Про Юльку, свекруху і Новий рік

0
603
Із архіву Юлії Пилипчатіної
Із архіву Юлії Пилипчатіної

До приходу нового року залишалось лише кілька днів. Юльці від того було сумно… От ніколи не було так кепсько на душі, як цьогоріч! Зазвичай, приготування до свята розпочинались на початку грудня покупкою якоїсь дрібнички для себе. І не тому, що вже була вона така балувана, а просто, як психолог, тобто студентка факультету психології, знала, що для більшої продуктивності праці треба себе не лише картати, а й заохочувати… Бо в чому-чому, а таки в лежебоцтві її ніхто б звинуватив – стажування в Польщі, щорічні конференції, громадська діяльність і… Юлька завжди мріяла про собаку. Таку велику чи малу, але таку собаку, яку б їй хтось подарував, чи що?.. Бо сама ні за що не наважилася б на такий шалений презент, зважаючи на необхідність вигулювати чудо природи вранці. Особливо взимку. Особливо в таку погоду, коли ожеледиця саме розмерзлась. Бр-р-р…

Так ось цьогоріч Юлька так замоталась, що згадала про себе лише 30 грудня і ледь не розплакалась. Закривала собою, як на амбразурі, стільки цікавих проектів, море цікавих знайомств завела, а як прийшлось до зустрічі свята, то виявилось, що і нема з ким, і нема куди…

– Юля, – мама заглянула в кімнату, де донька зачаївшись в позі ображеної на весь світ панди, перебирала контакти соцмережі в телефоні.

– А?

– Юля, тут тобі Оксана Дмитрівна, завкафедрою біології телефонує, – про всяк випадок мама уточнила звання давньої приятельки сім’ї, щоб донька з більшою повагою віднеслась до пропозиції, про яку вже їй, мамі, було відомо раніше.

– Юля, тут така ситуація… Мій син, Саша – керівник пластунського загону завтра організовує поїздку до Львова – зустрічати Новий рік.

– Е-м-м… дівчина не встигла підскочити до стелі від радості, бо відразу ж запахло пригодами, та й сам факт несподіванки…

– Ти не переживай! Компанія буде чудова – всі діти, тобто і студенти талановиті, цікаві, активні молоді люди. Ну а Сашко – то він, якщо ти ніколи не була у Львові ще, він пригляне за тобою.

Юлька в Львові не була ще ніколи, а зважаючи, що біологічка була жінкою яскравою і красивою, уявилось, що і Сашко мав би бути достойним.

– А коли то?..

– Так завтра ж! Завтра ж ніч з 30 на 31 грудня і бажано сказати відповідь сьогодні, бо там обмежена кількість місць…

Юля вирішила з мамою не радитись і погодилась. Втрачати було нічого, хоча було трошки моторошно…

Електричка – найкращий друг студентів. Не лише тому, що дешево, а і тому, що довго. Коли ти сидиш поруч з коханим, то можна стільки всього обговорити і врешті, втомившись, зробити вигляд, що твоя голова зовсім випадково падає йому на плече, коли тебе заколисує рух потяга…

Правда, Юлька трохи знудилась… Нова компанія, видно, була вже давно збита, а от настрою виходити «на авансцену» і розповідати про себе чомусь не було… Мабуть тому, що Сашко поки щось не клював. Він зіграв кілька патріотичних пісень на гітарі, показавши чудовий голос. Юлька в душі стиснулась, як пружина і вирішила про себе: «От навіть, як там ніхто не запросить на сцену – сама вийду і як заспіваю! Хай почує той Сашка!». Правда, коли вже вийшли з електрички, хлопець, немов згадавши про запрошену гостю, підтримав її за лікоть, коли вона кілька разів ледь не беркицьнулась на каблучках. На замерзлій ожеледиці Львова.

– СКОБ! – пролунало у величезній танцювально-новорічній залі.

Юля спантеличено оглянулась, але їй вже починало подобатись. Вона стояла в одному з перших рядів численної молоді і дивилась у всі очі на керівника нинішнього заходу – молодого чоловіка у військовому строї з оселедцем на виголеній голові. Ситуація довкола дещо нагадувала урок фізкультури, коли всі повинні були вирівнятись і дивитись в одну сторону. Але мотивація була зовсім інша. Як і рівень усвідомлення своєї причетності до чогось грандіозного, українського і потужного. Як лавина, яка тільки збирається зсовуватися з вершини. Мотивація бути українцями.

Певно, в неї на лиці промалювався подив, бо сусід по ряду, невисокий кремезень, усміхнувшись самими тільки волошковими очима з рудими віями, пояснив: «То таке вітання пластунів – сильно, красно, обережно і бистро».

– Ага. Дякую, буду знати.

Юля вже починала освоюватись, коли несподівано підбігла до неї подруга з рідного міста, яка теж виявилась на цьому святкуванні.

– Юлька! Ти просто як чуяла, що нам треба твоя допомога, раз сюди приїхала! Скажи, ти ж виступиш за нашу команду?

– Так, по-перше, я не пес…

– Та ладно тобі, ти ж знаєш, що маю на увазі!

– А по-друге: що за команда?!

– Ти просто скажи так і, я певна, ти принесеш нам перемогу! Треба придумати незвичайне привітання для присутніх!

– Я пас. – відповіла дівчина голосом Барда із Сімпсонів, коли через нього завалились всі декорації на сцені. Тоді бідолаха викрутився, просто сказавши кумедним голосом «Це не я…».

Придумувати щось і знову провести пів свята за кулісами, особливо якщо ти прагнеш бути на виду у Сашка, якось взагалі не хотілось.

– Та нічого не треба буде! Просто вийти на сцену і засліпити всіх якоюсь кльовою піснею! Новорічною!

Оце так! Пазли починали знаходитись.

– Хм. Я подумаю. Скільки часу є?

– Ну, хвилин 10, бо, бачиш, вже люди почали вітати!

Німа сцена. Але виходу немає. До опівночі лишалось дві години і треба, щоб Сашко зрозумів, хто править балом.

Юля співала. Співала про щастя, про світло і прихід Різдва в кожну оселю і серце, і музика зливалась із проникливим голосом та мерехтливим зоряним світлом у залі. Дівчина дуже хотіла, щоб, коли зійде зі сцени, Сашко запросив її потанцювати…

Наближалася північ… Всі кругом смакували смачне шоколадно-фруктове морозиво, пили апельсиновий сік або чай з лимоном і про себе повторювали слова бажань, які треба буде озвучити під час бою курантів…

Юля, у компанії захоплених нею молодих людей теж дивилась у вікно, де вже починали вистрілювати салюти. Проте перед очима не розтавала картинка, яку вона побачила… Ще зі сцени… До зали зайшов Сашко. Не сам. Під руку вів тендітну дівчину, чимось схожу на француженку – кучеряве темне волосся, маленьке світле плаття і мереживний чорний шалик з блискітками довкола шиї… Вони були схожі до щасливих голуб’ят, яких ніщо не могло розлучити… Вершиною Юлькиного передноворічного горя стало видиво, яке здалось їй найбільшою насмішкою долі над її мріями – Сашко підхопив свою красуню на руки і почав кружляти з нею, під її ж, Юлькину пісню! Було зрозуміло, що вони знайомі не перший день… Так що не бути їй, Юльці, невісткою Оксани Дмитрівни…

Юлька загадала бажання, щоб вся її сім’я була щасливою. Після співочого номеру і майже до 5 години ранку довкола неї крутилось чимало юнаків, які хотіли звернути на себе увагу, та все було наче в тумані… 1 січня видалось абсолютно зіпсованим…

– Юля… Я тут дізнався, що ваш потяг відправляється через 3 години.

Візьму на себе сміливість запросити вас… прогулятись нічним Львовом зі мною та моєю найкращою подругою. Тут так мало свіжого повітря!

Дівчина спантеличено подивилась на хлопця. Хлопець як хлопець. І

все-таки, класний! Якийсь такий живий і усміхнений і, що найголовніше, небайдужий до її, Юльчиного стану. Все ще думаючи, чи хочеться їй ставати частиною чергового любовного трикутника, Юля спитала:

– І де ж вона, ваша подруга?..

Ігор, так звали львівського пластуна, повів її до виходу з приміщення. На прохідній, поруч із охоронцем, стояла, переминаючись із ноги на ногу кумедна руда левретка. Довгі тонкі лапки враз затремтіли від напруги в передчутті того, що хазяїн зараз вийде з нею на вулицю.

– КокО, знайомся! Це Юля, вона сьогодні буде з тобою гуляти! – Ігор знову взяв ініціативу в свої руки.

Юльці стало весело. Це ж теж француженка! Але ця КокО викликала в

неї масу приємних емоцій! Вона ще в житті не вигулювала собаку, і як тільки відчинились двері, чотирилапа кароока красуня рвонула щосили вперед. Дівчина тільки й встигла, що міцніше стиснути поводок і, не зважаючи на підмерзлу ожеледицю, яку вже добряче притрусило новорічним снігом, ринулась на своїх каблуках за нею кудись в ніч, на злітну смугу між високими ліхтарями… Ігор весело крикнув щось навздогін, а за мить вона відчула, що його рука притримала Коковський лет і стало спокійніше. Не дасть він їй впасти…

– Знаєш, Ігоре?.. Я думаю, що собака – це як поромщик у світ втраченого спокою та єдності з природою. Вона несе твою втомлену душу в трави і тумани, полоще її в холодній річці, злегка торсає зубами за м’яку зотлілу шкурку, підкидає і ловить, мчить з нею на всіх вітрилах по засніженому полю… А потім приносить, кладе тобі під ноги і промовляє одним лишень поглядом своїх космічних очей – я її вигуляла, душу твою… Живи далі. І ти живеш.

– Так, Юля, так і є! А ще – я справді щасливий, що Новий рік приніс мені і моїй вірній подрузі таке чудове знайомство…

P.S. Цю історію я не знала, як закінчити… Проте, нещодавно мені на очі потрапили чудові роздуми про собаку, яка справді може лікувати нам душу, талановитої української ілюстраторки Юлії Пилипчатіної… До речі, Юлька в моєму творі жила якось сама по собі… І лиш вкінці, даючи їй завершальну фразу мисткині, я побачила, що в дівчат збігаються імена… Це доля. Юля, дякую тобі, що ти є, що ти ділишся із прихильниками світлом своєї ніжної і багатогранної душі!

Наталія Волотовська

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ