Тернопільська журналістка розповіла про фермера, який досяг успіху всупереч усім негараздам

0
173

– Та є ж в області кращі господарства, сильніші, більші… А чомусь до мене журналістів спровадили… – ніби, вибачаючись,  говорив  Григорій Ткаченко, приймаючи нас на своїй території, в господарстві «Напорівське», що в Лукашівці Чернігівського району. У буремних дев’яностих він витягнув себе сам із безгрошів’я і безнадії. Навіть дружина на перших порах скептично ставилася до ідеї господарювати самостійно, коли колгосп розпався. Тому , може комусь  знадобиться досвід цього молодого душею і завзятого українця при нинішніх негараздах. Він належить до тих чоловіків, які  ставлять перед собою планку і досягають її. Йому пасує висота. Так я думала, слухаючи розповідь Григорія Михайловича про своє фермерське життя.

Голова  «Напорівського» потомственний  гречкосій-землероб з двома спеціальними профільними освітами. У п’ятнадцять він  вступив до Бобровицького радгоспу-технікуму, а потім успішно закінчив  Українську сільськогосподарську академію (нині Національний університет біоресурсів і природокористування). У місцевому колгоспі бригадирував, працював  агрономом. Та коли почали  розформовувати колгоспи, довелося не просто  місце під сонцем освоювати, а  шукати заробітку для сім’ї, в якій росло четверо дітей. Зрештою, земельна реформа, поділ майна та розпаювання земель обнадіяли.  Єдиним доступним джерелом достатку могла стати лише земля, бо тільки вона годувала його родину з діда-прадіда. До речі, його предків, міцних середняків, свого  часу   розкуркулили і пустили по етапу в Сибір.

Історія його успіху – праця, праця і праця.  Він переконаний, коли дуже  хочеш чогось, то допомагає  все, до чого дотичний, Бог скеровує в потрібне русло.  Іншим він не може пояснити той урожай  ячменю, який став стартовим капіталом .

– У 2002 році ми з дружиною вийшли із господарства, маючи по земельному паю, – розповідає фермер. – Нам дали зарослі, найгірші землі. Я позичив у сестри триста доларів, найняв трактора і посіяв ячмінь. Тракторист виорав землю абияк, було повно бур’янів, але діватися не було куди. Ячмінь на двох паях в 3,11 гектара ріллі я посіяв вручну, а дружина заволочила конем. Ця культура є досить вибагливою, вона не повинна була вродити, але, мабуть, так було угодно Господу, щоб у нас усе вийшло.

А зібраний урожай  родина Ткаченків продала за вигідною ціною. На виручені гроші  купили перший свій трактор, причіп та плуги до нього.  Першу борозну зробили, а потім орали перелоги і орали.

Григорія Ткаченка труднощі не лякали. А відчувши, що земля –  таки  годувальниця, яка може приносити прибуток, господарі наступного року забрали  в обробіток пайові наділи тещі та тестя. Вони і стали першими пайовиками «Напорівського». Наступні пайовики, які здали в оренду землю фермеру , отримали за паї майже вп’ятеро  більше, ніж їм давало місцеве підприємство. Люди пішли до порядного і відповідального односельчанина. Так потомственний  селянин і  став начальником,  фермером, керівником господарства, де працює разом з його родиною 19 працівників. Офіційно господарство «Напорівське» створили 15 грудня  2005 року. Назву запропонувала Валентина, дружина Григорія Михайловича. Колись  через річку було тут село  , яке під напором  заселили монахами Єлецького монастиря – Напорівка.  У 50-ті роки, під час післявоєнного укрупнення, воно злилося з більшою за розміром  сусідньою Лукашівкою, яку за легендою заснував козак Лукаш. Так   господарство ніби  оживило  давню назву поселення.

Нині фермерське господарство має в обробітку близько півтори тисячі гектарів, власну техніку, склади, зерносховища, овочесховище, сушарку та корівники. Тут вирощують зернові, які гарно районовані на Чернігівщині: озиму пшеницю, соняшник, кукурудзу, горох, овес ,багаторічні бобові, злакові трави , картоплю, навіть ягідні культури – полуницю і смородину.

-Ягоди для себе, – сміється фермер. – Ми вирощуємо 12 сортів полуниці, 80 відсотків з якої розходиться на місці. Ягоди екологічно чисті.

Лукашівка – село невеличке, тому збір полуниці – це ще і додатковий заробіток для селян. Збираючи смаколики можна в день заробити  понад сто гривень. У господарстві разом з батьками працює агрономом син Ткаченків, допомагає дочка. В сезон додатково наймають робітників з сусідніх сіл.

Особливість Лукашівки у тому, що вона за 16 кілометрів від обласного центру, частина людей працює у Чернігові. У селі ж 320 виборців, з них 60-70 відсотків пенсіонери. Керівник намагається йти в ногу з часом, з селом: чистка снігу, ямкові ремонти, одноразові допомоги, пайова плата – це все його клопоти і радощі, бо він тут живе.

– Моя садиба 300 метрів від господарського  двору. Я нікуди звідси не виїду, – каже Григорій Михайлович. – І якщо я буду один тут багатий, то я не одержу задоволення від своїх доходів.

Йому хочеться все показати, бо він тим живе, хоче, щоб люди побачили, що і на землі можна доробитися. А показувати є що.

Технічний парк складає понад 20 одиниць. Серед обладнання є і таке, що створили  власноруч працівники підприємства і таке, яке придбали у вітчизняних винахідників. Особливу увагу керівник  акцентує  на  установці сортування посівного матеріалу . Зазвичай, зерноочисні машини працюють  решетом, калібруючи насіння. А ця  вибирає для посіву  за питомою вагою зернинки , за станом її  здоров»я. Може бути і маленька, але з потужним потенціалом сходжнення. Відкидаючи неякісний посівний матеріал, можна підвищити врожайність на  15%. Створили  експериментальне обладнання луганські спеціалісти, які після 2014 року перенесли виробництво в Запоріжжя. Гордістю фермера є силосозбиральний комбайн і  кормозмішувач-міксер, який готує  корми-коктейлі для збалансованої годівлі тварин .Є величезний трактор, який придбали за півтора мільйони. Для підтриманої сільгосптехніку господарстві є власна ремонтна база та фахові спеціалісти, які доглядають за реманентом. Відрадно , що на підприємстві створені санітарні умови для гігієни і відпочинку співробітників. В просторих , обшитих  натуральним деревом приміщеннях, з масивними князівськими столами, зручними шафками можна  переодягнутися, пообідати, відпочити чи перечекати негоду. Обідають і вечеряють працівники  підприємства безкоштовно.

Репутацію економного господаря Григорій Ткаченко вкотре підтвердив, коли відмовився від використання газу, перейшовши на альтернативні джерела енергії.

– Як тільки почалися складні відносини з нашим північним сусідом, я принципово намагаюся відмовитися від споживання газу. Переконаний, що тільки велика промисловість не може обійтися без газу, все інше можна перевести на альтернативні джерела енергії, – пояснює фермер. – Ми відмовилися від використання традиційних джерел енергії й поставили теплогенератор на альтернативне паливо. Генератор окупився за 0,7 сезону, а собівартість одного тонно-відсотка висушеної кукурудзи склала 3,5 гривні. В той самий час елеватори, які працюють на газу, брали від 40 гривень за один тонно-відсоток. Економія – більше, ніж у десять разів! – тішиться підприємець. Нині у господарстві спалюють усе те, чим раніше забруднювали довкілля.  Альтернативним  паливом обігрівається і  картоплесховище. Там твердопаливний котел українського виробництва виробляє енергію, яка розходиться трубами. Вранці дружина розтопляє, а ввечері господар. У найлютіші морози там плюсова температура. В хід ідуть – місцева деревина, обрізки, горючі побутові відходи, непотріб із рослинництва.

Ткаченко охоче розказує, як  колись балотувався в народні депутати. Основою його програми була енергоефективність  та перехід з газу на місцеві види палива. У цьому напрямку він і працює в господарстві. Вдома також відмовився від газу.

– Заплатити я можу, але в агресора принципово  газу не братиму, – каже фермер.

Найбільш цінує керівник сумлінну роботу колективу, що дає можливість  раціонально управляти  господарством.

-Я сам агроном і маю певні здобутки у рослинництві. Основні кошти заробляємо  саме у цій сфері. – говорить Григорій Михайлович.

Але є в нього хобі, від якого він не зміг відмовитися. І тут він прорахував висоту планки, яку неодмінно здолає. З дитинства на батьківському обійсті працював біля худоби,  звик до запаху силосу, свіжоскошеної трави, гною. І коли основував господарство, то кілька корів у загоні  залишив.

– Тваринництво – це соціальний проект, це не бізнес, – пояснює фермер. – Можливо,  коли держава повернеться обличчям до тих господарів, які утримують худобу, тваринництво і приноситиме прибутки, але наразі це – робочі місця, і постійна зайнятість на селі. Хоч ми активно  прагнемо перетворити цю галузь  в бізнес, щоб він давав якісь прибутки.

Він пояснює  своє захоплення доступно: «Зернова група має велику кількість відходів, яку можна переробити на молоко та м’ясо.  Ще одним вагомим аргументом є органіка. Навіть найбільш концентроване добриво має до 60 відсотків діючої речовини, все інше – важкорозчинні рештки металів, солей тощо. Все це ми пхаємо у землю, тому рано чи пізно таке господарювання обернеться для всіх катастрофою. Органіка – це наше майбутнє!»  Гній використовують не лише на свої поля, а й дачникам та односельцям допомагають вирощувати високі врожаї. Та головне тут – молоко. У господарстві біля 300 голів великої рогатої худоби, третина з них – дійне стадо. За словами керівника, ця галузь тримається на трьох китах — породі, годівлі та утриманні.

Розпочалася наша мандрівка фермою з приміщення ангарного типу для молодняку великої рогатої худоби. Тут утримується худоба без прив’язі в спеціально розроблених клітках – від народження . Крім молока, п’ятиденним  малюкам дають дуже смачні (сама скуштувала їх солодкавий смак) гранули, які, набухаючи, «розбиватимуть» їм шлунки. І так до шести місяців. А коли виростуть телята, стануть коровами, то зможуть більше з’їсти кормів. А молоко, як відомо, у корови на язиці. Так тут програмують  успішну перспективу. Потім  молодняк переводять у телятник під безприв’язне  утримання.

Годують  корів однотипною повноцінною кормовою сумішшю впродовж  року. А це -макуха, сіль, зелена маса, бобові, силос, сіно, солома. При безприв’язному утриманні у корів цілодобово є корм та вода. Жолобів не роблять спеціально, щоб мобільний  кормороздавач  міг поповнити  насип кормів.

В усіх приміщеннях, де утримується худоба, температура дорівнює температурі навколишнього середовища. Це обумовлене особливою технологією  утримання корів. Додаткове світло, як у європейських фермах,  надходить  через спеціальну надбудову, яка проходить уздовж перекриття, що суміщене зі стелею.

Приміщення закритого типу, без вигульно-кормових майданчиків.  У зимовий період, щоб не замерзала вода, поїлки підігріваються. Не зраджуючи традиції енергозбереження, у хлівах немає транспортерів. Гній тут згрібають бульдозером. Таким чином економлять на електриці.

У стаді переважає симентальська м’ясо-молочна порода, яка добре адаптується у будь-яких умовах,  є менш вимогливою, на відміну від інших комбінованих типів худоби. Але колектив ферми уже другий рік поспіль  працює над селекційним виведенням  молочних порід, оскільки чистих молочних  голштинів ще не можуть придбати,  голштинізують наших миньок і поліпшують генетику в стаді.

– Зиск від голштинізації корів ми отримаємо через 4-5 років. Це довгострокові наші інвестиції, — переконаний фермер. — А решта складових уже дають результати.

Продуктивність “напорівських” корів – 5-6 тисяч літрів на рік.  Промислова технологія виробництва молочної продукції  забезпечена новітніми зразками доїльного обладнання  фірми «ДеЛаваль». Ялинка» може доїти одночасно 12 корів. За словами керівника тут планують довести дійне стадо до двохсот голів .  Європейське обладнання дозволяє отримати кращу якість молока.  На ринки збуту фермер не скаржиться, бо все зроблено «екстра клас», за   європейськими стандартами: є охолоджувач молока, паспорти всіх мілок, чіпи з номерами на вушку. Корів доять два рази на день.

– Я бував на фермах, де отримують з корови по 10-11 тисяч літрів з триразовим доїнням на добу. – ділиться Григорій Михайлович. – Але для нас це економічно невигідно. Після кожного доїння  автоматичну систему необхідно ретельно промити, продезинфікувати. А це все гроші, тому поки доїмо двічі на добу.

Як сказала Наталія Фурс, завідувач ферми, яка займається  і профілактикою  захворювань, і вакцинацією, аналізами, селекцією , – технологія безприв’язного утримання зарекомендувала себе дуже добре. Треба сказати, що на ферм, крім пані Наталі, задіяні  всього  четверо працівників.

Григорій Михайлович впевнений: злагоджена робота колективу та європейський досвід допоможуть йому, зрештою, перетворити молочне скотарство із хобі, як він його  називає, на справжній бізнес. Але  отримувати реальні прибутки у тваринництві можна, навчаючись  у тих, хто знає, як це робити. У цьому він переконався, вивчаючи європейський досвід. Першим етапом розвитку свого підприємства називає зміни, які започаткував після відвідання ферм у Франції, а другим – співпрацю з латвійськими експертами. Побувавши в Латвії зрозумів, не зважаючи на значний аграрний стаж, вчитися є чому.

– Варто сказати, що я там бачив і такі ферми, як наша, і гірші, і кращі, – підсумовує фермер. – Але  Європа побудована на невеликих господарських формах, гігантоманії та монополізму там немає. Європейський фермер, який має, наприклад, 100 га отримує допомогу в середньому у розмірі 200-300 євро (в залежності від країни) на гектар. Тобто разом 2000-3000 тисячі євро на місяць. В США також акцент на середній бізнес – американський фермер, який обробляє більше 1000 га, не фінансується державою. В Україні такого порядку немає. Насправді виходить, що значною фінансовою підтримкою від держбюджету користуються великі агрокорпорації.

Фермер  переконаний, що потрібно розвивати внутрішній ринок, підтримувати дрібного та середнього землевласника, повернутися обличчям до місцевих господарників. Тільки тоді можна очікувати на відродження українського села. А поки що він  робить це сам у конкретному, невеликому селі. І ця праця – його радість,  гордість , крила, його чергова висота. Чому чергова? Тому, що він перспективний, грамотний, кмітливий, по-українськи затятий і завзятий, а ще – шукаючий. Григорій Михайлович  фібрами душі, на генетичному рівні,  відчув землю, пропустивши через себе всі ланки  аграрної справи, і розуміється на цьому не менше профільного міністра.  Він – голова асоціації фермерів Чернігівського району, перший заступник голови асоціації фермерів області. Балотувався у депутати Верховної Ради. Сільчани обрали його депутатом Іванівської об’єднаної територіальної громади. Бідкається, що Лукашівка втрачає шанси на державну допомогу, не зголошуючись ні з ким об’єднуватися, а процес неминучий, адміністративна реформа завершується за рік.

Ми говорили про досягнення, успіхи господарства, перспективу, життєствердні моменти  з чоловіком, який заряджає позитивною енергетикою. Він про все повідав з  великою любов’ю: і про  техніку, і про  врожаї , навіть про ручну працю (адже колись 26 гектарів вручну підживлював),  про гранули-корми, про європейський досвід, який успішно приживається, бо велосипеда ніхто не придумує, воно все споконвік було, лише модернізується і йде в ногу  з часом.

Я їхала з господарства з величезним переконанням,  що роль особистості у такій справі – вирішальний фактор. Ні на кого не надіятися: свої руки, своя голова і  своя справа. А коли я запитала Григорія Ткаченка, якої допомоги він хотів би від держави, які дірки залатав би  за її дотації, він по-чоловічому відповів: «Лиш би не заважала». Такий він, самодостатній і впевнений у завтрашньому дні, керівник фермерського господарства «Напорівське», що  в  Лукашівці Чернігівського району. Йому таки  пасує висота.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Матеріал підготовлений за сприяння Харківського прес-клубу в рамках проекту «Реформи в Україні очима журналістів регіональних медіа».





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ