Для тернопільського військового Хелловін розпочався ще влітку

0
172

svitloВійськові у відставці не бувають ніколи – на все життя з ними залишається проникливий погляд, сувора і часто скептична оцінка довколишньої обстановки і ще щось невловиме, що їх так відрізняє від решти людей, навіть коли вони в цивільному…

Того спекотного літнього вечора полковник Роман Іванович повертався із Києва – був одягнений у білі штани і таку ж сліпучу футболку, які вигідно підкреслювали його спортивну фігуру. Настрій теж був святково-сонячний, адже його єдиний син сьогодні брав участь у Параді з приводу дня Незалежності у складі особливого Президентського полку – всі молодики були схожі до лебедів – такі ж поставні, красиві і білосніжні…

Єдина думка засмучувала бувалого військовика – захворіла хороша подруга його сина. Зрештою, діти зараз у розлуці, але продовжували спілкуватись… Дівчина скаржилась на неприємний дискомфорт в ділянці горла, що посилювався при ковтанні, але лікарі тільки руками розводили. Поки поїзд заколисував його до сну, чоловік встиг переглянути в Інтернеті причини такого болю, однак всі вони вже були йому відомі від сина і жодна з них – не підтверджена у Оксанки. Може щось на рівні психіки? Як-не-як перший курс в університеті дався взнаки виснажливою літньою сесією та періодичними безсонними чуваннями над книжками. У пороби чи нечисту силу Роман Іванович не вірив.

Надвечір потяг прибув до рідного міста – Романа ніхто не зустрічав, але він знав, що жінка вже наготувала гору вареників і його улюблений узвар. Хоч і не Різдвяна пора, та цей корисний традиційний продукт українців рідко коли закінчувався у його домі.

Роман бадьоро марширував знайомими вуличками і насолоджувався вечором – на новенькій бруківці вечірнє сонце залишало золотаві відблиски, а обважнілі від того ж сонячного золота густі віти придорожніх лип і ясенів тихенько зітхали, готуючись до ночі. Далі дорога змінилась на звичайну асфальтову, але і тут було приємно йти, адже в рідному місті, яке дозволяє тобі спокійно жити і працювати, щастя приносить усе… Чолоd  ік уже уявляв, як заходить до хати, як обіймає дружину, як вони радіють за сина, коли несподівано почув спів. Спів був схожий радше на звук «Ом» в східній традиції і долинав якось знизу.

«Що за мара?» – підняв брову Роман і продовжив іти далі – залишалось минути два сектори приватних будинків, перш ні мав ступити на рідний поріг.

Були серед будівель і кілька відверто старих, закинутих і, схоже, він ніколи над цим раніше не задумувався, в них ніхто вже не жив – так ніби влада міста чи ще хтось чекали, поки стіни повністю розваляться, і тоді можна буде заволодіти спустошеною землею…

Минув черговий облуплений будинок, який колись був військовою казармою. Обидва його під’їзди пустували, але в одному з підвальних вікон блимнув непевний вогник. Згас. Спів почувся знову і тепер був подібний до поховальних прощальних співань… І взагалі було таке враження, що дзвенить в нього в голові, а не в приміщенні.

«Когось не стало сьогодні?»..  Роман не хотів ловити себе на такій думці, але раптом остовпів – як він не поспішав додому, але тут таки зупинився: адже ніколи ще не чув, щоб когось ховали після заходу сонця.

«Яка мені до того справа? Місто живе своїм життям і в кожного власний спосіб провести вільний час» – згадались інсценування Дня всіх святих минулого року – тоді багато розважальних закладів його міста підхопило західну ініціативу зовсім не зважаючи на те, що ігри з нечистою силою мало гармоніюють із тим, що кінець жовтня на його рідній землі зазвичай був присвячений походу на могилку до померлих родичів – посумувати і згадати все добре, що було…

«Та це ж літній день, не жовтень» – в думках Роман прямував до свого дому, проте ноги самі переступили поріг під’їзду старого будинку – він ніяк не міг позбутись старої звички дізнаватись причину чогось, що відбувалось не так.

Хоч уже вечоріло, та очі не зразу призвичаїлись до чорнильної порожнечі, яка панувала в закинутому коридорі. Інтуїтивно орієнтуючись в повній темряві, Роман пішов уперед, простягнувши перед собою руки. Кілька разів за щось перечепився, але не полишив початої справи. Пальці вперлись у стіну. Коридор закінчився глухою стіною та мав два бокові відгалуження. Рушив направо й натрапив на сходи вниз: «Отже, ведуть у підвальне приміщення».

Раптом за спиною знову почув сумовитий спів і дивний глухий удар, ледь чутний, вловимий хіба що рецепторами підсвідомості. Без роздумів кинувся назад і натрапив на такі ж сходи, що вели вниз.

«Таки не помилився!» – вогник світла знову замайорів у одній із закинутих квартир нижнього поверху, двері в яку були прочинені. Якби це була спецоперація його славного минулого, йшов би крадучись, прислуховуючись, а тут з розгону влетів у квартиру і завмер…

На тлі закритого целофаном вікна погляд вихопив тіло, яке повисло на мотузці… Роздумувати не було коли, кинувся до нещасного, в душі благаючи, щоб було ще не пізно. Ножем, з яким ніколи не розлучався, перерізав ременя, і в його обійми впало щось безсвідоме. Далі – рятувальні заходи і, слава Богу, врятований розплющив очі.

Дивна картина – в закинутому будинку двоє незнайомих чоловіків і жоден з них тепер не знав, що має робити. Роман рвонув на себе целофан вікна і подих літнього вечора разом із останніми променями світла торкнувся їхніх облич.

«Як ви себе почуваєте?»

«А як може почуватись людина, яку вернули з того світу?..»

«Як правило, щасливою…»

«Але не тоді, коли вона вирішує зробити ЦЕ самовільно.»

Роман хотів додати, що це гріх, що не можна свої проблеми перекладати на плечі інших, які потому залишаться на цій землі, натомість спитав:

«Хто вас чекатиме сьогодні вдома? Якщо ви одинокий, то можете зайти до мене!»

Чомусь йому зовсім не було страшно запрошувати незнайомця до свого дому.

«Мене чекає дружина, яка сьогодні мала наготувати гору вареників…».

Роман відчув, що спина трішки змокла від напруги.

Не треба говорити, що телефони в них обох задзвонили майже одночасно – і кожен, наче змовившись, відповів, що дещо затримається…

Минуло кілька місяців після того випадку. Роман позичив Олександру зелених – позичив для того, щоб той міг почати відбудувати власний бізнес. Як виявилось, останній втратив багато грошей, втратив майже все і йому здалось, що в рідному місті для нього вже немає місця. Як він мав дивитись в очі дружині та доньці. Але то здалось – просто свідомість, запалена розпачем і напругою, згенерувала хибний шлях, на який один раз ступивши, тяжко було спинитись… Для обох чоловіків цей випадок став відправним пунктом – Олександр просто розпочав життя з нуля. Він став сильнішим. І нарешті взяв відповідальність на себе. Що ж мала робити його дружина, якби непоправне сталось?! Особиста трагедія мала перерости в «розбори» із так званими партнерами…

Ну а Роман зрозумів, що передчуття таки існує… Адже насправді жодного світла і, тим більше, людей, які б співали того дня у кварталі не було! Виходить, він вловив фрагмент майбутнього… Те, що мало б статись за кілька днів і, на щастя, йому вдалось врятувати людське життя!

А скільки ж тих, які власними руками віддають своє життя в кабалу до нечистого? Скільки ж Той, котрий повзає під нами, має способів, аби зацікавити нас, замаскувати смертельну отруту?!..

У підвальному приміщенні, де розташувався затишний дорогий ресторан, лунала тиха музика – офіціанти, перевдягнуті у вампірів, нечутно снували по червоних килимових доріжках, якими цього жовтневого дня було встелено численні сходи-переходи між келіями-кімнатками. Вхід у заклад до 23-ї ночі для тих, хто притримався хеловвінського дрес-коду, звісно, був безкоштовним… І, звісно, цього дня у ресторані не виявилось жодної людини, яка б прийшла у звичайному одязі… Блискітки на вишуканих корсетах, які знову повернулись у моду, таємниче мерехтіли – мерехтіли так само, як і акуратно промальовані крапельки крові в кутиках губ, на швах імітованих ран шиї, грудей та рук… де-не-де виднілись навіть кістки – у мерехтливому світлі свічок, які цього дня створювали неймовірну атмосферу, –  ставало навіть трохи моторошно, настільки відчувався ефект тління шкіри і… тління людського розуму, який вигадав таку забавку.

Роман сидів за одним із столиків і прозрівав – як же так? Одна справа, коли таке дозволяють зробити зі собою актори, які таким чином заробляють собі на життя, і зовсім інша річ, коли пересічна людина робить це добровільно! Яка потужна програма кидається у часопростір! Тут вогонь свічок, який підсилює слова молитов, грає роль незворушного транзистора, що передає кудись, комусь інформацію про бажання пограти зі смертю… А може і догратись?.. Кому як пощастить… Це не наше свято, яке пропагує зло і викривляє поняття смерті…

І тут Романа осінило – не дивлячись на пізню годину, чоловік натиснув на кнопку телефона, що за секунду з’єднала його зі сином: «Влад, ти де зараз?»

«Тату, ти дивився на годинник?! У нас же завтра заняття!»

«Де ти зараз знаходишся?»

«А де я можу бути по-твоєму?! В гуртожитку, ясне діло… А ти де?»

«Та пішли з друзями відмітити День всіх святих.. Якось не по собі мені, чи то я вже старий?..»  – Роман навіть трохи знервувався, бо ніколи не відчував себе старим…

«Мама з тобою?»

«Та ти ж знаєш, як вона відноситься до тих символів…». І вдруге за цей вечір Романа осінило – все в голові склалось в єдину картину, тепер треба було тільки підтвердження. В глибині душі сподівався, що помиляється.

«Влад, а минулого року ви з Оксаною дуже розмалювались?»

«Тобто? Коли?»

«Ну… ви ж ходили з друзями відзначати кудись там цей день… Пригадай, як була вбрана Оксанка…».

«Та… ми особливо не заморочувались… Я просто вдягнувся в костюм Дракули, напоєного кров’ю, а їй таки домалювали слід від моїх зубів на шиї…».

«Зрозумів! Надобраніч».

«Па».

Ледве дочекавшись ранку, колись скептичний військовий Роман пішов до економічного вишу на зустріч до подруги свого Влада.

«Оксано, маю для тебе пораду… Знайшов тут молитву…як то кажуть, від всякого болю… роздрукував… То ти же почитай її кілька днів».

Дівчина здивовано взяла простягнутий аркуш – причиною подиву було те, що Роман Іванович не дуже вірив у Бога. Принаймні, так їй здавалось.

Через кілька днів у неї самовільно прорвався заглотковий абсцес. Захворювання, як правило, не характерне для дорослих, і, як правило, потребує хірургічного втручання.

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ