Як виглядали в 1915 році Заліщики і Тернопіль, розповів світові американський журналіст

0
1210
Фото з сайту Замки та храми України
Фото з сайту Замки та храми України

У 1915 році американський журналіст Джон Рід приїхав до Східної Європи, щоб писати репортажі про Першу світову війну для газети «Metropolitan». У той період він відвідав Сербію, Болгарію, Румунію, а також Україну, яку тоді увесь світ вважав частиною Росії.

Повернувшись у США, Рід написав книжку «Уздовж фронту», у якій і розповів про все побачене. Є у цій книжці є кілька абзаців присвячених Заліщикам і, тоді ще, Тарнополю.

Отже, якими постали наші міста перед американцем більш ніж сто років тому.

Заліщики

…Ми несподівано звернули вбік і виїхали до мілини Дністра, трохи нижче того місця, де високий залізничний міст занурював у воду гірлянду розкиданих динамітом брусів і канатів. Річка широко обгинала тут обрив в сто футів заввишки. За понтонних мостом, заставленим артилерією, потопало у зелені колись прекрасне містечко Заліщики. Коли ми проїжджали по мосту, голі козаки, галасуючи і бризкаючи, купали в річці своїх коней. Їх сильні білі тіла виблискували золотистим загаром.

Три рази дві армії брали Заліщики з боєм, палили і грабували його, бомбардували по п’ятнадцять днів поспіль. Велика частина населення втекла з міста, так як надавала допомогу ворогові.

Вже сутеніло, коли ми в’їхали на базарну площу, оточену огидними руїнами високих будинків. Під жалюгідними навісами йшла млява торгівля, – селянки з пригніченим виглядом розклали там свої мізерні запаси овочів і буханки хліба перед гучним збіговиськом солдатів. Кілька євреїв ховалися за руїнами.

Іван запитав про готелі, але перехожий з усмішкою показав на високу понівечену цегляну стіну з написом, що виглядав доволі іронічно «Гранд Готель» – все, що залишилося від готелю. Де можна дістати чогось поїсти?

– Чого-небудь поїсти? У цьому місті не вистачить їжі, щоб нагодувати мою дружину і дітей.

Жах навис над цим містом. Ми відчували його в повітрі, у фігурках євреїв, які ховалися за зруйнованими стінами, в селян, коли вони, знімаючи шапки, давали дорогу нашому візку, в переляканих обличчях дітей, коли повз них проходили солдати. Вже сутеніло, а ми все ще сиділи в таратайці, обговорюючи своє становище.

На розі виднілася аптека, порівняно неушкоджена; всередині горіло світло. Я розшукав аптекаря-єврея, який говорив по-німецьки.

– Хто ви? – запитав він, підозріло втупившись на мене.

– Американець.

– Тут нема готелю, – несподівано вибухнув він, – немає місця, де б можна було зупинитися, тут нічого їсти. З місяць тому прийшли сюди російські солдати, влаштували єврейський погром, погнали жінок і дітей туди, – він вказав на захід. – Тут немає місця …

Тарнополь

…Вокзал в Тарнополі знаходився у страшному безладі. З довгого військового ешелону, кидаючись за окропом, бігли з чайниками солдати, ламаючи ряди піхотної колони, яка прямувала до іншого поїзду. Офіцери кричали і лаялися, били їх піхвами своїх шашок. Істерично свистіли паровози, сурмив сурмач, скликаючи людей до своїх вагонів. Одні зупинялися в нерішучості, не знаючи, чи йти далі або повертатися, інші пускалися швидше. Навколо бака з гарячою водою штовхалася і кричала галаслива юрба. Пара піднімалася з відкритих кранів…

Сотні збитих з пантелику селян-біженців, – українці, молдавани та угорці, – розмістилися уздовж платформи між своїми вузлами і скарбом: при відступі росіяни очищали країну від усіх живих істот, руйнували будинки і витоптували посіви…

Тарнополь – місто важкої польської архітектури, між якої трапляються іноді великі, в сучасному німецькому стилі, будівлі, – місто раптових перспектив, вузьких, клопітливих вулиць, оточених сотнями крамниць, розмальованих зображеннями товарів, які у них продаються, вулиць, що кишать євреями в довгих чорних одежах і в чорних, з загнутими полями капелюхах. Виглядали вони тут краще і менш улесливо, ніж в Новоселиці. Як всюди в Галичині і Польщі, тут панував змішаний запах кошеру, шевської шкіри і того, що ми називаємо «поляк»; він наповнював повітря, отруював їжу, яку ми їли, і просочував наші ліжка…

На жаль, не так уже й багато. Але принаймні із слів очевидця. Якому не потрібно було щось видумувати, який просто писав те, що бачив.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.