багато у фейсбуці буває розчарованих, що мій арт-стріт повально український. Пишуть , що ми думали, ти нормальний, а ти таке ж фуфло шароварне, ти зруйнував наші надії, що Харків – російське місто . Так сталося, хоч сім’я була російськомовна, я з тією мовою народився.
Я не вірю, що він народився з тією мовою, бо генетику не обведеш навкруг пальця.
Він серйозно дивиться на мене і каже, що по-іншому не міг, він тепер щось робить вже не просто для свого міста, а вже для своєї країни. Це визріло.
– Мені в житті пощастило. Я зустрів велику кількість людей, які не їдуть з Харкова через мої роботи. А ще я зустрів якусь кількість людей, які переїхали до Харкова, знайшовши мої роботи. Ми обожнюємо своє місто. Я з нього не збираюся виїжджати. Я хочу жити в своїй країні. При всіх кошмарах, які щоденно бачимо.
Коли ми вийшли з виставки було близько 20-ої години. Місяць піднявся високо, зорі виблискували, вулиці мегаполіса яріли ілюмінаціями, ліхтарями. Так було світло і легко, як на картині Гамлета Зіньківського з написом: «Ми самі підсвічуємо вулицю нашими враженнями».
Людмила Островська.
Матеріал написаний завдяки прес-туру в межах проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.