Миколай приходить до всіх – навіть до тих, хто у відчаї

0
97

14Олег повертався з відрядження додому. За вікном іномарки – зима, грудень. По обидва боки шосе було не просто казково і сніжно, а, деякою мірою, віяло містикою. Ось уже чверть години Олег рухався у сніговому коридорі, а дорогу з обох боків оточили білі, як друкарський папір, поля… Не покидало відчуття непоясненого дискомфорту – межа між землею і небом була повністю відсутня. На полях не виднілось жодної темної плями деревинки чи хоч кущика, тож видавалося, що рухався у білій імлі, тумані, позасвітті…

Олег хотів потрапити додому чимшвидше, але не тому що його там хтось чекав окрім рибок і аксолотля в акваріумі… Просто хотів  вирватись із цього дивного снігового полону… Хоча якби хтось таки порався по хаті цієї пори, якби зустрів пиріжками з вишнями, та що там, просто чаю гарячого приготував – він би почувався щасливішим..

Тато Олега залишив сім’ю, й він навіть не пам’ятав його з вигляду… А от мама… Ніжна і сильна водночас, срібна голубка, яка завжди знала, що все у нього буде добре… сама вона полинула у кращий світ ось вже п’ять років тому. Тож у свої 35 чоловік залишився сам. Жити самостійно в його віці – у цьому нема нічого особливо, до того ж він генеральний директор місцевої компанії інформаційних технологій. Якби не завантажував себе роботою до нестями – то цих п’ять років звели б з розуму – почувався б одиноким у натовпі… На особисте життя якось не вистачало ні часу, ні бажання… І все ж, у цей зимовий день, який за світловим відчуттям вже надумував трансформуватися у вечір, знання того, що тебе чекають, наповнило б тихим спокоєм втомлений розум.

Зимове сонце, виснучи низько на землею, вирізьбувало кожну веснянку на курносому носику дівчини.  Якби не гори білосніжного грудневого покривала довкола, то рясні золотаві промені небесного світила цілком можна було би сплутати із весняними…

Проте,  день швидко відгорав своє життя і зимове сонце вкладалося в пухку перину на цій половині земної півкулі… Принаймні, так вважав 5-річний Дмитрик. Тепло зодягнений щебетунчик-вертунчик безперестанку смикав свою веснянкувату маму кудись вперед. Саме зараз він збирався йти спати, бо бачте Сонечко вже бай-бай… Але за півгодини вдома у малюка відкриється друге дихання і він згадає, що нічка ж бо не спить… А рудоволоса Боженка знову зітхатиме і тільки мріятиме про сон. Завершити ілюстрації дитячої книжки пообіцяла ще минулого тижня, проте кому вона пояснить, що відгрипувала на ногах, бо ж і Дмитрика підкосив вірус… Допомоги чекати було нізвідки – отак і жили собі ці два дива й сподівались, що цього року таки прийде до них справжній Миколай, хоч 19 грудня вже і минуло…

«Мамо, а Миколай принесе мені цього року мотоцикл? Такий великий-превеликий?… А може джип на ручному управлінні?».

Малий сірими, не по-дитячому дорослими очима заглянув у саме серце й у Божени воно стиснулося з відчаю… Відвела замріяний погляд від теплої сукні, яку помітила у вітрині, бо машинка для найдорожчого ангела на землі вартувала практично стільки ж…

«Звичайно що принесе,  ти ж був чемний?».

Вони торкнулися носиками один до одного, ну чисто тобі ескімоси в пухнастих капюшонах, і малий  зареготав  так щиро, як це можуть робити тільки такі смішливі  кумеднята, як він…

Дмитрик міцно обійняв маму за шию, аж капюшон, що й робив її схожою на ескімоску, впав на плечі, і від того руху густа грива  рудого волосся вивільнилась на плечі. Божена стояла на дитячому майданчику перед супермаркетом і щасливо усміхалася. Зараз вона була аж ніяк не подібна на ту маленьку і скромну дівчинку, яка приїхала до столиці, не знаючи, з чого розпочинати свій шлях…

Як і свого першого дня у цьому колись чужому місті, дівчина присіла на край лавочки… Але тепер дуже відрізнялася від багатьох відпочивальників, які в цей час ліпили сніжки, підгодовували голубів або пильнували своїх малюків… Не зовні – іншими були думки і знання того, що у людині заховано надреальні можливості, коли вона опиняється перед вибором “Бути чи не бути…” Бути щасливою! Божена почувала гордість від того, що не побоялася “бути”, хай і одна…

Зате тепер у неї були не тільки улюблена робота, а й ось це справжнє і найбільше багатство, яке не зрівняється зі жодним золотом і варте тих випробувань, що їх довелося колись пройти. Багатство, яке вміщалось у маленькій рожевій долоньці, котра цієї миті міцно затиснула пальчиками її мізинець…

Колись, коли доля погнала до обриву над високою скелею, Божена, незважаючи на гостре каміння, що сіріло у прірві, заплющила очі й щосили стрибнула у порожнечу. І виявилося, що у неї за спиною є крила, які до цього часу були складені – тепер у синій висі, впевнено опираючись на повітряні потоки, летіла біла птаха… Уже не одна.

Відчуття приходу зими, а разом з ним і казки відлунювало у вухах Божени мелодійним передзвоном звуків, що долинали з дитячого майданчика. Вона задоволено спостерігала за всім, що відбувалося довкола, не переживаючи за день завтрашній – і так усе добре! На обличчі жодних слідів макіяжу, руді пасма – вибивались з-під смішної в’язаної шапки, а щічки вже трішки обмерзли на морозі – та байдуже, вдома накладе товстий шар крему. Сьогодні зовнішній вигляд не мав жодного значення – було чомусь так радісно!

У Дмитрика ж завтра день народження… 

Божена дрібно закліпала очима, бо зрозуміла, що якось не розрахувала з фінансами на цей святковий місяць.

Олег тої миті відчув, що стояти осторонь вже не актуально. Минуло немало часу, поки в його голові роїлись спогади про те, як мама виховувала його сама… Про те, як вона ніколи йому не зізнавалась, що хотіла би просто теплих обіймів і звичайного солодкого чаю після роботи… Він впізнав цей погляд матері в очах незнайомої рудоволосої дівчини. Подумав, що якщо він окликне її будь-яким ім’ям, яке спаде на думку, то нічого поганого не станеться в світі.

«Божена! Божена?..» – так звали його маму.

Що це?! Чи здалося?

Божена, все ще не відвертаючи погляду від сина, повільно й усміхнено обернулася, дивуючись, хто ж на цьому майданчику має таке саме ім’я, як вона…

Щасливий вираз на її обличчі застиг – голова закрутилась, і закрутилось усе довкола. Звуки перестали звучати, тільки серце забилося частіше, пропускаючи до свідомості лише одне слово – “Божена!”

Невже це не сон?! Невже таке може бути? – жінка потонула в міцних обіймах, за якими, боялася зізнатися навіть сама собі, сумувала стільки часу!

«Мамо! Мамо! – Боженка ледь випірнула із океану раптового шоку, спочатку навіть не почувши запитання свого Дмитрика, – хто цей дядя?!»

Два справжніх чоловіка – малий і дорослий – дивились один на одного – зустрілися карий і синій погляди…

Олег голосно втягнув повітря і радісно засміявся:

«Привіт, юначе! Як же довго я чекав на цю зустріч і боявся, що ти мене не впізнаєш!»

«А хто ви?» – малюк, незважаючи на вік, був дуже розвинутим і допитливим, проте ніяк не міг здогадатися, хто ж стоїть перед ним.

«Миколай… Пробач, що так довго був у дорозі…»

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ