У минулому столітті село на Тернопільщині назвали на честь американського президента

1
1241

Мабуть, відразу після прочитання заголовку матеріалу у багатьох читачів, виникне думка, що знову йтиметься про зятя Трампа і про його родове коріння на Підгаєччині. Але ще задовго до Трампа населений пункт на Тернопільщині назвали на честь американського президента. – пише Свобода.

Здавалося б, що може поєднувати Вудро Вільсона і Тернопільщину? Тим більше, що він у нашому краї не перебував. Але все-таки певне перелуння зафіксоване. Адже на Збаражчині був населений пункт, названий на честь американського президента.

Другий термін президентства (1916-1921 рр.) В. Вільсона став знаковим тому, що у березні 1917 р. США вступили у Першу світову війну. 1919 р. він отримав Нобелівську премію миру за так звані «миротворчі зусилля»… У чому вони полягали? А у звичайному гнобленні українців, вираженому в «14 пунктах» Вільсона. Зокрема, у 10 пункті читаємо: «Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми хочемо бачити огородженим і забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку» (мабуть, це не стосувалося українців, хіба що так на словах проголосила Польща). Далі – пункт 13: «Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням (авт. – ?!!), якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само, як і територіальна цілісність, повинні бути ґарантовані міжнародним договором».

Звичайно, що українська діаспора після закінчення Першої світової війни і під час визвольних змагань та договорів намагалася шляхом демонстрацій у США підтримати визвольні потуги українського народу, але американців це мало цікавило; Польща для них після революційних подій у Росії була набагато привабливішою, і тому американські «поборники демократії» заплющували очі на українське питання. Аж у кінці 1930 – на початку 1931 рр. після серії публікацій, які засуджували пацифікацію, деякі американські політики через ЗМІ висловили Польщі «фе».

Але повернемося до перегуку між славним «поборником миру й демократії» Вудро Вільсоном і нашим краєм.

Ще на початку XVII століття на території сучасної Збаражчини виникло поселення Княжина (назва, мабуть, від титулу засновників – князів Вишневецьких), нині – територія поблизу с. Раковець Збаразького району. Історія цього села була трагічною: у середині XVII ст. його повністю зруйнували татари, вціліли лише кілька димарів та ті мешканці, які переховувались у сусідніх лісах; подібне лихо спіткала село Малий Раковець, яке в 1964 р. було об’єднане з с. Великий Раковець.

У 1921 році польський уряд, відчуваючи борг перед поляками-учасниками боїв за Львів і вояками армії Галлера (командир – генерал Юзеф Галлер), яку Антанта і США сформували у Франції (80 тисяч солдатів), і яка брала участь у війні з Українською Галицькою армією у травні–липні 1919 р., та розпочав надавати їм землі на хуторі Княжина. Польські відставники (рядові та офіцери) швидко обжили Княжину: побудували добротні будинки, школу з польською мовою навчання та великий спортивний зал. Майже у кожному господарстві були вулики.

Наприкінці 1920-х рр. польські осадники перейменували поселення Княжина на Воля Вільсона. І чому так назвали? Звичайно, на честь американського президента Вудро Вільсона, ініціатора відновлення Польської держави («14 пунктів» Вільсона), «великого прихильника Польщі», як любили це повторювати поляки Княжини. До 1933 р. село належало до гміни Вишнівець, а у 1933–1939 рр. Воля Вільсона (цю назву можна зустріти на польських картах тогочасного періоду) – належало до ґміни с. Колодне. У середині 1930-х рр. у населеному пункті проживало близько 70 польських сімей, діяла польська школа.

Після приходу в 1939 р. Червоної армії, частину польського населення села Воля Вільсона органи НКВС в січні-лютому 1940-го виселили у віддалені райони сучасної Російської Федерації, зокрема на Урал, а будинки зрівняли з землею.

На початку німецько-радянської війни поляки знову заселили Княжину.

У 1939 р. у Великому і Малому Раківцях створили мережу ОУН. Вона налагодила контакти зі селами Кременеччини і Збаражчини. Звичайно, оунівці, а згодом і упівці, пам’ятаючи розповіді батьків про визвольні потуги УГА і армії УНР, не змогли пробачити полякам Волі Вільсона, особливо учасникам армії Галлера. Крім того, поляки організували збройну клітину Волинського округу Армії Крайової, яка у 1943–1944 рр. воювала з підрозділами УПА (останні звинуватили поляків у співпраці з німцями); в ході боїв близько 50 поляків-мешканців села було ліквідовано.

На базі згаданого поселення в 1947 р. утворили селище радгоспу «Княжина». Вояки УПА 15 листопада того ж року захопили приміщення радгоспу, забрали зброю і документи (завідуючому радгоспу якимось дивом вдалося втекти), а 16 січня і 12 травня 1948 р. спалили його. Протягом наступних років поселення знищила радянська влада.

Так Княжину, яка влітку потопала у зелені плодових дерев, була наповнена людськими голосами, пташиним співом і бренькотом бджіл (воістину княжий, райський закуток!) зрівняли із землею. На місці поселення засіяли колгоспні поля.

Віктор КАРПОВИЧ

1 коментар

  1. “…. никакого особенного малороссийского языка НЕ БЫЛО, НЕТ и БЫТЬ НЕ МОЖЕТ, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”.

    Це – цитата із сумновідомого українським і усім “неситуативним” демократам-неконформістам, але улюбленого всіма ксенофобами і шовіністами “всєх врємьон і народов” Валуєвського циркуляру 30 (18) липня 1863 р.
    Щось подібне говорили і американські “демократи” про український народ, якого “не помітили” при їхньому (і не лише “персонально” Вудро Вільсона) сприянні у створенні польської держави після Першої світової.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ