Сьогодні мені пощастило їхати із малюком в маршрутці номер 8. Те, що під ногами «шоколадне» фондю, промовчимо, але ось я вгледіла вільне місце, хоч і була приємно здивована, чому нам кілька пасажирів водночас вирішили поступитися своїм. Зрозуміла за мить – замість сидіння там була порожня перекладина…
– Ні! Не сяду, вчепився в мене мій пундик, наче крабик. Нема крісла!
– Синочку, так то ж лавочка, – усміхнулась йому і підсадила малого на застелену ковдрою перекладину.
Лавочка малому підійшла, тим більше що ніхто більше на такій не сидів.
Тут в салон запхались (іншого слова не можу підібрати) дві сільські пані з купою торбів. Зразу згадався вірш, який нам підсунув хтось читати в школі: «Починається жінка під торбами…». Добре, що зараз таких не читають, бо тоді моя свідомість ніяк не могла цього ні прийняти, ні зрозуміти…
Пані зі села поставили торби у саму гущавину болотяного фондю, а самі давай на всю маршрутки терендіти.
– От у нас сьогодні телє вродилось! Та таке вже файне, що ну! А знаєш як назвали?
– Як?
– Та онучка як глянула на нього, то сказала: «Най буде Валєнтін, бо має руде сердечко на самім чолі».
– І ладно ж як! Валєнтііін…
І тут звільнилося сусіднє місце… саме так, бо ніхто спеціально їй не поступився… Сіла на нього маленька непримітна бабусенька, поставила свій клунок на коліна. А як проїжджали мимо однієї з численних церков, то багато хто з тих, які сиділи, почали активно хреститись. І Бабусенька собі теж… Та й нишком почала втирати сльози… Вона – наша сусідка, завжди скромна та усміхнена, а сьогодні дуже втомлена і згорьована. Ніхто старенький місцем не поступився – ні дебелі хлопи, ні дівчатка у навушниках, ні ті, що теля назвали навіть не ВалЕнтином, а не те, що вже Рудиком… І нікому справи не було до її сліз, бо поховала онука, який загинув у АТО.
Наталі ВОЛОТОВСЬКА