Тернопільська радіожурналістка любить лише рудих

0
631

Ірина Ситай з обласного радіо постійно кудись біжить і жує на ходу. Завжди поспішає. Дім, робота, сільська рада, бо її вдруге обрали депутатом, спортзал, подорожі. Каже, що в житті якщо чогось і бракує, то лише часу. Ірина – завідувач відділу ТВО радіопрограм у філії НТКУ “Тернопільська регіональна дирекція”. На радіо – з 2003 року. Почала кар’єру з Рівненської телерадіокомпанії.  Живе у Чистилові Тернопільського району, що за 6 кілометрів від обласного центру. У неї чіткий, відточений голос, відмінне почуття гумору і всі якості доброї господині. На подвір’ї – півник, шестеро курочок і 35 курчаток. Сайт pro.te.ua цікавиться світом Ірини Ситай, в якому поєднуються  радіожурналістика, кури і гламур.

Ірина СитайЩо вирощуватиму курей, навіть не здогадувалася. У нашому господарстві вони з’явилися випадково. На Поліссі, звідки я родом, живе моя сестра, яка курей тримає давно. Якось з інкубатора вивела стільки, що не знала, де подіти. Тому, приїхавши до нас у гості, прихопила 11 курчат: “На тобі, сестро, презент!” Як кажуть на Тернопіллі:” Масти си голову, жінко!” Всі вони чемно дожили до пізньої осені і після нескладних маніпуляцій опинилися в морозильній камері.

Кури не для зупи оселилися у нас пізніше. Чоловік зробив мені екскурсію на пташиний ринок, що у Великій  Березовиці. Там побачила палевих орпінгтонів. Мене “накрило”. По-перше, їхній шикарний вигляд, а по-друге, вартість. Яйце – 40-50 гривень, місячне курчатко – 150, підкурок 250, піврічна курка – 500. А пара дорослих – 1800 гривень.

Орпінгтони дорогі. Виведені в Англії кілька сотень років тому. Курочка вартуватиме 700 або 800 гривень – хто як цінить на ринку. Така ціна, бо породисті. Ви ж пса хаскі за 100 гривень не купите!? Так і в цій сфері. Коштує так, бо особливе. М’ясо ніжніше, ніж у звичайних курей, не жирне. Кажуть, вибагливі англійці вивели орпінгтона, який повністю відповідає їхнім запитам. Кури ручні, неполохливі. Купа тонкого й пухнастого пір’я, смачне м’ясо. Півник виростає до 4 з половиною кілограм. Курочка – трохи легша. Щоправда, яєць несуть небагато – 150 за рік.

Перший досвід – невдалий. Придбали двійко за 300 гривень, а птиця захворіла і відійшла у ліпші світи. Але мій чоловік так просто не здається. Купив ще пару, трохи дорожче, але тьху-тьху живуть у нас і по нині. Це не кури, а пухнасте бурштинове диво! Якось, готуючи  програму для обласного радіо, познайомилася з теребовлянським підприємцем Василем Панькевичем. У його господарстві орпінгтони різних видів: палеві, голубі, золоті, мармурові. Він провів невеличкий ” лікбез” – як доглядати, чим лікувати.

куриМоя любов до цих пернатих – безмежна.  Прийду, сяду біля вигулки і прикипаю на годину-дві. Хтось за рибками в акваріумі спостерігає, а я – за курми. Тут сусіди через паркан і вже разом споглядаємо. Недавно наша породиста панянка сіла на яєчка. Таку красуню на звичайні садити – не гоже. Придбали породисті інкубаційні. Там і орпінгтони й амрокси. Останні привабили високою яйценосністю і м’ясною продуктивністю.

Малеча побачила світ в інкубаторі. З цим апаратом – окрема історія. Придбали його через інтернет. Вивчили інструкцію, заклали яйця. Чекаємо, водичку підливаємо, провітрюємо… Та халепа за халепою! То в Чистилові світло зникало кілька разів через малопотужний трансформатор, то лампочка в інкубаторі згоріла. Яйця добряче схололи. Потім апарат автоматичного перевороту глюкнув. Думали, капець. Радості не було меж, коли вилупилося 15 курчат. То перші числа квітня були. На вулиці холоднеча, малят довелося тримати в хаті. У вітальні – біля каміна. Прокидаєшся – верещать, цвірінькають, голова обертом. Діти ходять: “Мам, щось тут не пахне!” А смерділо таки в хаті дико. Перемучилися кілька тижнів, виселили їх в курник.

Щодня будильник на 5.30 і до праці! Кури вимагають багато часу. Якщо чоловік не у відрядженні, за пернатими вранці доглядає він. Я й не пхаюся. А от з роботи раніше я приходжу. Тому вечірній раціон – моя справа. Води налити, зерна сипнути чи вологу мішанку зробити – без проблем. Коли Юри немає, я клітки чищу, підстеляю.

Добираючись на роботу, на приміський автобус вилітаю в останні хвилини. Якщо о 8. 05 побачите жіночку, що біжить попри швидкісну трасу в напрямку Тернополя – це я.  Водій вже звик, чекає. Якось задля профілактики залишив, не зупинився. Але не допомогло. 15 хвилин – і я в центрі Тернополя. Вганяюся вихорем до телерадіокомпанії і в кабінет. Там марафет, макіяж, бо так і не навчилася це вдома робити – постійно бракне часу. Про манікюр не йдеться. Маю три сотки городу. До рукавичок не звикла. Потім –  на підбори. Усі “високі” мешти стоять під робочим столом. Ходжу в них тільки у місті. А як інакше? На підборах до автобуса 500 метрів не добіжу.

перші кури яких зїлиЯкось за вранішнім кавуванням чоловік поцікавився майбутньою долею нашого Петюнчі. Мовляв, пропишемо йому “сокирин” за кілька місяців. У мене – ріка сліз. Як так, наш красунчик і сокира! Ні, доживе поважного віку і помре своєю смертю. Хоча куряче м’ясо дуже люблю. Гості кажуть, що непогано готую. Особливо курку з мандаринами й розмарином, за рецептом Джеймі Олівера. Печу м’ясо в каміні, коли дрова перегорять і жар стемніє. Страва якийсь час вмліває, зарум’янюється. Схожа на ту смакоту, яку готує мама у Великому Вербчому Сарненського району, що на Рівненщині. Там в кожній хаті – велика піч. З неї і хліб, і борщ, і м’ясо особливі, неперевершеного смаку.

Будинок у приміській зоні потребує уваги, рук та грошей. Доні 11 років – вже справжня помічниця. Трохи від планшета до роботи треба підганяти, але не відмовляється допомогти. Меншому – 4 рочки. Його всюди вистачає. Але з тої помочі – поки більше немочі.

Словосполучення “дурна курка” не про цих птахів. Принаймні, не про моїх. У цих курей мудрості людям ще повчитися можна. Як турботливо півник кличе своїх підопічних, коли знаходить щось поживне – сам не дзьобає, їм віддає. Як героїчно захищає своє стадо. А квочки – дбайливі мами. Навчають пухнастиків найпростішому, але необхідному: як добувати їжу, як поводитися в товаристві, не колотячи виводок.

У дитинстві мріяла про папугу, але не судилося. Тепер є можливість придбати, та кіт не дає. Елвін – персидської породи. До курчат паралельний. Прийшов, понюхав і чимчикує далі по своїх котячих справах. А от за горобцями – літає низенько над землею. Зловить, складає на ганку. Ще б миші ловив… Та то справа – земна, а він у нас маститий небожитель. Думаю, папужку спіткала б доля тих нещасних горобців. Павичами й голубами не захоплююся, в принципі, як і решту моєї сім’ї. Кури – оптимальний варіант.

трояндиУ нашому господарстві всі руді-рижі. Кури, пес, кіт і  навіть я після останнього візиту до перукаря. Чоловік жартує, що купить мені ще рижих кроликів. Кажу, добре, але вже як вийду на пенсію. Коли є чим зайнятися і справа подобається, життя летить нестримно. Доводиться шукати красу й віддушину у дрібничках: побуті, враженнях. Мені це вдається і я щаслива. Все у житті сприймаю з долею жарту, іронії і оптимізмом.

Хворію трояндами. Маю кілька пишних кущів, які гріють душу. Птахи і квіти – окраса нашої оселі. Перші – поважні, трошки гонорові. Спостерігаючи за ними, забуваю про щоденний шалений ритм. Бо радіожурналістика – цікава, але нелегка. Часом – виснажлива. Квіти – це особлива субстанція. Філіжанка кави чи келих вина у дружній компанії чи сімейному колі на їх фоні – і втоми, як не було.

Наталя ЛАЗУКА

Загрузка...
поділитися
попередня статтяТернопільські миші вмирають від інфаркту
наступна статтяТернополян стає менше

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ