Тернопільська журналістка розпалює вогонь пам’яті: як українська піч рятувала від голодоморів

«Таких скрипучих морозів, як цієї зими, в Україні вже давно не було»,- кажуть старожили.

А на моїй пам’яті  шкільні роки, коли на Черкащині було 35 морозу і місцеве радіо повідомляло, що нам не можна йти в школу. Тоді ми брали санчата і бігли кататися в Савківський яр, де понад метрові кучугури снігу лежали з Покрови до Паски. А потім грілися на печі.

Тільки зараз усвідомлюю, що саме це місце було моїм домашнім натхненням. Тепер з пієтетом згадую ті часи бабусиної і дідусевої хати. Інколи мені здається, що зі мною разом там на теплій черіні грілося кілька поколінь. Воно так і було, бо генетичну пам’ять нічим не зітреш. Адже піч і печера – поняття одного родового значення.

Це місце звали  хатнім вівтарем, де всі грілися, спали, лікували спину чи застуду. Піч так довго тримала в своєму тілі тепло, поступово віддаючи його хаті, що при будь-яких морозах її топили тільки раз на добу. Це було місце мого пізнання світу. Тут, біля тепла, часто громадилися родичі  і сусіди, оповідували про пережите.

З печі я слухала, як дід Митрофан розказує про пригоди в дорозі, бо пішки йшов з Медведівки: або в Черкаси, або в Олександрівку.

Коли виросла, не могла збагнути, як 50 кілорметрів ті люди на базар проходили і поверталися із якимось товаром.

Тоді я вперше почула про три голодомори, якими хотіли зломити нас до колгоспів, індустріалізації і, щоб після Другої світової не піднімали голови із своїм українством.

Моя Медведівка межувала з Холодним Яром, з якого і починався спротив проти совєтів. Але тоді казали просто, що бандити холодноярські дуже не хотіли совєцької влади, але руські так багато наслали своїх різномасних солдатів, що вибору не було.

Про сибіри переповідали, бо вже багато повернулося в село із тих заслань. В тому числі і мій дідусь Іван, якого на війну взяли з бухти Ольга, що у Владивостоцькому краї. До речі, він так ніколи і не вступив у колгоспне господарство після того, як у його батька забрали  шість моргів поля і коней, розкуркуливши і виселивши в руські морози сім’ю із шістьма дітьми. Лише бабця Таня мала пай у колгоспі, бо пішла в нього працювати ще в голодомор 21-23 років, 12 річною, щоб  їх п’ятеро, що лишилися без матері,  не померли з голоду. Я пам’ятаю її батька, діда Йосипа, мого прадіда, який з колгоспного млину в халявах приновив висівки і вони вижили на тій затірці та колгоспній «похльобці». Найстрашніше було слухати, коли розказували, в яких хатах їли людей, як їхала підвода і підбирала селом ще живих  і могила, куди їх скидали, кілька днів рухалася. Казали, що цвіт акації солодкий і помічні були  шпичаки з очерету. Очеретом лише топили, бачила, а як його їсти, не могла збагнути. Відтоді ще знала, що в 33-ому мої вижили, бо брати бабусі в горі під яром розвели кролів, які множилися самі, а біля годівнички їх можна було піймати. А в 47-ому моя мама назбирала за літо багато колосків, котрі приховала піч у своєму підпіччі. Чисто забули про цей скарб і він рятував  маму з бабусею у 47-ому.

І тепер мене не залишає враження, що наслухавшись цього в дитинстві, я  пережила всі три голодомори і Другу світову. Бо ж збиралися колишні вояки, які мусили відбити ворога з позицій вдень, тоді вночі на те місце німці кидали харчі, думаючи, що своїм.

Мій контужений дідусь, який ледь не загинув під Сталінградом, казав, що пити доводилося з калюж, якщо дощ пройде, а їсти зерно з колосків, якщо вони є десь поруч.

Тепер я розумію, що тепло нашої хати, яке давала піч,  було осередком  духовного єднання людей, які просто жили в один час.

Коли розповідали про сільські весілля, бо ж не тільки в горі жили, то обов’язково і  про піч було. Чого та дівчина від сватів на піч ховалася чи колупала піч? Дуже просто, не хотіла за нелюба виходити, то й пересиджувала на печі. А колупала піч, щоб побороти хвилювання, коли про її долю йшлося, може і захисту шукала в печі, бо ж казали, що це тепле місце і є обителлю предків.

«А  он Наталка була на печі, коли  прийшли сватати, то випередила батьківську згоду, злізла  з печі і сказала, що згідна», – казали і сміялися  кучани, з якими я виросла.

Повідали, що є приказка «Піч наша регоче, короваю хоче», її приспівували жінки, саджаючи весільний хліб.  Я пам’ятаю це сільське весілля тітки Наталки і дядька Федьки.Там ці змарновані працею  і війною люди, були красивими, веселими, грали на гармошці і бубоні, танцювали.

Піч для мене залишилася світлим промінчиком  дитинства. Коли я маленькою хворіла, бабуся стелила мені на печі і казала, що піч візьме хвору дитину і поверне здорову. Так, зазвичай, і було. Не пам’ятаю довгих хвороб і до тепер, загартувалася на печі.

Як же пахло в хаті затишком, коли щосуботи її підбілювали! У нас не прикрашали малюнками чи квітами це сакральне місце. Побачила такі печі лише в етнографічних музеях. А з  Національного музею-заповідника гончарства, що в Опішні на Полтавщині, навіть світлину маю з красунею-піччю. Рогачі і кочерги стали уже музейними експонатами. І все ж, коли торкаєшся їх, спогади обпікають. Мені так  хотілося плюнути у вогонь печі, щоб зашкварчало, як на плиту гарячу чвиркнути, але  це заборонено було,  при печі навіть сваритися не можна, не раз казала бабуня. А коли в ній паски пекли чи хліб, то не можна було навіть голосно говорити чи двері відчиняти, щоб протягу не було.І клала бабуня в піч тільки непарну кількість хлібин, я так і не знаю чому, вона казала «на живуще».

Піч у нас була оберегом від різної нечисті. Бабця могла запалити папірець і пройтися з ним кімнатами, казала, що для зміни духу. Дідусь зробив піч своїми руками, був пічником на все село. Вона не диміла, добре підпікала хліб, гріла хату і «подавала» нам на стіл дуже смачний борщ, кашу, пряжене молоко і пиріжки з квасолею, сиром чи сушнею. Я вже не кажу про ковбаси і кров’янку чи сальтисон, які пекли на Різдво чи Паску.

Немає в Україні пам’ятника  віковічній нашій годувальниці і берегині родинного вогнища, але всі, хто торкався її черіні, мають цей пам’ятник у серці. А ще можна цього дива торкнутися в музейній спадщині України.

Людмила ОСТРОВСЬКА