Кіборг з Тернопільщини розповів про життя після війни

0
284

татоПетро сидить перед вікном і видається йому, що думки розтікаються по душі, як ось цей сірий дощ по склу – неспинний і безнадійний. Безпросвітний. У глибині кімнати чути тихеньке посопування дворічного сина Миколки. Довго сьогодні малий не вкладався, а обід іще досі не готовий. А вже за годину треба буде йти забирати Івана зі садочка. Дружина прийде з роботи пізно, тож всі хатні клопоти на чоловікові… Залюбки би не вів старшого до того ненависного садочка! До того ж, на Іванка вже скоса й поглядають, бо, бачте, мама його ще жодного разу не приходила на збори батьків. А тато, хоч і голова батьківського комітету, та мало що вирішує… А що вирішать вони, ті збори?! В черговий раз здавати 300 гривень, яких нізвідки взяти?! Хіба за це він віддав рік свого життя, який коштував йому, може й десять літ?! І кому він буде пояснювати, що уродженцю Донецька сьогодні виявилось тяжче знайти роботу, аніж його дружині, яка є психологом. Бо ж райцентр. Бо ж Руїна. Хоч і минуло скільки століть… Хоча, зараз саме її поради його і тримають на плаву…

… після однієї з перестрілок, коли на його очах бойовики закатували двох побратимів, Петрові в душі щось перегоріло. Перегоріло, як людська правиця, що обвуглилась до кісток, а на попіл не перетворилась – ні розвіяти за вітром, ні впізнати… Якби можна було його Петрову душу зчорнілу від болю та дмухнути й посіяти над полями, він, може би більше почувався живим, аніж тепер, коли душа і свідомість так сяк перебивались в його кремезному, як камінь тілі. Анна каже, недаремно ж він «petros», твердий як камінь – мусить витримати, вистояти… Чоловік – це сила. А жінка – його життєвий стержень, що не дає йому розпорошитись. Дає натомість волю стиснутись в кулак і вдарити по життєвих негараздах так, що мало не видасться! Але бажання боротись із негараздами зникли… Друзі-військові вважають, що став чоловіком у спідниці…

Ні, робота в нього є – кілька разів на тиждень ходить проводити заняття в шаховий клуб і веде майстер-класи в приватних дитячих закладах. Згодом обох синів можна буде туди брати – і корисно, і вигідно.

Ось уже рік по переїзді до Кременця – тут рідний дім Анни. Вона в нього така, як та Бона – неприступна, висока духом і сильна. Як гору не упокорив Батий, так і Анна його переконує, що не можна підкорятися тим, хто вважає-нашіптує, що вона жахлива мама. Про кар’єру лише думає… А він, який пройшов і «котел» і «аеропорт» – сидить під каблуком жінки, дітей няньчить… Нагороди, що висять на стіні не можуть захистити від нападок садочкових виховательок, від нерозуміючих поглядів окремих товаришів, які змогли швидше “ в’їхати ˮ в звичайне життєве русло. Нагороди не захистили його і досі від мудрих сусідоньок, яким вже так набридло расєйськомовне телебачення, що перейшли на обговорення гендерної політики в їхньому під’їзді. Не його це, виявляється, справа борщ варити і дітей висиджувати. Але і не для того він воював, щоб таке на свою адресу чути.

На Майдані вони познайомились… Казка одруження і вінчання… а далі десять літ в одному році. Чи може всі сто десять?! Посивів, а в очах стільки болю з’явилось. Проте сусіди не бачать. Для них він кароокий лежень. Підкаблучник.

Поки утримує сім’ю Анна. Хотів було поїхати на заробітки – так не відпустила ж! «Я, – каже, – краще б пила воду і їла хліб, ніж відпустила б чоловіка на 10 років на заробітки… Мені хай чоловік нічого не приносить додому, але є з ким слово мовити, та й посваритись навіть… Все, я щаслива». Так її любить Петро, що не міг відмовити.

Дощ перетворився непомітно на сніг… Білі пір’їнки повільно і повагом опускаються на землю. Тонуть і розчиняються в брудному місиві під ногами перехожих, які не мають коли подивитись вгору. А якщо і дивляться – то від страху мружать очі. Від страху бути не такими, як всі.

Малюк в глибині кімнати тихенько заскімлив. Петро кинувся до сина, який щойно прокидався, і так міцно пригорнув до себе, наче боявся, що то востаннє. Він завжди так голубив своїх синів. Бо так його до себе пригортала мама. В серці щось солодко закололо-защеміло, на очі загорнулись сльози – перед внутрішнім поглядом попливло бузкове марево весни.

«Татку! Ще день!» – малюк настирно тер кулачками очі, не бажаючи знову поринати в сон.

«Так, малий, ще день!».

«Підемо гуляти?».

Не дуже хотілось йти-збиратись в той зимово-болотяний холод, та й обід ще не був готовий…

«Підемо!».

Петро визирнув за вікно – а вже всю землю вкрило білим покривалом… Та й весна, зрештою, не за горами.

«Збирайся! Підемо Іванка із садочка забирати. І маму на зупинці зустрінемо, вона буде рада!».

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ