Дивлячись у дзеркало, щастя не знайдеш

Пасивно плисти за течією не потрібно – так само, як і борсатися проти штормових хвиль. Достатньо акуратно пливти човном… А коли почнеться суходіл – віддати човна тому, хто потребує його більше, ніж ви саме зараз. І піти пішки, не  тримаючись за непотрібний вантаж. І тоді, коли побачите на шляху глибочезне провалля, а доля кликатиме на недосяжну вершину з другого боку, просто помолитися… Той, хто створив нас, відгукнеться, щоби провести незнайомими стежками…

Світ – добрий, і щасливою буде людина, зрозумівши, що вона є невід’ємною його частиною. Світлом і серцебиттям…

Один із філософів дуже точно пояснив, чому на Землі почалися біди – алкоголь і тютюн постійно потребували нових “незвіданих” задоволень, видовищ та “енергоресурсів”, урешті людина розумна захотіла більше дізнатися про будову світу й уперше зламала гілку квітучого дерева – знання надбала, а гілочка всохла, так і не потішивши плодами, що їх могла дати…

Ми боїмося або іронізуємо з того, що не розуміємо… тому часто такими незрозумілими й недосяжними залишаються ідеї духовного розвитку! Смішною і неправдивою – можливість читати думки та чути мову тварин, птахів… але тоді, поглянувши на заквітчану яблуньку, помилувавшись її рожевими пелюстками та вдихнувши п’янкий аромат, можна було б побачити, як соки біжать від корінців до розгалужень судинок на найменшому листочку… Зрештою, якби ми навчились берегти природу, то краще б зрозуміли самі себе і уникали того, що запустить незворотний ланцюг негативних змін.

Минуло ще трошки часу, і людина, дивлячись крізь прозоре скло на вулицю та спостерігаючи, як бавляться діти, як день змінює ніч, а весна – зиму, вирішила вкрити його зворотний бік сріблом. Вийшло… дзеркало. І тоді людина перестала бачити світ довкола себе, найбільше цінуючи власний спокій та інтереси…

Йду до лісу… поки ще по літньому свіжий і по осінньому лагідний… На пастельно зеленому його тлі – наче вартові – темні стовбури височезних дерев – то тонкі, то товсті і вони тікають усе вдаль, аж поки не зливаються в одне сизе марево десь там вдалині, чи то у висоті… Під ногами барвінково-фіалковий  килим… квітів уже немає, але є про них згадка…

А в когось – свій інший ліс, але теж обов’язково казковий і заспокійливий, з мохом або сосновими галузками, з кропивою чи дикою м’ятою… щоб потім, коли прийде пухнаста зима, можна було вгорнутись у картатий плед і пити малиновий чай з ягід, які хтось зібрав, хто ходить рибалити на казкову річку…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА