«Діти попухли, але вижили, дбаючи одне про одного», – Олександр Степаненко

0
382

Лікар з Чорткова, керівник громадської організації «Екологічно-гуманітарне обєднання Зелений Світ» згадує роки голоду і бідності. 

Сестри Люба і Ліда Прохоренки, фото 1931 року, за рік до української Катастрофи. Люба – це моя Мама. Ліда – її сестра.

Бабуся Уляна розповідала, що у голодну зиму 1932 – 33 діти попухли, але вижили, дбаючи одне про одного. Ліда померла вже двадцятирічною – у голодні післявоєнні роки. Безпосередня причина смерті – менінгіт. Але перед тим дуже змарніла: «Люба була худюща, а Ліда – просто шкіра і кістки…» У бабусиних спогадах завжди відчувалася оця нота власної провини: «Ліду не вберегла…»

Ліда закінчила школу із золотою медаллю у 1945-у. Медаль не вручали – не відлили ще медалей для відмінниць по війні. Батько, Михайло Прохоренко, з фронту не повернувся, Уляна залишилася сама з трьома дівчатами. Усі дуже і довго чекали його повернення – як побачать на кінці вулиці чоловіка у військовій формі, так і біжать “зустрічати”…. Жодної пенсії родина за нього не отримувала – бо ж «пропав без вісти». Ліда мріяла про університет, але не було за що їхати до Києва… Пішла працювати у якусь там артіль. Якщо у голодний 33-й так-сяк рятувалися молоком від корови, то тут ще й корова загинула…

У останні роки свого життя Мама згадувала із сльозами: «Ліда була Старшою Сестрою. Все, що краще було у хаті з харчів – підсувала мені і Олі».

А потім Ліди не стало…

Олександр СТЕПАНЕНКО

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ