Що насправді ми приховуємо за звичними фразами

0
118

«Там, де безсилі боги, демони, ангели, духи та інші неймовірні істоти, людині може допомогти інша людина. Це зовсім не важко. А іноді так легко, що навіть не віриться…»
Макс Фрай.

Потрібно лише навчитися ЧУТИ…
Чути те, що приховує павутина слів і мереживо щоденних розмов, випадково невипадкових зустрічей, ненароком кинутих поглядів.

Чути серцем… Не лише інших, в першу чергу – себе, власні протиріччя і приховані почуття та переживання, тоді і інші будуть більш зрозумілі і не такі дивні в своїх проявах.

Як часто ми говоримо: “Мені від тебе більше нічого не потрібно”, коли насправді гніваємось, що не можемо отримати бажаного, очікуваного, такого солодко намріяного і в дійсності хочемо сказати зовсім інше: “Мені так важливо, щоб ти не проігнорував мене, віднісся серйозно до моїх потреб”…

Як часто замість того, щоб говорити: “Це не має для мене ніякого значення, це не головне”, ми боїмося признатися самі собі, що часом не маємо іншого вибору, як змиритися з тим, що не все нам під силу і житті є поразки і розчарування, є втрати і розлуки…

Як часто ми кажемо: “Я нікому не потрібний”, коли насправді були не потрібні лише одній-єдиній людині? А навколо цілий світ з безмежними можливостями, лише потрібно це побачити…

Як часто ми кажемо: “Я впораюся”, коли в дійсності просто соромимося попросити про допомогу, захищаючись від страху власної неспроможності і не відповідності якимось ідеалам чи стереотипам?

Як часто замість того, щоб відверто сказати: «Вибач, але не телефонуй сюди більше», ми малодушно мимримо в слухавку: «Я була дуже зайнята, тому не змогла відповісти на твій дзвінок», насправді соромлячись самі собі зізнатися, що голос на тому боці давно не тішить і не приносить радості…

Як часто, боячись втрат і того, що все рано чи пізно закінчується, змінюється, трансформується ми переконуємо себе, що це все назавжди, на віки: дружба, кохання, прихильність, радість? Так і не навчившись відпускати, в результаті програємо…

Як часто ми стверджуємо, що чужа думка нічого не варта для нас, а самі раз по раз перепитуємо: “Як я виглядаю? Ну як я тобі?”, ловлячи своє відображення у вітринах крамниць, замість того, щоб визнати – мені важливо подобатись, важливо відчувати на собі захоплені погляди інших, важливо бути в центрі уваги…

Як часто ми повторюємо, що любимо самотність, і кладемо мобільний телефон ближче до себе, щоб ненароком не пропустити жодного дзвінка, а особливо того єдиного,  найбільш очікуваного…

Кожен з нас зітканий з протиріч, з світла і темряви і, на перший погляд, здавалося б, абсолютно з несумісних бажань і потреб. Але то лише на перший погляд.
Відважившись зазирнути в глиб своєї душі, вчимося чути серцем самих себе, інших і цілий світ навколо…

Наталія ГАЄВСЬКА, психотерапевт



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ