Сьогодні, мабуть, тільки лінивий не згадав, яка у нас європейська держава. Та я не про те! І не про те, що і жінки в нас – вже давно за чоловіків (пробігаючи повз Тернопільску філармонію на світлофорі стала свідком, як жінка! Жінка підпихала стареньку Волгу і ніхто з чоловіків, які теж проходили мимо не допомогли їй протягом добрих 5 хвилин)… Мабуть таких ситуацій на дорозі сьогодні було чимало… І навіть не про те, що спуск із Микулинецької, який зазвичай триває 2 хвилини, сьогодні розтягнувся на 40 хвилин, а люди, які живуть в Острові йшли туди і звідти сьогодні пішки…
Я про те, що, по дорозі з вулиці Микулинецької, минаючи кільце в сторону церкви на рогатці вранці і ввечері, повертаючись повз нього назад, додому, я відчула себе на популярному американському атракціоні. І поки динамік у громадському транспорті повідомляв, що дороги активно розчищаються, що все під контролем, ми, пасажири маршрутного таксі, а точніше, сардини у консервній банці, намагались не дивитись у вікно вниз, бо транспорт на 20-30 сантиметрових снігових хребтах хитало так, наче то був солом’яний човник у морі – плавний рух вліво, ефектна затримка на місці, незначний рух вперед, що закінчувався несподіваним ковзанням вправо.
Такий короткий маршрут, який зазвичай долаємо за лічені секунди, тривав кілька хвилин. Але я певна, що не тільки я того часу стискала кулаки, щоб ці американські гірки, які підготувала для нас погода і місто лишень додали нам адреналіну в житті, а не кинули нас на лікарняне ліжко.
Просімо всі погоду і Всевишнього, щоб до завтра міська комунальна служба таки випередила прогнозовану ожеледицю.
Наталя ВОЛОТОВСЬКА