О 12.00 у Тернополі на зупинці біля міського стадіону малолюдно.
На вузькій лавці, яка майже впритул до магазину, сидять дві жінки. Невизначеного віку. Приблизно 70-75 років.
– Звонить до мене. Я подала оголошення, щоб познайомитися з чоловіком. Кажу йому: “Я сексом не займаюся. Мені треба людина для життя і щоб винесли вперед ногами”, – говорить жінка в темних штанах і зеленій сорочці з рукавами три чверті. Сорочка трохи вільнувата, приховує сутулість і дещо згорблену спину. На голові – сонцезахисні окуляри. Волосся пофарбоване у каштановий колір. Акуратно зібране догори і зв’язане у високу гулю широкою темною резинкою. Нафарбовані чорні брови. На обличчі тональний крем. Губи підкреслені блідо-рожевим блиском. Жінка говорить голосно і швидко.
– Другий звоне. Хотів грошей. Він з Мексики. Не може приїхати, бо війна. Ще один з Тернополя хотів, аби я йому випити купила. Я хліба можу купити. Але горілки? Нє, ні в якому разі, – продовжує пані.
Її співрозмовниця активно слухає. Переважно мовчить. Вона в білій хустині і синьому халаті в дрібні червоні квіти. Жінки сидять поряд, майже торкаючись одна одної. Їх розділяють лише палиця для ходьби. Котра з них власниця палиці – незрозуміло.
Наталія ЛАЗУКА