У цьому місці на Тернопільщині найбільше оплакують і моляться за загиблих героїв

0
1202

Кажуть, що серед перших паломників  була Матінка Божа. Живучи в Єрусалимі. Вона любила відвідувати ті місця, де часто бував Спаситель, де Він народився, навчав, постраждав, помер, воскрес і вознісся на небо. Вона молилася на цих місцях, плакала, згадуючи про страждання Сина Свого і Господа Бога нашого – Ісуса Христа. Віки,  після свого Успіння, Преблагословенна  тримає  християнський світ під своїм омофором, збираючи в різних місцях прочан, які відчувають потребу  в її та Синовому Благословенні.

Цими серпневими днями  відбулася перша Всеукраїнська проща для родин загиблих за незалежність України в Каплиці-пантеоні, що постала в Лішні Кременецького району. Минулоріч її освятили, включивши захід в акцію  «Єдина родина Україна».  Тепер у цьому святому місці  майже  зі всіх областей України  понад  150 родин, долі яких обпекла війна на сході держави, з’єдналися у молитві  за душі невинно убієнних, благаючи для них ласк Господніх.

Задумав цю каплицю і реалізував ідею її будівництва біля джерела Святої Анни, перша історична згадка про яке  датується 1625 роком,  настоятель православних церков Великомученика Димитрія Солунського у Лішні та Покрова Пресвятої Богородиці в Куликові Кременецького району отець Андрій Любунь. Камінь  у цьому святому місці, огорнутому, як хмарами, зеленню лісів, закладали ще до російсько-української  війни. Тут берег ставка, просторо, велично і, водночас, гармонійно з природою і дуже просто, доступно, відкрито. А ще пахне травами і смутком, тут хочеться молитися.

–  Не планували нічого, будували, бо  тут потужна енергетика. Цілюще джерело, в кількох кілометрах  в Іловиці  свої чудотворні діяння робив  і молився за Україну  святий Амфілохій Почаєвський. А потім саме життя підказало, що тут має бути пантеон героїв. Ви не думайте, що це я такий геніальний, я лиш знаряддя в Божих руках. Десь, значить, виникла така потреба  місця, де б постійно звучала молитва за хлопців, які віддали  за Україну найцінніше, що мали – життя, – розповідає о. Андрій. – Вони разом стояли на передовій, приймали бої, наступали на ворога, то хай і тут будуть разом. Прізвища їх  на чорних плитах.

Дрібним маком букв  всипані  пам’ятні стели, що тягнуться знизу догори на  білих стінах каплиці. Строго, хвилююче, близько. Лише Ангели, як живі, зі стелі спостерігають за спокоєм воїнів. Вдивляєшся в списки, бачиш імена героїв, багато знайомих прізвищ, бо хоронила захисників  уся Україна, і, здається, відчуваєш енергетику їх присутності. Ділюся враженням  із священиком.

–  В Церкві кажуть: у Бога всі живі, –  не дивується отець Андрій. – Це не камінь, не  пам’ятний хрест, це живе місце для молитви і постійного спілкування з тими, хто відійшов. Бо вони, насправді, тут живі. Солдати, що прийшли з війни, поминають  своїх побратимів,  як живих. Кажуть: «Допоки війна не закінчилася, вони для нас живі… Вони нам допомагають, вони наші ангели».

Отець Андрій Любунь знає про  побратимів-воїнів багато. Допомагати  українським захисникам почав відразу після Майдану. За волонтерську роботу чи краще, службу, він удостоєний звання «Людина року» на регіональному рівні. Скільки разів був на фронті і прифронтовій території, потрапляв під обстріли, ночував на передовій, не рахував. Тішиться солдатською  дружбою. Він там свій.

–  Хлопці зі зброєю бачать людей наскрізь. Якщо ти, гнилий, тебе не приймуть, хоч золотом обсипай, – ділиться  волонтер, який став і капеланом.

– На фронті  розрізняють тільки чорне і біле. Сірого нема. Є лише сіра зона, –  каже отець.

Доводилося йому і сповідати воїнів, і вінчати, благословляти, поради давати і відспівувати…

– Дуже там цінять спілкування, а ще коли людині довіряють, –  продовжує волонтер. – Такі розмови інколи кращі за гостинці.

– Армія тепер нагодована і вдягнена. Але уваги людей, тепла, турботи багато не буває.  Хочуть і новини знати, і про погоду питають, види на врожаї. Вони ж і там живуть Україною, – говорить настоятель.

Мені доводилося  брати участь в багатьох поминальних заходах,  прощах. Це завжди  зворушує до сліз, бо ти ніби прийшов на звіт перед Богом і Матір’ю Божою… Навколо каплиці  нуртувала енергетика  свіжих втрат і болю, біди, яка сьогодні  смутком огорнула  Україну. Нас усіх тут з’єднало гасло  –  «Вічна слава героям».

Владика Нестор, який провів Архієрейську Літургію, закликав присутніх неустанно молитися за душі полеглих, бо завдяки їхній жертві українська держава зможе рости і міцніти. Треба молитися і за тих, хто стоїть на бойових рубежах. «Тож нехай кожен з нас, у міру своїх сил, прикладається до того, щоб вони мали все необхідне і хай кожен з нас чи матеріально, чи своєю молитвою служить захисту української держави», – закликав присутніх владика Нестор.

Різні історії – різні долі. Матері і батьки тримають  портрети синів. Ці героїчні люди  втратили найдорожче, що в них було, вони пишаються своїми справжніми чоловіками. Є багато спільного  між  тими , за кого моляться. Усі ці хлопці, як сказав один тато героя, не мали уроків патріотизму вдома, але вони пішли добровольцями на війну  в «Айдар», «Донбас», «Київ»… або ж просто взяли  повістку і виконали свій громадянський обов’язок… Більшість із них загинули в гарячу пору 2014-го під Іловайськом, Дебальцевим чи в Луганському аеропорту. Дехто помер, уже повернувшись із фронту. Хтось залишив по собі дружину, дітей, а хтось так і не встиг створити сім‘ї.  Неохоче діляться  горем  матері, не  розповідають про подвиги своїх  дітей і чоловіків. Моляться за їхні душі…

34-річний тернополянин Андрій Питак загинув 1 березня 2016 року між населеними пунктами Новоташківське та Гірське Луганської області, за 16 кілометрів від Лисичанська, де дислокувалася його бригада. Машина, в якій він їхав з побратимами, підірвалася на фугасі – троє бійців загинули, а двох викинуло ударною хвилею і вони дивом вижили. Але серед них не було Андрія.

– Андрій був дуже відповідальним, ніколи не скаржився, що йому важко. Був патріотом і пишався тим, що потрапив в аеромобільні війська. Він практично щодня телефонував додому, – пригадує мама  солдата Мирослава Питак. –  29 лютого, близько дев’ятої вечора, зателефонував востаннє, а 1 березня його не стало… Того трагічного дня я телефонувала до нього, але телефон був  вимкнений. Я нічого не знала, думала, може, Андрій спить, може, на завданні.

З часом довелося заново вчитися жити.  А побачивши, що люди самі себе витягують з біди, за прикладом  чернігівців, створила і очолила громадську організацію «Єдина родина Тернопільщини», щоб підтримувати один одного та разом пережити нелегку втрату рідних. Соратниця мами Андрія Питака Наталія Гурняк  втратила сина 19 жовтня 2014 року у бою біля Бахмутки та Смілої.

Віктор Гурняк  перебував у добровольчому батальйоні  “Айдар”.  Разом з бойовими побратимами проривався до 32-ї бригади Нацгвардії під Бахмуткою. Сам Віктор довший час був волонтером та возив допомогу на передову. Згодом вирішив піти добровольцем. Працював в щоденній газеті «20 Хвилин» та був редактором пластового часопису «Цвіт України». Разом з дружиною Іриною виховував доньку.

– За допомогою рідних та знайомих загиблих ми зберігаємо пам’ять про героїв,  які неодмінно стануть прикладом для молодого покоління, –  говорить голова координаційної ради  ГО»Єдина родина Україна» і голова організації «Єдина родина Чернігівщина» Микола Шанський, який першим в Україні зібрав у колектив людей з бідою. З Миколою Миколайовичем ми познайомилися в Чернігові на дню народження  у пані Світлани Харитонової,   у якої війна забрала чоловіка.  Вона запросила нас  разом з чернігівською журналісткою, моєю подругою, до якої я приїхала на кілька днів, Тетяною Миргородською. Тетяна знає  поіменно всіх героїв війни  з Чернігівщини, їхні родини, проблеми, стан здоров’я, успіхи…

Діляться всім з журналісткою-волонтеркою АТО, для якої зараз є пріоритетною темою – героїзм воїнів, протистояння ворогові і  поширення інформації  про тих, хто стоїть на передовій. 45-річного  Сергія Харитонова, мінометника  із 13 батальйону хоронили  3 квітня 2015 року. Пані Світлана розповідала, що 13-й батальйон героїчно тримав  захист блокпостів 1301 і 1302, і коли  пішли в наступ  переважаючі сили супротивника ,  багато бійців  саме з 13-го батальйону  втратили.  Сергій, фаховий військовий, підірвався на міні. Було багато проблем з ідентифікацією , бо версія пропалого безвісті сім»ю не влаштовувала.

– Він для мене живий, – говорила дружина. – Я до нього звертаюся, щоб дав знати про себе, в думках чимось поділюся, і тут же його відчуваю…

Її день народження почали з покладання квітів до стели Героїв Чернігівщини. Там я побачила портрет її чоловіка.

Пані Світлани не було на прощі, тому я  і написала про Сергія Харитонова, щоб  він там відчув, що за нього молилися і  на Тернопільщині.

Коли ж бачу Миколу Шанського, то згадую тих, з ким зустрілася тоді вперше. Бо щоразу на  Всеукраїнські заходи з ним приїжджають інші люди, він прагне, щоб  матері  з районів і сіл могли  побачити і відчути, що не єдині у своєму горі. Хлопцям у засвітах потрібно, щоб  про них розповідали, молилися за них. Це було чи не єдиним ліком, коли, втративши сина, його дружина злягла.

– А хто ж краще розповість про нашу дитину, як не ти? –  сказав він восени 2014 року, отямившись від втрати. Андрія  не стало, коли  підрозділ отримав завдання і вирушив повз місто Волноваху, через села Старогнатовку, Нову Ласпу, Гранітне – у бік селища Тельманового. Гранітне – місце, де  народився хлопець,  бо батько там служив. Там, де народився, там і став Ангелом, взявши бій на себе. 28 воїнів  вирвалися з “вогневого мішка” (16 з них дістали поранення). Прикриваючи побратимів, п’ятеро  загинули. Серед  них  старший офіцер відділення організації служби з охорони громадського порядку північного  ОТО НГУ Андрій Шанський. Це сталося 5 вересня 2014 року. У Чернігові, на будинку, де проживають батьки Андрія Микола Миколайович і Раїса Олександрівна, висить меморіальна дошка на його честь.

Потім із Шанськими ми зустрічалися в діловій обстановці в Чернігівській облдержадміністрації, в Києві. Брала участь його делегація і  минулоріч  у масштабній  акції «Єдина родина України», яку приймала Тернопільщина, ставши на три дні центром  України для родин загиблих, щоб допомогти разом пережити глибоку втрату та віднайти у собі сили продовжити справу своїх синів, батьків, братів, чоловіків. Тоді родичі загиблих із Чернігівщини  першими привезли плити із викарбуваними іменами полеглих, аби про їхніх синів пам’ятали та молилися і тут.  Такі  плити у пантеоні  є уже і з Дніпропетровщини, де понад 600 загиблих, Тернопільщини, з Одеси, Миколаєва, Житомира, Львова, Рівного… Тут будуть гранітні плити із викарбуваними іменами полеглих воїнів із кожної області. На прощу приїхали  представники п’ятнадцяти    областей, крім названих – ще  родини з  Луганщини, Івано-Франківщини, Волині, Закарпаття,  Кропивницького, Харкова, Херсона.

Каплиця не така уже й велика, а, на превеликий жаль, кількість імен набагато більша і не всі ці плити свідчать про   кількість загиблих, але організатори цього святого місця для загальної молитви переконані, що  війна закінчиться, чорні плити   стануть світлою пам’яттю.

Рада була зустрічі з чернігівцями  і в Лішні.  Хоч привело сюди  людей горе, все ж вони пізнавали побратимів, обнімали один одного, розпитували про  життя.

– Мами бачаться, спілкуються і відчувають ,що не одинокі в горі і  воно, ніби, розділяється, –  каже Микола Миколайович. – У нас є ще традиція – обнімати один одного, передавати хорошу енергетику. Коли дуже погано, обійми лікують, показують твоє розуміння і співчуття. Нас приїхало двадцять четверо,  матері з восьми районів.  Сам формат зустрічі вражає. Є уже в районах каплички, стели, пам’ятники героям, але такий захід відбувається вперше в Україні.   Це Всеукраїнський пантеон  і Всеукраїнська молебень за наших синів, чоловіків. Тут кожної неділі і суботи моляться за кожного хлопця.

Ця проща  об’єднує  нас,  змушує задуматися про життя після життя… Для мене відрадно, що Тернопільщина змогла об’єднати  Україну і допомагає організації  співпрацювати з родинами, яких обпекла війна, на рівні молитви, спілкування. А це додає розуміння, що ми самі  повинні відбудовувати Україну,  об’єднуватися і витягувати себе з цієї біди самі, підтримуючи  один одного, – сказав  Микола  Шанський голова ГО «Єдина родина Чернігівщини» і  голова координаційної ради ГО» Єдина родина Україна». Організація чернігівців долучилася матеріально до завершального етапу будівництва каплиці, а на свято  прощення Микола Шанський  о. Андрію Любуню подарував  ікону «Таємна вечеря».

Впродовж трьох днів рoдини зaхисників мoгли не лише нaдaвaти підтримку oдні oдним, a й oтримaти її від інших. Організатори  програми перебування прочан  у Тернопільській області  подарували  чудoву нaгoду відвідaти визнaчні істoричні пaм’ятки Тернoпільщини, пoпулярні туристичні місця. Зoкремa  родини пoбувaли у Кременці  нa Зaмкoвій гoрі, у Вишневецькoму пaлaці, Збaрaзькoму зaмку, штaбі-музеї УПА  в Антoнівцях  тa нa бaтьківщині препoдoбнoгo Амфілoхія Пoчaївськoгo у  Мaлій Ілoвиці, щo нa Шумщині. Тaкoж прoчaни брaли учaсть у мaйстер-клaсaх тa кoнкурсaх. Серед них  – розмальовка річкових камінців, хвилини реабілітації для родин. Кожен камінець  розписувала мама в пам’ять про  свою дитину.

Ці камінці, за словами о. Андрія,  будуть частиною  пам’ятника,  загиблим  у російсько-українській війні. А поки що вони лишаються на пантеоні, як стрічки з бажаннями у святих місцях. Таке заняття дaлo мoжливість, принaймні, нa мить відвoліктися від спільнoгo гoря – нaзaвжди втрaчених рідних. Виступаючи перед родинами загиблих, голова ОДА Степан Барна  сказав, що це той мінімум, який  господарі можуть зробити для гостей – показати Тернопільщину. Він наголосив, що жертва наших героїв була немарна, адже вони загинули за те, щоб ми мали свою державу, мову та віру.

– І я переконаний, що на прикладі наших героїв ми виховаємо не одне покоління майбутньої молоді, яка буде утверджувати та розвивати нашу державу, – наголосив Степан Барна.

До голови ОДА  привселюдно звернувся  о. Андрій із проханням допомогти у спорудженні пам’ятника загиблим, ескіз якого уже є.  Представники сімей загиблих воїнів схвалюють проект, відзначають його енергетику, кажуть, що обов’язково долучаться до його спорудження. А про  свою зустріч у святому місці кажуть:  «Ми  ніби  перебуваємо  в гостях у Бога, і віримо, що наші діти  –  з Богом,  відчули сильний момент єднання».

На прощі знайшла  нагорода свого героя, який захищав Попасну.  Андрію  Біндасу отець Андрій вручив  знак народної пошани- орден «За мужність і відвагу». Нагорода займе гідне місце серед відзнак  воїна: учасника АТО, командира бригади,  штабу, генерального штабу, волонтерів,  нагрудних знаків  «Ветеран війни», «Учасник бойових дій», відзнаки міністра оборони України «Доблесть і честь», патріарха Філарета медаль «За жертовність і любов до України», медаль «За службу Україні», міського голови Попасної «За оборону Попасної». Зараз  Андрій   на  ротації, відновлює бойову здатність і, як сказав, за  першим наказом  вирушає на передову. Поки в селі, багато доклався до завершальної стадії будівництва каплиці.  Переконаний, що побратими поруч, чують і знають, як за ними сумують рідні, як їм вдячна Україна за можливість лишатися  на карті світу і йти своїм шляхом гідно і потужно. Хоч ціна за це дуже велика.

Емоційні виступи священників, батьків та матерів посилили почуття гордості за героїв-українців, які поклали життя за рідну землю. Від імені родин  подякувала організаторам прощі мама  нацгвардійця старшого солдата Романа Зубчака із Рівного, який загинув 5 січня 2015 року в ДТП. Вона прочитала  твір,  сповнений  туги чекання зустрічі,    діалог зі своїм єдиним сином, якого вже ніколи не обніме і не приголубить. «…Біль кривавить, іду між люди молюся…  Як тяжко мені. І  мене ти любив,  і  любив  Україну, за неї загинув, за мирне життя». Всі не просто плакали, сльози накопиченим і стримуваним болем лилися, як очищення…

Завершуючи службу, отець Андрій Любунь  відзначив:

– Минулого року, коли ми освячували цю каплицю-пантеон небо плакало, разом з нами, ми стояли і ніхто не зауважував, що мокро і холодно, бо наскільки ці страждання, ці сльози, цей біль був живий, що мабуть не давав нікому думати ні про що інше. Сьогодні світить сонце і дає надію Бог що ми переможемо. Буде Україна і ці смерті, ця жертва є недаремною. Ми три дні пліч-о-пліч з родинами загиблих молилися, спілкувалися одне з одним, ділилися своїми пережиттями, горем, болем і ,повірте, нічого так не зближує, як спільна біда.

Коли я слухала молитви, піснеспіви на вічну пам’ять,  зворушливі історії, то усвідомлювала, що це не лише вони втратили дітей, чоловіків, а ми, як народ, втратили найкращих, справді, цвіт нації…

Як хочеться, щоб про них розповідали  якомога більше і на суспільному мовленні та телебаченні,  в усіх  формах ЗМІ, щоб на їхніх прикладах виростало нове покоління українців і щоб вони відчували нашу шану і вдячність, отаку духовну опіку, як на прощі. Це так мало вимагає від нас, а так багато значить для них. І як важливо нам усім усвідомити, що наші захисники завжди з нами, поки ми пам’ятаємо,  що вони  не роздумували,  сміливо йшли в бій на захист своєї держави, щоб ми тут, далеко в тилу, могли вільно жити, працювати, займатися улюбленою справою, ростити дітей, сіяти і садити сади, спокійно молитися і знати, що нас надійно захищають.

Атмосфера першої Всеукраїнської прощі в Лішні Кременецького району, пронизана патріотизмом, довела, що біда таки не  зламала нас, а об’єднала  всіх заради  молитви, за тих, хто в засвітах і за тих, хто зараз стоїть на оборонних рубежах,  за життя та подальший  розвиток  України.

І ще невеликий бентежний  штрих до  прощі. Коли отець Андрій Любунь читав імена  воїнів під «Вічную пам’ять», на небі з’явилася хмара, в якій  вихором проносилися чорні цяточки маленьких пташок, які ніби розчинилися  після читання… Прочани  дивилися в небо. Це було так несподівано, бентежно, лячно і  захопливо. Може та хмара – омофор Божої Матері, яким вона  гамувала    наше горе і  з душами  українських воїнів  побувала з нами у цьому святому місці з джерелом її Святої Матері…

Людмила ОСТРОВСЬКА

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ