Чому тернополянка купила окуляри у рази дорожче, ніж вони коштували

Як я купила собі окуляри…

Прийшла додому і не можу заспокоїтись. Проходячи повз шлейф придорожніх генделиків, побачила стареньку згорблену жінку, яка намагалась продавати одяг та інші, напевно мало кому вже потрібні речі, які, напевно, колись були, а може й дотепер залишились цінними для Неї, речі її дітей чи онуків, не знаю… Я мимоволі зупинилась і глянула на Неї. Вона відразу запропонувала мені купити окуляри.

– Вони коштують 30 гривень, мені просто потрібні гроші, бо я не маю, – лагідним, прохаючим голосом промовила Жінка.

Мені не потрібні були окуляри, але я їх купила. За 200 гривень. Більше у мене в кишені не було. До горла підкотився ком. Вона взяла мене за руку і я відчула як тремтить Її рука.

– Скажи як Тебе звати? – запитала мене ця тендітна і світла бабуся.

– Я буду молитись сьогодні в церкві за Твоє здоров’я, – сказала Вона мені вслід і я, одягнувши на голову ті окуляри, пішла.

Обов’язково хочу побачити її ще раз. А може і не раз… і не два… А ще я хочу, щоб проходячи повз таких людей, ми все таки зупинялись. Не знаю, що у житті пережила Вона. Мабуть, багато чого – радісного і сумного. Вона – це ще одна Доля. Доля, яка змушує задумуватися і щось відчувати…

Ольга ПРОЦИК

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро»

ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка»

та Українським журналістським фондом»