
Днями 44-та окрема артилерійська бригада, яка дислокується у Тернополі, відзначала другу річницю створення. Усе було як завжди – присутність перших осіб області і міста, вітання, промови, багато гарних і правильних слів, вручення грамот і відзнак.
Тим часом на порталі «Бучацькі новини» натрапив на таку інформацію:
«Звертаємось до небайдужих людей по допомогу.
Бучачанин Ігор Володимирович Бойко, 1966 року народження, який воював в Луганській області у складі 44-тої окремої артилерійської бригади, нині перебуває на лікуванні у тернопільській лікарні з діагнозом: цироз печінки, гепатит С.
У сім’ї кошти на лікування закінчуються, тому просять допомогти, хто чим зможе».
А ось на сайті тернопільської обласної адміністрації кинулися у вічі такі рядки: «Звісно, ця гордість поділена смутком за нашими земляками, які служили разом з вами й навіки залишилися на Східному рубежі, тримати для нас небо».
Дуже добре, що у нас пам’ятають загиблих. Але було б ще краще, якби у нас не забували про живих.
Марко КЛЕВЕЦЬ
дуже гарн1 слова у автора. Але. на жаль. чомусь т1льки у Тернопол1 дуже люблять театрал1зован1 постанови – чи то похорон. чи то свято памят1 загиблим. А до живих д1ла н1кому з них нема. Краще б т1 кошти. що на свята витрачають – витратили б на допомогу тим б1йцям. котр1 лежать поранен1 1 не потр1бн1 держав1. 1 вже обридли т1 плост1йн1 свята 1 памятники та 1х освяч1ння. Краще б той связщенник в1дв1дав пораненого. хоч одного. та прин1с йому частину тих виручених кошт1в. що до останньо1, бувае. коп1ки в1ддають в1руюч1. н1ж освячувати вс1ляк1 сумн1вн1 1 н1кому не потр1бн1 м1роприемства.