Олена Каїнська навчилася малювати сама і стала однією з найзатребуваніших художниць

Запрошую у Фінляндію, у мистецьку резиденцію   Gjutars  міста Вантаа на виставку всесвітньовідомої української художниці Олени Каїнськоі «Мрії про сон», прислухаймося до творчої неповторності мисткині. Цей цикл з 18 полотен Олена створила  у цьому столичному регіоні Фінляндії за місяць  свого перебування за проєктом   організацій  Європейські Культурні рухи ( Culture Moves Europe) та Хельсінської  міжнародної художньої  програми ( HIAP).

«Я мрію спати, як багато років тому. Зараз же я несу за собою мішок, повний кісток. Мішок таємниць і нерозплутаних клубків, травм та болю, суму і сірості. Мішок кісток людей, що загинули на війні. Мішок уламків ворожих ракет. Мішок нічних сирен. При заході сонця сірість просочується крізь той мішок і оповиває мене, а нитки прив’язуються мені до пальців і тягнуть мене у тунелі думок. А там нема сну. Там є страх і ненависть» – говорить художниця  у текстовому супроводі своїх полотен.

Роботи художниці – це портали у світ мрій, сновидінь та уяви,  дуже щирі та насичені асоціаціями,  історіями, які Олена вважає невід’ємною частиною створених нею символічних  картин. Вони викликають асоціації та відчуття і передають стан, у якому ми живемо.  Назви робіт говорять самі за себе: «Сум», «Камінь», «Ключ моїм словам – небо, замок – земля», « Моя самотність», «Моя тінь перетворюється на вітер», «Моє ліжко як корабель», «Сни Божої Матері», «Сон біля річки», «Весною я входжу в літо через сон». Кожна картина супроводжується описовим наративом. Ось, картина « Я побудувала себе з туману» розповідає про два життя: одне щасливе, з мріями і подорожами, а друге хистке.

«Коли це сталось, мій світ похитнувся і розламався, – пише художниця  біля назви англійською мовою, щоб відвідувачі глибше вникли в  авторський задум,-  Частини мого світу розлетілись. Я плакала і намагалась зібрати свій світ докупи, але він не складався в ціле. Я панікувала і втратила сон. Я боялась. Я не знала, що робити далі. Але почала  збирати  маленькі частинки туману. Вони були між сторінками книжок. Іноді можна було зловити такий шматочок, коли він відпадає від зірки і летить на землю. Деякі з них можна було викопати із землі. Багато туману прийшло зі звуків, спогадів.

Я блукала по своєму минулому і майбутньому, збирала ті шматочки туману і будувала себе з них. Тепер я можу перебувати в світі дуже ніжно, майже не залишаючи слідів,  відчувати  вібрацію всіх речей і жити далі в новій формі». В іншому полотні  – «Тіло забуло, як засинати» художниця пише  про  відчуття безсоння: «Я наче зависла між двох світів, і ні  тут, і ні там.

Мені тут некомфортно і страшно і я хочу, щоб це закінчилось. Мені холодно і спекотно. Я заплющила  очі, але відчуваю їх розплющеними. Темно, але і світла забагато. Тихо, але з безліччю  звуків. Я прошу про допомогу, але ніхто не допомагає. Я молюся до Бога. Мені страшно, бо я думаю, що Бог пішов кудись, я тут одна.  І у мене немає безпечного місця у собі, де я могла б сховатись сама від себе і від того, що коїться навколо».

Символічною є картина «Мовчазна пам’ять Бога» із тим запитанням, відповідь на яке ми всі хочемо почути.

«Вона йшла багато днів і ночей, щоб дійти до пустелі. Найчорнішої ночі вона розпалила всередині себе вогонь, вогонь свого серця. Так, щоб воно запалало на повну силу, зі всією енергією. І почала кликати Бога. Кликала  дуже довго, а ніч не закінчувалась.

І  Бог прийшов. Він виявився такий старий, як сам світ. Тоді вона розклала на землі кістки тих, хто загинув на війні. Тих, хто захищав нашу землю. Невинно полеглих. Вогонь охопив її всю,  вона палала, і вимовила своє прохання до Бога. Попросила Господа  показати їй Його долоню, і він показав. І вона придивлялася  до кожної рисочки на Його долоні,  щоб побачити, коли закінчиться війна».

Я не перебільшу, коли скажу, що молода художниця зі Львова Олена Каїнська – явище українського мистецтва. Олена за освітою лінгвістка, роками працювала з текстами: копірайтеркою, перекладачкою, журналісткою. У 2012 році вперше намалювала свою велику роботу і зрозуміла: це саме те, чим вона хоче займатись.

За словами мисткині ,не маючи художньої освіти, вона вчилася малювати сама, і зараз ця пристрасть  до малювання стала  змістом її  життя. Олена Каїнська працює в техніці “чистого мистецтва”. Досліджує теми пошуку внутрішнього спокою, відновлення після травми, вродженої людської доброти та любові як керуючої сили у всесвіті. Її оригінальна манера подачі на полотні своїх  рефлексій, філософії самоаналізу знань і вчинків та їх значень  нікого не може залишити  байдужим.

Мисткиня постійно бере участь в благодійних аукціонах  на користь ЗСУ. Олена Каїнська  одна з найзатребуваніших  сучасних художниць України. Про це свідчать сотні виставок, як в Україні, так і за кордоном, багато  резиденцій, в яких мисткиня  брала участь  в різних куточках України і світу та кураторство і модераторство безлічі офлайн і онлайн мистецьких заходів.

Лише за роки широкомасштабної війни  її роботи, часто з її супроводом,  брали участь  у групових  виставках  українських художників та індивідуальних  проєктах:  у  Словаччині  «Мир, не війна», в Угорщині «Рівні сенсів», в Німеччині «Lviv, Kyiv, Charkiw…Kunst», «Стіна українського мистецтва»,  у Польщі «Між небом і землею», у Франції «Війна це не мир», на фестивалях сучасного мистецтва на  Канарських  островах Іспанії,  в столиці  Данії, в столиці Греції.

У  столиці Китаю Олена презентувала персональний онлайн проєкт «Травма. Тіло війни». Бачив світ її роботи на  виставках  результатів мистецьких  резиденцій в турецькому Ізміті, в столиці  Угорщини, в Індії.І ось найсвіжіша виставка «Мрії про сон» – результат мистецької резиденції  у Фінляндії.

– Чому саме  сон став наріжним каменем цього циклу робіт, народженого на Скандинавському півострові ?  

– По- перше , я сама  маю проблеми зі сном. Іноді краще буває, іноді гірше. А з повномасштабним вторгненням російської армії, стресами,  руїнами, прильотами, я взагалі поринула у безсоння.

До речі, у Фінляндії я перші дні не могла спати не тільки через, на цей раз,  нічну тишу, а й через те, що тут день до півночі, а потім вечоріє і вже з третьої ночі починається білий день. Насправді,  в мене і мета  була –  розказати фінам про нашу війну, про страждання, які нам  принесли москалі, але не прямо через покази руйнації, крові, жертв війни, а якось через тонкі емоції. За роки війни  європейці уже нашу біду сприймають з новин буденно, хіба що якісь глобальні катастрофи, які завдає нам ворог.

Ну, мовляв, страшно, але це ж війна. Тому я обрала таку тонку метафору, як сон, щоб  розповісти   фінам про наш стан у війні.

Сон це така субстанція, яка необхідна для виживання і для відновлення організму. Усі знають відповідь на запитання «що у світі наймиліше?». Його не купиш ні за які  гроші,найкраща подушка його не подарує. Тому мрія про сон стає ідеєю, яку тобі хочеться втілити. А невиспані люди, в якій би частині світу вони не були, одинаково почуваються розбитими,  тому можуть прислухатися і поспівчувати. Я на цьому і сконцентрувалася і, насправді,  вони зрозуміли.

Відкриття виставки було зворушливим і щемливим, дуже хвилюючим і навіть болісним. Не забути теплі обійми, з якими вони підходили на вернісажі. Зі сльозами на очах жінки  обіймали мене, щоб показати підтримку,  і казали, що вони зрозуміли, що я мала на увазі. Таким чином я зачепила потаємні струни їхніх сердець. І я їм вдячна, що вони відчули мій біль, біль мого народу.

– Що ти для себе відкрила в новій країні?

– Фіни, вони себе називають суомі,  для мене дуже комфортні. Мені подобається, що вони трепетно ставляться до особистого простору. Коли я тут поселилася в будиночку, до мене знайомитися прийшли через тиждень. Тут у великій будівлі є працівниця, яка мала всі відповіді на мої запитання, при моїй потребі. Резиденція розташована  в лісочку. На галявинах бігають зайці. Місцеве керівництво  відвідувало резиденцію. Цікавилися як мені працювалося, переглянули виставку.

Ми ж наслухані, що фіни холодні, повільні, небагатослівні. Але я скажу, що це не так. Ті, з ким мені випало спілкуватися, дуже комунікабельні,щирі , відкриті,  дружелюбні, зацікавлені,  ввічливі. Відкриті будь-де: на вулиці, в магазині, в транспорті. Що запитаєш, вони активно включаються тобі допомагати. З ними хочеться спілкуватися. І вони хочуть поговорити. Вони дуже тепло обіймаються і йдуть на контакт.

Багато людей приходять і розглядають картини. Мене вразило, що вони уважно читають описи до картин.

– Що фіни в тебе розпитують, чим здивовані, чим захоплені?

– Найбільше мене запитували про зміст картин: чи це справді мої переживання, чи я справді сама це відчуваю. Я  казала, що це все пройшло через мене,  інакше я б не створила цей цикл. Я справді  мрію про сон, спокій у моїй країні, завершення війни перемогою України. Бо тільки так ми зможемо відновити свій сон. А поки що це – мрія і не тільки моя. Фіни нам співчувають, бо й самі  не люблять росіян і тримають від них кордон на замку.  Одна жінка підійшла і сказала, що дивлячись на картини, вона згадала, як померла  її мама і вона зі сльозами на очах говорила, що українці це відчуття носять із собою, бо у нас постійно гинуть люди, чиїсь сім’ї оплакують рідних. Це було так зворушливо, що ми розплакалися удвох.

А ще розпитують  яка ситуація у Львові. Вони знають карту України і те, що на заході менше прильотів, як на Харківщині чи Херсонщині. Цікавилися, чому я не виїхала.

Я пояснила, що мій дім Україна і я хочу жити лише там, де моя  сім’я, мій дім, друзі. Їх  дуже дивує, як це можна жити  з цими прильотами, сиренами тривоги, постійним страхом, що зруйнують будинок, без світла? Що тут поясниш? Тільки те, що у Львові більш-менш безпечно, що всі не виїдуть, бо комусь треба і там працювати і підтримувати Україну податками і чим можемо допомагати ЗСУ, бути тилом захисників. А зі сходу України багато людей тимчасово евакуйовані в більш безпечні регіони України і хто мав можливість виїхали за кордон. Лише Фінляндія прийняла  понад 66 тисяч українців.

– Земляки також побували на твоїй виставці?

– Я написала оголошення про відкриття своєї виставки у фейсбук-групі «Українці в Фінляндії», люди активно зреагували на пост, і приходили подивитись виставку та поспілкуватись. Представниця Товариства українців у Фінляндії запропонувала мені взяти участь у виставці «Жінки у часи війни», що відбудеться  у вересні в Гельсінкі. Я встигла ще зареєструватися і неодмінно візьму участь.

– Віриш, що візуальне мистецтво зможе бути амбасадором Україниу світі?

– А воно вже так і є. Я вважаю, що зараз  саме така місія  митців – представляти Україну. Українська культура в умовах війни – це окрема і надзвичайно важлива форма опору, а також мужність працювати з травмою. Це має для нас величезне значення. Треба у своїх роботах показувати те, що в нас зараз відбувається,розповідати правду про причини війни, доносити світові наскільки ми сильна духом нація, якою глибокою є наша історія і культура.

Власне, митці, які подорожують за кордон з власними проєктами повинні  про це розповідати  навіть у недружних до нас чи нейтральних країнах, щоб схилити їх на бік правди сьогоднішньої історії. Гостру політику, може м’яко замінити мистецтво, ненав’язливо торкнутися  душі простих людей. Я вважаю, що  кожен українець за кордоном, має бути  адвокатом і обличчям  України.

– Якось ти казала , що багато маєш пророчих картин і щодо історичних змін в Україні, і щодо власних переживань і важких періодів життя. Зрештою  цикл «Травма. Тіло війни» ти розпочала до  повномасштабного вторгнення і обстрілів агресором Львова. Ти казала, що навіть страшно тепер малювати такі видіння. Я хочу, щоб ти швидше створила картину, присвячену перемозі України .

– Я мрію про таку картину, але візуальний образ ще не прийшов. Це має бути картина «Смерть росії», але якась глобальна. Я не можу підібрати  що саме. Це не похорони путіна, не палання  кремля. Хоч це все буде в майбутньому.  Я в це вірю. А для картини має бути щось сильно метафоричне, щоб сповіщало про кончину цієї агресивної нації, самознищення  інституції,  як держави-терориста світу, цієї темної плями на тілі планети. Я мушу відчути це сама і воно обов’язково з’явиться,  бо не може ж тьма оповити землю, сонце на наших крилах неодмінно завібрує переможним сяйвом.

У цій колекції картин, я переконую глядачів, щоб тіло не забуло як засинати,  треба  збирати артефакти, які допомагатимуть йому згадувати. Я збираю  дорогою пташине пір’я, пророслі шишки, шматочки туману, сяючу риб’ячу луску, гілочки для розпалення вогню, старі човни, крики чайок. Я подорожую далеко від дому, щоб знайти свій сон і привезти його до свого ліжка. Я шукаю. Йду і йду. Мій рух мене веде до миру. Миру в мені і миру в мене вдома. І ми всі йдемо тепер  цим шляхом і дякуємо всім, хто поповнює нашу колону в ході до перемоги.

Людмила ОСТРОВСЬКА