ТУ-154. Історія одного життя

0
518

zhyttyaНіколай тонув. Холодна темна вода проникала в легені, в кров, у свідомість, розриваючи нервові закінчення таким болем, від якого можна було зомліти. Ніколай бажав втратити свідомість, але чомусь кожна мілісекунда його падіння в морську безодню наповнювалась спогадами про життя, яке готове було перерватись наступної миті. Та все не переривалось. Так ніби Аріадна забула вкраяти своїми ножицями нитку його існування в той момент, коли літак, у якому знаходився військовий, почав падати…

Ось Ніколай побачив себе на першому спортивному змаганні. Тоді йому, 16-літньому сину севастопольського капітана І рангу, вдалось-таки зайняти перше місце. Хоч і кров від удару палицею по носовій кістці заюшила все лице. З того часу він почав хропіти під час сну. Його це не дуже хвилювало, головне – стати достойним сином своєї Батьківщини.

А це Ніколай – випускник-нахімовець вперше приїхав до Мурманська… Холодно! Але тут народилися його батьки… Тому – це його друга Батьківщина, як і сонячний Севастополь. Сюди він приїхав на навчання. Таємні. Розвідувальні.

Раптом запалена свідомість вихоплює з небуття промінь світла, і Ніколай вже й не розуміє, чи він ще живий, чи вже ні. 2006 рік. Курорт. Не закохатися в західнячку Оленку було не можливо. Нереально. Тоді він і вигадав, що по завершенню його навчань по підготовці до Міжнародних спортивних змагань (а насправді таємних, розвідувальних…) він прилетить за нею на білому вертольоті. І познайомить  з батьками. Тоді-то він вперше пошкодував, що хропить під час сну… Тоді-то вперше і обмовився про слово «диверсія» у Севастополі. Але заспокоїв свою Оленку: «Нічого, я ж військовий! Всіх заарештуємо і всіх покараємо». Не сказав, що був причетним до диверсії як співорганізатор. Бо виконував завдання з Мурманська.

Оленка писала листи. У кожному з них – стільки життя і щастя, скільки злості і ненависті в його батьків до всього українського. Готові були задушити і стерти на порошок, тому про Оленку він поки не заїкався. А продовжував їздити потягом до РФ – «возити під конвоєм особливо небезпечних злочинців». Оленці не мав права сказати, що їздив знову на навчання. Тепер вже до Москви. Страшний спрут підбирався все ближче. Дівчина ж поступово втрачала віру у білий вертоліт… Перестала писати листи. А Ніколаю все частіше здавалось, що прилетить на західну Україну. Але вже не на білому вертольоті. Не на весільному…

Коли все скінчилось, Ніколай побачив, що стоїть, точніше висить у повітрі, в космічному просторі перед гігантською срібною кулею. Поділена на сотні-тисячі комірок меридіанами і паралелями, вона постійно оберталась. Там, за дверима кожної комірки був щасливий світ для кожного… Міріади щасливих світів, які простягались углиб часу і простору, даруючи нові долі новонародженим дітям…

Згусток душі Ніколая болісно стиснувся: до 40-го дня він повинен буде відшукати вхід до кулі. Та минуло 40 днів, а ні ключа, ні запрошення, ні входу до нової домівки він не знайшов. Кричати було неможливо, бо вакуум довкілля поглинав усі звуки. Та й не було чим кричати. Так міжгалактичне сміття летить кудись, притягнуте силами тяжіння сусідніх небесних тіл – без шляху, без ідей, без надії стати десь корисним і прорости корінням на новому ґрунті. Це було тяжче стократ, ніж отримати удар по носовій кістці, від якого кров заливає лице. Це було стократ тяжче, ніж відгоріти своє там, у тартарах.

Це було рівнозначно тисячам невинних душ, які не встигли навчитись вимовляти слово «мама».

Порожнеча. Фізично Ніколая вже немає.

Тонни води над бездиханним тілом – це ніщо, порівняно з тим, що ця вода повинна буде очистити матрицю убивці над всього лише 21 грамом душі Ніколая, розчинених у ній.

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ