Тернополянка зупиняє на вулиці людей із непересічною зовнішністю

0
2558

Дев’ятнадцятирічна тернополянка Анастасія Зазуляк — надзвичайно щира й відверта співбесідниця. Спілкуватися з нею легко та просто. Під час розмови вона й сама неодноразово підкреслює наскільки важлива для неї ця справжність: в емоціях, сприйнятті себе, у тому, над чим працюєш. Чи не тому світлина Насті, що з дитинства захоплюється фотосправою, завоювала відзнаку у почесному міжнародному конкурсі «Siena International Photo Award». Навіть більше, дівчина стала єдиною учасницею із України, яку відмітило журі професійних фотографів.

— Настю, розкажіть детальніше про свою участь у конкурсі.

— Інформацію про нього я знайшла випадково в Інтернеті. Конкурс проводили вже четвертий рік, але я взяла участь вперше. Усі категорії цього престижного змагання були платними, тільки єдина — для учасників до 20 років — безкоштовною. Тож саме під нею я відправила п’ять своїх фотографій. Те, що я у числі переможців та запрошена на церемонію нагородження, дізналася не одразу: усі повідомлення від оргкомітету потрапляли у папку «спам». Що трапилося, зрозуміла потім, бо організатори надсилали мені все більше й більше листів. Тож наприкінці жовтня я змогла побувати на підбитті підсумків конкурсу в італійській Сієні. З’ясувалося, у ньому «змагалося» більш, ніж 48 тисяч зображень від авторів зі 156 країн світу.

— Чим запам’яталася Вам поїздка?

— Насамперед людьми. Я познайомилася з фотографами із Китаю, Німеччини, Польщі, Італії. Всі вони — дуже творчі, спілкування з ними надихнуло творити далі, не зупинятися на здобутому. Зокрема мене дуже мотивувала історія жінки з Нідерландів. Вона тридцять років працювала в офісі, але згодом вирішила спробувати себе у фотографії. Зараз їй більше 50 років і вона працює фотографом. Це не тільки її захоплення, але й основна робота. Вона не побоялася змінити професію у такому віці.

Завдяки досвіду цієї жінки я впевнилася, що вдосконалюватися ніколи не пізно. Зараз ще навчаюся на юридичному факультеті ТНЕУ, тому часу на фотографування не завжди вистачає. Втім якщо у людини є бажання та хороші ідеї, то все можна реалізувати.

— Поділіться історією створення своєї переможної світлини.

— Її я зробила приблизно два роки тому, вона має назву «Дитяча турбота». У той день я знімала хрестини хлопчика. Цю подію його рідні святкували в ресторані. Діти гралися, мені було дуже цікаво за ними спостерігати. Варто підмітити, що головна героїня світлини дуже емоційна. У якийсь момент дівчинка сказала своїм подружкам «Тихо», бо її братик у той час спав. Саме цей кадр мені і вдалося «впіймати».

До речі, я люблю фотографувати дітей, бо у них можна побачити непідробні емоції. Дорослі часом приховують їх, бояться бути справжніми. А діти — завжди такі, якими є.

— Знаю, Вашою перемогою завдячуєте і тернопільській Станції юних техніків…

— Вперше на фотостудію «Ікс-позиція», що діє на Станції юних техніків, я прийшла приблизно чотири роки тому. Тепер керівник «Ікс-позиції» Василь Стрижко є моїм другом і наставником. Саме Василь Леонтійович розповів мені про різні фотоконкурси, запропонував подавати свої роботи. Розпочинали ми з тернопільських, обласних, потім уже пішли всеукраїнські та міжнародні. Завдяки конкурсам та перемогам у них я відкрила для себе світ можливостей, переконалася, що не треба боятися показувати людям свої роботи.

— Що Вас надихає фотографувати?

— Люди. Тому що здебільшого спеціалізуюся на фото людей, портретних зйомках. Як уже згадувала, із задоволенням знімаю дітей. Радо працюю з близнюками. Ще одна моя давня пристрасть — веснянкуваті й рудоволосі. Раніше вважалося, що таку особливість треба приховувати, а тепер це дуже цінується. Мене надихає непересічна зовнішність. Натуральність. Природна краса. На ранньому етапі своєї творчості й узагалі мала принцип — знімала людей без макіяжу. Звісно, зараз уже не так, відійшла від цього. Загалом же мене надихають ті, хто вміє бути справжнім у кадрі.

— Маєте цікаві історії, пов’язані з улюбленою справою?

— Таких чимало. Навіть з багатьма друзями мене пов’язала фотографія. Нерідко траплялося, що зустрічала незнайомців — і не могла пройти мимо. Зрештою, згодом таки фотографувала їх. Це у мене ще з 14 років — можу зупинити когось на вулиці і запропонувати зйомку. До речі, тернополяни на мою пропозицію часто погоджуються.

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ.

Фото з особистого архіву Насті Зазуляк.

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.