Тернополянка написала роман про те, як звабити президента

0
366

Наталя ВолотовськаЯк познайомитися у великому місті? Чесно, часом таке запитання просто заводить в «нікуди». Здавалося б, стільки можливостей, стільки людей і доль… Ось реальний випадок із одного життя, який увійшов у мій роман «Як звабити Президента». Що тут скажеш? Можна підготувати все і зіткнути лобами двох людей, та окрім синців на голові, на жаль, іскра не проскочить між ними. Та це не значить, що іншого разу все відбудеться так само… Головне, вчасно зібратися з силами, щоб не розгубитися.

На Львівській стометрівці люду було, використовуючи мовний шедевр Ані, “як насмічено”– ніде  присісти, тож Лілія готова була вибухнути праведним гнівом прямо посеред дороги. Та не встигла.

Назустріч саме шпацерували два мазунчики, приблизно з таким виразом обличчя, як хлопці з душу в кліпі Вірки Сердючки “Crаizу ringtone”. Вони сподівалися щонайменше на те, що дівчина бодай поглядом відреагує на їхні неприховані блукання поглядом навколо її декольте. Та дівчині цього моменту було глибоко начхати на весь світ із 10-го поверху. Тому, коли вона, порівнявшись із ними, гнівно сказала в телефонну трубку, що хтось про щось пошкодує, один із них, призупинившись, зміряв її довгим поглядом і голосно сказав, наче до друга:

– Тіпічна стервочка.

Проте й слова не мали жодного ефекту, тому хлопці, розчаровані і вкотре впевнені у тому, що всі Д (дівчата) – це справді С (нечемні), почимчикували далі.

На сьогодні з мене досить! – в думці Ліля просто спалахнула від обурення.

Якби була в джинсах, можна б і на траву приземлитися, проте сьогодні на ній найулюбленіше вбрання – біла з мереживом спідниця трошки нижче коліна і таку сама мереживна з крихітними вишитими трояндочками блузочка – плечі відриті, а маленькі рукави у вигляді “дзвіночків” відривали сонцю вже трохи засмаглі  тонкі, з  приємної форми м’язами – якщо так можна сказати про дівчину, яка не займається бодібілдингом, – довгі руки. Довгі до такої межі, щоб не сказати  – короткі, а саме такі, що коли йдеш, то не треба ними спеціально махати в такт ходьби – вони самі, подібно до плавних коливань ніжних озерних лілій, привертали до себе увагу. І ще руки скидалися рухами на довгі тяжкі коси Лії, що, наче темні потоки водоспаду зимової пори, омивали шию і сяяли проти сонця, немов ореол…

Ліля звернула в перший провулочок, що трапився дорогою – подалі від люду, шуму, сонця….

Саме ось такою і побачив її, за іронією долі, того дня Максим Андрієвський, який повертався з обіду – затягнулося директорське засідання в офісі фірми, де він трішки допомагав начальнику, а конкретніше – своєму батьку…

Макс був із товаришем і про щось палко дискутував, розмахуючи  теж довгими,  але по-справжньому мускулистими руками. До того ж, дискутував так, що, аби надати повного об’єму руху своїм молотильним вітрякам-апаратам, навіть розстебнув ґудзики блискучого, асфальтового кольору, піджака. Звичайно, що його бузкова напрасована сорочка була ретельно заправлена у штани, а наявність модного паска, над яким не нависали жодні “булки” чи навіть “вагітний живіт”, приємно тішило око, виказуючи в Максимові прихильника здорового способу життя… А ще у нього було емоційне симпатичне обличчя, виразні карі очі, схожі на стиглі вишні, й сонячна усмішка. А… ну і як же без модного “переполоху” на голові.

Назустріч хлопцям йшла безлюдною вулицею дівчина, яку обоє друзів засікли очима-радарами ще метрів за сто. Вони продовжували розмовляти, але вже налаштувалися на міні-зіткнення, тим паче, що вулиця залишалася безлюдною. А панянка була геть занурена  в особисті переживання – якщо її обдарували сьогодні таким красномовним епітетом незнайомці, то таки щось у ній самій, певно, кардинально змінилося.  Коли? Вона й не могла пригадати…

Дівчину, яку друзі порівнювали зазвичай із Ангелом на землі, знали як палку християнку, виховану на суворих біблійних принципах щодо поведінки, зовнішнього вигляду і ролі в суспільстві. Більше того, Ліля й сама отримувала моральне задоволення  від того, що її мистецтво спроможне викликати радість на обличчях слухачів і хоч трішки – щастя в очах.

Ще в школі дівчина виділялася неабияким голосом, проте жахливо соромилась. Але коли після шкільного концерту до неї  підійшла схвильована  мама однокласника і сказала, що заплакала після “Ave Mariya”, згадавши молодшого брата, який загинув у Афґаністані, то дівчина зрозуміла: незважаючи на добродушні, проте набридливі підколювання  однокласників, вона правильно зробила, що свого часу  закохалась у голос Євгенії Мірошниченко, а не в репера Децела чи Мерліна Менсона… Те, що її голос, тоді ще непоставлений і дитячий, викликав такі сильні емоції, означало одне: треба розвиватися далі. А для цього їй слід вступити у консерваторію – в Київ, Львів, байдуже, але не в музучилище. Одразу в консерваторію і без хабаря.

Усе сталось якось раптово і зовсім не так, як очікували  хлопці. Вулиця, до речі, мала назву – Вузька…

Справа в тому, що (вони ж цього не знали) хвилин за десять до того, як на горизонті нашої історії з’явилися головні дійові особи, з під’їзду будинку, мимо котрого треба було пройти, вигулькнула  моложава бабусенька з  мисярою розмочених сухариків. І висипала все це добро біля стічної труби – традиційно для майже сотні голубів, які в звичний для них час нетерпляче кружляли неподалік. Ліля, наблизившись із протилежного боку до цього живого пістряво-крилатого килиму, спробувала його обійти – хоча це було майже нереально, оскільки вулиця цілком виправдовувала свою назву.

Як кажуть “смешались в кучу кони, люди” – того часу, звідкись узявшись, у гущавину пернатих “овець” заскочив худий, але явно впевнений у своїх силах кіт. Ще й до того, найімовірніше, оскаженілий із голоду… Дівчина стиха скрикнула з несподіванки. Очманілі голуби ринулися вусебіч і догори, здійнявши смерч , який за силою не поступився б гвинтокрилу.

Коли  це яскраве шоу-побоїще припинилося, то хлопці побачили вже іншу Ліk. – вона ще більше викликала у них бажання познайомитися – розпашіле лице, розбурхане волосся, надто опущена з одного плеча блузка й очі… Очі в яких застигли сльози – чому б це?

– Ти що, злякалася? – Максим першим підбіг до неї і торкнувся долонею плеча.

– Та ні, от тільки салфетки вдома забула, – Ліля таки не втримала непрохану сльозу, що зрадливою шісткою скотилася до підборіддя.

– А навіщо? Ти що, справді  налякалася тих голубів дурних? – незнайомець глипнув великими карими очима на неї, і щось таке промайнуло на його лиці – до щему знайоме, рідне.

У відповідь та просто показала йому розкриту ліву долоню. Сонечко заглядало жовтими променями і на Вузьку вулицю, тому особливо яскравими видались крупні червоні краплини, що проступили на долоні – як гранатове намисто…

– Е-е, це ти як так? – округлились карі очі.

Хоч Максим ніколи не боявся крові, проте вид роздряпаної маленької долоні і просто присутність цієї незнайомої красуні примушувала його відчувати себе сильним і незборимим та викликало бажання допомогти і оборонити тендітну дівчину. Такого з ним давненько не траплялось – відчуття чогось чистого і сяючого, такого, що не можна зустріти  в різнобарвному натовпі під неоновими спалахами прожекторів.

– То є у вас салфетки? – повторила Ліля, вже усміхаючись. Світ усміхнувся разом із нею…

Отримавши те, що просила, вона пояснила:

– Все елементарно, Ватсоне, – закрила лице від їхніх крил. А хтось із них і зачепив рожевою колючою лапкою.

– Усе справді так просто… Але тобі не дуже боляче, чесно?

А тобі й справді так цікаво?

– Та ні, – знизила худорлявими плечима дівчина. – Сподіваюсь тільки, що вони не хворіли на пташиний грип.

Довкола стало ще тепліше, а от Макса чомусь зморозило – не міг стримати свого хвилювання. Ця дівчина явно була достойною того, аби провести з нею найближчі тридцять хвилин  у затишній кав’ярні, тож Максим взявся до наступу:

– Слухай, а тобі в який бік зараз?

– Ну, точно не в той, що вам, хлопці. Рада була познайомитись, дякую за оперативність в наданні ПМД, але я , мабуть, побіжу…

– А можна тебе… хоч провести? – не вщухав Максим.

– Гадаю, сьогодні не варто, мені треба побути одній.

– Ну то хоч, може, телефон?

– Якщо ми ще колись повинні побачитись, то це обов’язково станеться. І без телефонної домовленості. Мені, до речі, пророкували, що я познайомлюсь із своїм  найвірнішим другом у транспорті. Так, що це не наш випадок. А так – пророчий сон… О’кей?

Чому вона морозиться?! Може, ще не отямилась від несподіванки?

– Максим Андрієвський. Юрист, – широка тверда долоня. Надійна.

– Ліля. Просто Ліля. Принцеса фей, – тоненькі біленькі пальчики. Лагідні.

Хлопці проводжали дівчину поглядом, аж поки вона не зайшла за ріг  будинку. Дещо засмучені невдачею, особливо Макс, попрямували в офіс.

– А я таки підготую достойний “транспорт” для знайомства з нею! –  вперто підсумував Максим і такий же впертий каштановий чуб задерикувато дивився на світ.

Наталія Волотовська

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ