“Навіть стихійно малювати в зошиті зцілює”, – українці розповіли про терапію творчістю

У Київському Музеї видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайли Старицького відбувся перегляд документального фільму «Творчість, як ліки. 2».

Я переглянула фільм на запрошення авторки і режисерки фільму киянки Світлани Кульчицької. Фільм дивишся на одному диханні і з величезним трепетом за долі реальних людей, які не дали обставинам їх зламати, а піднялися і окрилилися на позитиві мистецтва.

Тут всі герої – головні. Вони розповідають про себе, про те як саме творчість народжується, лікує і допомагає пройти кожному свої випробування долі. Олена Маляренко: xeрсoнка, письменниця, волонтерка.

Під час пoвнoмacштабнoго вторгнення росії, пані Олена втратила чоловіка, її хату затопило від пiдривy Каховської грeблi. Але долаючи той біль вона творить щось прекрасне на противагу руїні: вишиває, співає, малює, робить намиста. Вона видала книжку про сьогоднішнє життя в Херсонi «Жизель і мир» і продовжує ділитися своїми надзвичайними творами. У фільмі звучать її слова: «не творити, не робити краси, значить не виконувати своєї місії в цьому чудовому світі».

Володимир Симанишин, колишній стрілець–розвідник Сил спеціальних операцій з позивним «Тихий», із Борщева, що на Тернопільщині: вoїн гeрoй, який під час пoвнoмacштабного втoргнeння працював за кордоном, але повернувся, щоб зaxищати Українy. На Бахмутському напрямку у 2023 році він отримав складне пopaнення, внаслідок якого йому ампутували обидві руки. У фільмі він пояснює, як зміг повернутися до нормального життя.

Він людина віруюча, то ж допомагала молитва, друзі, які не зосереджувалися на тому поганому, що з ним трапилося, а показували можливості. Майже рік тривав період реабілітації. Володимир вдячний своїй мамі Надії за допомогу. Коли вона була з ним в госпіталі, попросила у волонтерів роботу. Вона там вишила чотири картини і їх продали, щоб зібрати гроші на допомогу пораненим військовим. А зараз Володимир у протезах керує автомобілем, займається спортом, і навіть пише картини.

За пензлика він взявся, коли ще протезів не було. Тут також мама допомогла синові повірити в силу мистецтва. Зворушливий процес праці майстра з палітрою, де від змішування кольорів і відтінків відчувається його улюблений колорит, експресія і професійна педантичність. Зараз він малює чудові картини, мріє таким чином реалізуватися в житті. Хоч раніше не любив малювати. У фільмі він говорить: «Це тебе вже, так би мовити, витягує з тої ситуації в якій ти зараз є. Думаю, що особливо для вiйськoвих дуже потрібна така арт-терапія, і буде потрібна, тому що пoранeних є дуже багато. Творчість чудовий спосіб для того, щоб витягнути людину з хворобливого стану чи мислення».

Пані Світлана Кульчицька прослідковує долі своїх героїв поза фільмом , тому додає, що Володимир уже має виставковий проєкт «Життя з вірою у Перемогу». Один з вернісажів відбувся в Києві в Лаврі. До експозиції є понад тридцять картин, які у виставкових залах Тернопілля та України «промовляють» до людей на чутливій грані двох світів: трагедії війни і радості життя.

Зараз Володимир навчається в Богословській академії на Волині, хоче стати капеланом, щоб не тільки продовжувати своє життя, а й допомагати хлопцям, у яких немає підтримки, аби знайшли свій шлях після поранення.

Ще одна героїня фільму – Тетяна Вітязь: журналістка, яка вже чотири роки живе за кордоном, але це не заважає їй дієво допомагати українцям і Україні. Для себе вона знаходить відновлення в надзвичайних аплікаціях. Ці роботи із рослин викликають стільки гарних емоцій, що навіть складно уявити той простір натхнення, в якому Тетяна знаходиться поки творить. Хоч проблем, за її словами, багато, в тому числі брак коштів, спокою, але ж не настрій робить людину, а людина його підтягує до себе.

– Зараз усі українці живуть посеред болю, гніву, інколи безсилля. З цими емоціями потрібно якось впоратися, і дуже добре вміти їх змінювати, – говорить режисерка Світлана Кульчицька.- Особисто мені допомагає творчість: я не просто люблю малювати, фотографувати, знімати і монтувати відео, це міняє мій внутрішній стан.

Власне, перший фільм цього циклу і був про лікувальну силу мистецького рукоділля з власного досвіду та практики моїх друзів. Там був приклад малювання на паперових коробках, за що мені дякували, бо людей у творчості інколи зупиняє брак матеріалів. Якщо виникне бажання малювати, фотографувати, щось зліпити, пошити, то зробіть це. Відчуєте на собі зміни в емоційному стані.

Навіть стихійно малювати кульковою ручкою в зошиті може виявитися терапевтичним. Навіть якщо ви візьмете улюблений колір і замалюєте ним аркуш, це може виявитися ліками від душевного болю. Для відновлення завдяки творчості не результат на папері важливий, а вміння керувати своїм настроєм і емоціями. Зараз дуже потрібно вміти підтримувати себе самостійно в досить різних випадках. Тож перший фільм мав на меті надихнути глядачів зайнятися творчістю собі на здоров’я і був запрошенням розповісти свої історії в підтвердження моїх слів. Бо я малюю, а хтось співає, хтось грає на музичних інструментах, хтось фотографує чи займається гончарством. Я мрію створити багато серій на продовження цієї теми.

 – Чому саме така подача матеріалу – розповіді самих людей про свої внутрішні проблеми і виговорювання їх на камеру в процесі занять художньою творчістю?

– Бо це один з найкращих способів максимально донести вплив творчості на людину. Щоб глядачі не здогадувалися, що відбувається з героями фільму, а все детально почули. Адже кадри демонструють як в процесі змінюються емоції і психологічний стан, з’являється відчуття гармонії зі світом.

Киянка Світлана Кульчицька за двома освітами художниця, фотографиня, мультиплікаторка, бакалавр теології, режисерка кіно та телебачення, сценаристка, має два сертифікати «ведучої груп підтримки від стресу війни», вела такі групи.
Її фільмографія складається з 12 документальних фільмів, 6 мультфільмів, 5 художніх фільмів.Пані Світлана з вдячністю розповідає про команду за кадром, без якої не було б кадру.

– Зазвичай, я монтую сюжети, які планую з операторами, але у другому фільмі Олена Маляренко знімала себе самостійно. Тетяну Вітязь знімала її подружка. Володимира Симанишина і Надію Симанишину знімали оператори Костянтин Мохнач і Михайло Лєбєдєв. Ще за кадром композитор Ігор Ратушний, оператор Олександр Плотников. Що стосується підтримки, то я була би щаслива її мати. Але поки що працюємо на власній ініціативі, тому що хочемо поширити інформацію про те, як можна відновитися завдяки творчості.

• Найцінніші моменти творчості для вас?

– Вдячність глядачів і натхнення для нових учасників серіалу «Творчість, як ліки». Для мене важливий стан, ті зміни, які відбуваються в мені, усвідомлення, що я можу впливати на свої емоції, набиратися внутрішньої сили, поліпшувати здоров’я. Бо не емоції повинні нами керувати, а ми повинні впливати на них через свої думки. Моїм маніфестом зараз є потреба творчістю повертати людей в повноцінне життя, після втрат і стресів війни, наближати мир у душах потерпілих і це робитиму до нашої перемоги. Всім бажаю здоров’я і натхнення до творчості.

Людмила ОСТРОВСЬКА