Тернопільський священик заступився за 8 Березня (1 частина)

13 запитань і 13 відповідей про 8 Березня. Протоієрей Євген Заплетнюк з Тернополя розповідає, як сприймає свято чи то уже сьогодні не свято «8 Березня».

– Говорячи мовою філософів, це свято – позитивний аспект нашої негативної реальності. У більш уважному та прихильному до жінок світі не виникає жодної потреби присвячувати спеціальний день у році жінкам. А відтак, немає нічого дивного, що в наш час фемінізм,чи інші руху за права жінок, набирають усе більш дивних форм.

Всі вони – красномовна ознака відчаю цілком справедливо ображеної жінки, на яку не звертають уваги. А жінка ще з дитинства знає собі ціну! Жінка – це не лише  ноги чи груди. Це значно сильніша та тендітніша, ніжніша посудина, ніж ми звикаємо думати. Це вона здатна змусити чоловіка вполювати мамонта, з’їсти заборонений плід у раю, винести сміття або забрати дитину зі школи. Все велике, що зроблене чоловіками – було зроблено якщо не завдяки жінкам, то заради них.

– Ви коли-небудь святкували 8 Березня? Як і коли?

– Оскільки 8 березня майже завжди припадає на час Великого посту, то участі в особливих святкуваннях я не брав і навряд чи братиму в майбутньому. Однак, впевнений у тому,  що це чудова нагода чоловікам привітати знайомих жінок із днем весни та жіночості. Згадати про них, чи хоча б про себе та своє чоловіче начало. Чому б ні? У гонитві за зовнішнім благополуччям ми перестали помічати навіть найближчих собі людей. Бабусь, матерів, дружин чи доньок.

Годі вже говорити про тих жінок, які справили велике враження чи вплив на наше становлення. Родичі, вчителі, сусіди. Здається, це все були жінки! І поки особа чоловічої статі буде мати внутрішню потребу виділити якось жінку, зробити їй приємне, нехай це навіть буде у формі нещасного букетика перемерзлих тюльпанів, він залишатиметься чоловіком. І то не лише для своєї жінки, але й сам для себе.

Такі свята дуже важливі з позицій ініціації. У нашій, пострадянській культурі, яка безумовно є багато в чому сюрреалістична, свято в честь жінок повинно існувати, незалежно від форми. Чи це буде 8 Березня, чи День матері, чи неділя Жінок-мироносиць. А ще краще – нехай будуть усі разом. І, повторю, напевне, найбільший абсурд таких днів у тому, що чоловікам вони потрібні не менше, ніж жінкам.

– Чому, на вашу думку, навколо 8 березня стільки протилежних думок та емоцій?

– Протилежні думки існують тому, що історично це свято мало комуністичне, радянське коріння, а значить нині має «погану» репутацію. За часів тоталітаризму у людей був у користуванні лише обмежений набір дозволених свят. Частина з яких мала замінити всіма улюблені релігійні свята. Цілком ймовірно, тоді Новий рік протиставлявся Різдву, 1-ше травня – Великодню і т.д.  Це сьогодні у нас вільно існують одночасно і національні, і державні, і релігійні свята. Для певної частини суспільства порвати з комуністичним минулим означає замінити чи відмінити ті святкування, які були в користуванні раніше. Особисто я б не надто переймався всім цим.

Цей день нині не має жодного стосунку ні до Клари Цеткін, ні до постання повій, які вимагали підвищення заробітної плати. А якщо хтось не знає, то навіть заснування Дня Матері – це постанова конгресу США 1914 року, яке для українців не має ніякого стосунку. Це просто чудова нагода використати цей день як нагоду зробити щось приємне людині, яка тобі не байдужа. Навіщо все ускладнювати? Бджілка завжди буде шукати мед, де б вона не літала. А от муха в тих самих умовах буде шукати щось зовсім інше. Не будьте мухою. Будьте бджілкою.

– Хто більше нині противиться цьому святу, яке відмінили – жінки чи чоловіки?

– Чим більш нещасною є людина, тим більше вона заздрить чужому щастю. У психології є чимало критеріїв, за якими, скажімо так, можна визначити ступінь людської нормальності. Психічно здорова людина має потребу, бажання дарувати та приймати подарунки. Людина з проблемами робить це з величезною неохотою чи стражданнями. Вона не вміє ні дарувати, ні приймати подарунки. І тому, не любить навіть власні Дні народження, боїться та уникає їх. Ви ніколи не вгадаєте з подарунком таким людям, бо «таку кофтинку вона вже має, тільки синю», «цю книжку вона вже читала», а такі «сережки їй ніколи не подобалися».

Очевидно, справа не в кофтинці, ні в книжці, і навіть не в сережках. Проблеми в голові тієї людини. Саме ці, вічно незадоволені всім люди, постійно обурюються надто голосним коханням за стіною, поцілунками молодих людей у парку, чи навіть «днем Святого Валентина». Їм усе не так лише тому, що вони не вміють любити, а через це їх ніхто не любить. Щаслива людина хоче ощасливити інших, а закомплексована, скута та закрита особа, яка ненавидить навіть себе, тим більше ненавидітиме весь світ. Він, бачите, дозволив собі веселитися, не запитавши дозволу.

– Гадаєте, що тепер 8-го березня не даруватимуть жінкам квітів?

– Справа ж не лише у квітах. Справа в тому, що ми не помічаємо та не хочемо помічати величезний пласт тієї тихої, але неймовірно важкої роботи, яку роблять для нас і наших дітей жінки. Українцям щотижня показують по телевізору «Хату на тата», а вони все одно нічого не вчаться. Це не лише пусте розважальне шоу. Це картина реального життя мільйонів реальних родин.

Чоловіки мають на руках носити своїх дружин, а в нас навпаки – стабільно висока статистика домашнього насильства. А алкоголік у родині – це хіба не горе для дружини? Чи багато ви знаєте чоловіків, які вчать уроки зі своїми дітьми?  Жінкам потрібна допомога, підтримка, заохочення та схвалення, а не квіточки раз у рік.  Біда лише в тому, що жінки обділені всім цим, погоджуються хоча б на квіточки, та ще й відчувають від цього себе неймовірно щасливими. Виглядає так, що в жінок часто проблеми не настільки з чоловіками, як із самооцінкою та почуттям власної гідності.

– Чому у реальності у житті багатьох жінок нема обставин «8 Березня» щодня?

– Тому, що перед ними ніколи таких перспектив і не показували. Мільйони наших людей навіть не знають, що щоденне щастя може існувати. А оскільки не знають, то й не шукають. У них є цілком конкретні, очевидні та меркантильні цілі: одружитися, народити, вивчити, розлучитися, знайти другого чоловіка, знайти хоча б трохи спокійну роботу, виїхати на заробітки чи наскладати трохи грошей на старість. Все життя не життя, а гонитва за міражами, естафета від одного айфону до іншого.

Із самого дитинства не тільки жінок, але й чоловіків «заземляють» – вчать жити лише в парадигмі земних, товарних цінностей. Мови про те, що людина повинна бути при цьому ще й щасливою, ніхто ніколи не веде. Ми взагалі народ мучеників і мазохістів. Для нас відчуття щастя – це щось потойбічне, реальне тільки після смерті. Нас вчать, що навіть коли «будеш сміятися в п’ятницю, то в неділю будеш плакати». І ці неписані заборони передаються від покоління в покоління, але не тільки передаються, а ще й впливають на нашу поведінку та живуть у наших головах. Ми забороняємо собі щастя. Але щоб воно було, його треба будувати.

Це як з виборами. Чимало українців думали, що на наступний день після виборів у них стане європейське життя. Коли такого не сталося, вони продовжують шукати винних замість того, щоб працювати кожен на своєму місці. Так, дуже важливо будувати стосунки з правильними людьми. Але щастя не в інших людях, і не в речах. А в нашій адекватній співпраці з ними. Щоб Україна стала Європою, нам не третій Майдан треба, а перестати давати і брати хабарі, красти чи домовлятися по знайомству, як і уникати закону.

Наталія ЛАЗУКА