«Це – брат Коля», – кульмінацією важких переживань героя стало поїдання розвареного м’яса дитини

28 листопада відбулася всеукраїнська прем’єра копродукційного україно-польсько-британського фільму «Ціна правди». На прем’єрному  показі  у Тернополі кінострічку представили  продюсер Сергій Демидов і голова асоціації кінокомісій України Леонід Бицюра.

Проект історичного  фільму став переможцем 10-го конкурсу кінопроектів Держкіно в категорії Тематичні ігрові фільми (до 85-х роковин Голодомору 1932-33 років в Україні).  Зйомки  тривали 41 день. 14 з них – в Україні: в Харкові, Києві, Київській та Чернігівській областях, 18 – у Польщі, а 8 – у Шотландії.Сцени, дія яких відбувалася в Москві, знімали в Харкові.

Представлення фільму  про  тоталітаризм у Радянському Союзі та відкриття світові правди про Голодомор в Україні розпочали з  вітання  режисерки «Ціни правди»  Агнешки Голланд.

Президент України  відзначив її орденом княгині Ольги III ступеня «за вагомий внесок у вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу — Голодомору 1932-1933 років в Україні, подвижницьку діяльність, спрямовану на висвітлення правди про Голодомор».

Першим питанням до продюсера і було  про те, чому саме польська режисерка взялася за цей сценарій. Сергій Демидов  достемеменно не знав, але, на його думку,  для такої досвідченої, авторитетної у світі    режисерки, акторки, яка очолює Правління  Європейської кіноакадемії, займати активну життєву позицію в пріоритеті. Народилася Агнешка Голланд   у Варшаві  28 листопада 1948р. (Напевне, прем’єра фільму «Ціна правди» і пов’язана з цією датою. Авт.) Працювала у Франції, Німеччині та США.

– Я вважаю, що нам престижно  співпрацювати з режисеркою такого масштабу, – сказав Сергій Демидов. – А цей сценарій їй   надіслала  відома американська журналістка з українським корінням Андреа Халупа.   Історія їй видалася  неймовірною, чіткою  і потужною.

Сергій Демидов  вважає, що Голодомор – це один з найстрашніших злочинів ХХ століття, за яким стояв режим і конкретні люди.

Фільм  вийшов трьома мовами і  у світовому масштабі ще раз  прідтвердив те,  що голодомор був цілком свідомою політикою Сталіна стосовно українського селянства, актом примусу й залякування, відповіддю на непокору й опір українців політиці насильницької колективізації та індустріалізації. За історичними масштабами, не так давно і в нас заговорили про табуйовану комуністичним режимом  тему. Лише у  2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», згідно з яким Голодомор був визнаний геноцидом українського народу.Я це пригадала, щоб ще раз наголосити, що ціною  життя тоді, у 1933 році,  дався розголос світом про  замовчувану нашу  трагедію.

Першим, хто доніс інформацію світові про біду , якою штучно давили українців, був головний герой кінострічки  «Ціна правди» – валлійський журналіст та радник британського прем’єр-міністра Гарет Джонс. Фільм – спресований оголений нерв, током б’є кожна сцена. Дві години, подаровані екраном,  вирвали із  нашої  розхристаної дійсності, і повернули в епоху страху, доносів, тотального спостереження і вироків. Таке наочне нагадування початку сорокових минулого століття, ще раз підтвердило незнищенність нашої  нації і показало причину великого страху керманичів Російської  імперії перед нездоланністю слова «українець».

Виживши в голодоморах, уцілівши від розстрілів, пройшовши радянські вишколи,  ми не забули свого роду, зіп’ялися на ноги своєї незалежності. І ворог зрозумів, що залякування, цькування, пропаганда, розставлення на керівних постах своїх загнаних козачків, мережа донощиків і стукачів та загальна порука своїми, не здатні загнати нас у  їжакові рукавиці»володарів» світу. Вони зрозуміли ,що потрібна груба сила. Тільки нахабна збройна атака, захоплення земель, війна – змусять  українців відчувати себе відірваними від світу.Але й це не спрацювало. Так і біснується наш «брат», одержавши облизня.Відстрілює героїв  поодинці на нашій же землі.І світ це бачить.Це думки, які забігають  наперед, в післясмак фільму.  Бо бачив світ і  події 86 річної давності, які  обіцяли  неабиякі перспективи сталінській машині у закритій , ізольованій  країні.  Та через  потуги зашморга над головами українців просочився  розголос.

Великі дипломати успішних країн і тоді боялися   розриву зв’язків з тодішньою  червонозоряною , а про введення санкцій проти такого монстра взагалі не йшлося,  як і про допомогу, бо в»їзд в Україну був заборонений.  Гарет Джонс (у фільмі його грає Джеймс Нортон) – історична особа, яка першою із закордонних журналістів розповіла  Заходу правду про ситуацію в Україні та Радянському Союзі початку 1930-х років. За біографією Гарету- молодому  начитаному, добре освіченому, з великим політичним інстинктом  та яскравою інтуїцією  журналісту  з Уельсу  було  до 30 років. Він вільно володів російською мовою, тричі відвідував СРСР. Після перших двох поїздок він зрозумів, що ситуація з голодом в Союзі трагічніша, ніж це подавали в газетах.

Це йому  не давало  спокою. І в 1933 році він повертається в СРСР. Його мета – проїхати по країні, щоб на власні очі побачити голод. За фільмом, Гарет, який взяв інтерв’ю в Гітлера і сполошився, що вловив запах  великої війни, хоче домовитися про зустріч із Сталіном. Вождю народів він приготував запитання про  багатства у бідній країні. Звідки вони? Журналіст відчув, що влада нової імперії  блефує. У Москві його зустріли, супроводжували. Хитрістю він таки домігся, щоб йому показали «квітучу» Україну. В поїзді  «загубився» від партійного супроводу і, обмінявши хліб на пальто, розчинився в натовпі . Журналіст  побував  у тій частині України, де голод був найлютішим – Донбасі, в Юзівці, де колись навчала дітей англійської мови його мати. За біографією він ще бував і  на Кубані та в  Поволжі.

Авторам фільму вдалося  показати Україну, голодомор  помірно   натуралістично. Бо ми ж знаємо, що в голодному шоці люди втрачали розум, їли дітей, не випускали вже з хати прошаків чи подорожуючих, їли кору дерев. Кульмінацією  важких переживань головного героя стало поїдання  розвареного м’яса. Знічев’я він у дітей цікавиться  де його взяли.

– Це брат Коля, – відповідають діти.

Обсмоктуючи кістки, гість нахвалює, що брат Коля гарний мисливець. Але бачачи дивну поведінку дітей із застиглими м’язами, він іде за дівчинкою надвір.  Там  лежить переполовинений труп… Погляд  на українську трагедію, відтворений у фільмі,  відбувся  очима британського журналіста, не туриста, а одного з голодуючих. Який ще фактчек треба, коли він сам вантажив мішки із зерном  на Москву, щоб тут був голод? Він бачив розбудову гігантів промисловості, коли тут не було що їсти.  Він відчув ізоляцію українців при переїздах, за Збруч одиницям вдалося пробратися за допомогою. Герой став частиною української реальності штучного голоду, геноциду нації.

Журналіст  вів детальний щоденник під час поїздок, а повернувшись, написав резонансні матеріали про Голодомор. Тільки не всі західні колеги та інтелігенція хотіли чути правду – його слова. На прохання Москви, одразу написане спростували декілька журналістів. Головним критиком був керівник московського бюро The New York Times Уолтер Дюранті (його у фільмі грає Пітер Сарасгаард).

Я вважаю, що історія Гарета, його подруги німецької журналістки Ади Брукс ( анг. актриса  Ванесса Кірбі ) , яка відкрила британцю очі на дійсність,  зараз актуальна, як ніколи. Чесні журналісти в сьогоднішньому дні – рідкість,  переважає постправда, маніпуляції, запроданство, залежність медійників від грошового мішка. А ще цей фільм, як на мене, треба брати тренерам для проведення тренінгів з  питань достовірності інформації та свободи преси, чесності журналістики, її пропагандистської ролі, висвітлення альтернативної реальності, перекручувань , розпізнавання фейків, маніпуляцій  і проведення фактчеків.

Продажність, корумпованість  засобів масової інформації, байдужість суспільства , як бачимо з фільму,  мали не лише моральне коріння, а в першу чергу  – політичне. Саме це відкрило двері жахам, які ми бачимо з екрану.

Думаю, що в авторів фільму «Ціна правди» ще можуть бути і пріквел, і сіквел. Адже це розповідь лише про один  голодомор 33 року, періоду індустріалізації. А був ще 1921-1923 рр, коли заганяли людей у колгоспи. А був  ще і голодний 1947-ий рік, який пояснювали післявоєнними нестатками. Та чого ж він давив тільки нас, тих хто залишився після розстрілів 1937 –ого? А розстріли і репресії початку  шісдесятих? Є про що говорити і показувати світу. Рахунки втрат пішли далеко за десятки мільйонів невинно убієнних. А скільки ненароджених ? Такі фільми необхідні, щоб світ знав облудливість режимів тоталітаризму.Із 195 країн світу -19 визнали голодомор в Україні геноцидом українського народу, ще понад десять  держав дали належну оцінку цій людській трагедії.

Росія  категорично відмовилась визнавати сталінську політику 1932-1933 років стосовно українських селян актом геноциду. Нам же не треба матеріальної компенсації від правонаступниці Радянського режиму з імперськими замашками. Хоч шведи нині сприяють розбудові Полтавщини, і німці всіляко працюють над реабілітацією своєї поведінки  в роки гітлерівщини.  Лише Росія  не в силі  морально  підтримати і хоч би вибачиться.  Градами у Донбасі  зганяють свою давню образу за нашу непокору. А що вони ще можуть ганебнішого і болючішого  нам зробити? Епохи виродків, закомплексованих на своїй силі,  не змінюють, скільки б ті не огорталися брехнею.  Фільмів про російську агресію світових масштабів багато не буває. Тут клондайк, допоки не покаються. Багато супутніх думок  виникає при перегляді фільму.  Він вимагає думаючої аудиторії.

Людмила ОСТРОВСЬКА