В перерві концерту класичної музики в чиказькому Гренд-парку я несподівано почула рідну мову:
– Гарна вишиванка…
Я зупинилась і озирнулася. На мене дивився худорлявий чоловік, на вигляд середнього віку. (От недаремно цього суботнього дня мені захотілося вбрати свою нову вишиту сорочку).
– Дякую! Подобається концерт? – я старалась бути ввічливою.
– Неймовірно гарний! Я був і на репетиції, і на вчорашньому… І сьогодні знову прийшов.
За якісь декілька хвилин я вже знала про чолов’ягу практично все: скільки він років в Гамериці, де працював, чим займався і звідкіля родом. Одразу ж перескочив до позитиву – до благодійності.
– Важке життя в Україні. Бідують люди. Я допомагаю, як тільки можу: збираю по знайомих і сусідах старі речі і відправляю туди. Останнім разом майже 100 долярів за пересилку заплатив. Ходив по людях збирав окуляри, зубні протези, дитячі іграшки… Я не був в Україні майже 30 років, але не забуваю… Кузинці з Херсону висилаю.
І далі, і далі, і далі…
Проте, я вже не слухала. Мені вкрай потрібно було відійти. Від нього.
Непотрібні зубні протези?!
Я давно помітила, що деяким іммігрантам, які давно виїхали з України, мариться, що сучасні українці живуть, як бездомні волоцюги: вбираються у що “Бог послав”, аби лиш прикрити грішне тіло, тиняються по смітниках в пошуках якоїсь потрібної речі, їдять пісну бульбу і хліб, та тільки мріють, щоб хтось з Гамерики прислав їм “вживані зубні протези чи старі окуляри”.
Мене мало не заціпило від “напливу почуттів”. Я згадала одну хвилюючу подію зі своєї юності.
Ми з сестрою були вже підлітками, заглядалися на хлопців й, закономірно, нам дуже хотілося вбиратися. А вбирати практично не було що. Наші батьки вважали, що кожна дитина має мати те, що їй “життєво необхідно”: в першу чергу шкільну форму, светр і теплий одяг, а в другу – щось “на вихід”, “щоб було в чому вийти в неділю і одягнути до церкви на Великдень”.
Саме в цей совіцький час тотального дефіциту, але вже й деякої “відлиги” – коли дозволили отримувати посилки з-за кордону – нам несподівано, наче грім серед ясного неба, прийшла досить велика пачка з Англії, від маминого кузена Штефка. Кузен опинився в Туманному Альбіоні по Другій світовій війні з таборів для переселенців; там він знайшов дружину й у них народилося три дочки. Раз в рік вони присилали нам листи і святкові картки на Різдво та Великдень, вселяючи в мамине серце надію отримати колись бодай який-небудь подарунок.
І ось, прийшло щастя і на нашу вулицю! Розкривати пачку зібралася уся родина. Тато приніс ніж і акуратно розрізав заліплений клейкою стрічкою верхній бік. Мама почала витягувати, як факір з печери скарбів, по-черзі речі.
Після перших “подарунків”, ми усі, включаючи стійку до катаклізмів маму, не могли повірити своїм очам. З пачки виходили на світ Божий якісь старі облізлі светри, запрана сіра білизна, дитячі зношені рейтузи, стара постіль, сукенки з кремплінів якогось довоєнного пошиву…. Складалося враження, що хтось добряче перевірив усі англійські “секонд-хенди”.
Ми усі заніміли. Першим “здався” тато: ні слова не кажучи, він піднявся і пішов на кухню (мабуть пити чай, подумала я ). Другим “відпав” молодший брат – йому, видно, надоїло спостерігати над нашими сумними маніпуляціями. Мама і я з сестрою не здавалися.
Нас добив грубий прогумований безрозмірний дощовик зеленого кольору, який займав чи не 1/3 пачки. Мама зітхнула:
– Була би корова, то можна було б пасти в дощ у цьому “плащику”.
Маминого жарту ми не зрозуміли. Корови не було. Була 3-кімнатна хрущовка на 4-му поверсі.
В житті у мене було чимало гірких розчарувань, втрат, зрад та безгрошів’я. Проте, здається, жодного разу я не була так глибоко розчарована, ображена і, навіть, зла, як того осіннього дня. Посилка з Англії надовго вибила мене з колії.
Тому, коли я чую чи бачу, що хтось висилає в Україну – в цю сучасну, красиву, модну країну, цим розумним, інтелігентним, освіченим людям якесь гі.но, непотріб – мені просто фізично боляче. І вдвічі важче, що я не можу нічого сказати.
Я була на місці тих людей, які отримували такі посилки.
Ніколи не забуду це.
Краще вони б ніколи нічого не висилали.
Ольга РУДА, Чикаго