Виставка картин про людей, які просили пробачення у котів і відпускали корів

У відділі Музею Кракова в Палаці Кшиштофори вікрилася персональна виставка української художниці Олени Каїнської «Поріг». Це 14-ий персональний проєкт мисткині. Її картини зберігаються у музейних фондах та приватних колекціях в Україні, Польщі, Фінляндії, Німеччині, Нідерландах, Словаччині, Угорщині, Сполучених Штатах та Туреччині, де вона була на мистецьких резиденціях і виставляла свої картини. За останні п»ять років Олена брала участь у 19-и резиденціях України і світу. Виставка»Поріг» з 23-х полотен у Кракові – результат найсвіжішої мистецької резиденції у Фундації Масових Видовищ (Fundacja Widowisk Masowych), яка тривала у Кракові понад два місяці.

Назва проєкту не тільки про елемент побутового інтер’єру, який українцям довелося переступити, залишаючи свої помешкання в окупованих росією територіях. За словами художниці, це – поріг нового відрізку часу, це кордон, який розділив нашу історію на «до» і «після», межа, за якою невідомість і страх за своє життя і за життя своєї країни, це розлом свідомості на зрозуміле і незбагненне, міра болю і переддень нашої перемоги. – Власне завдання цього проєкту було у відображенні настроїв наших земляків, які осіли у Кракові, – каже Олена.- Коли люди покидали обжиті місця, не знали, що буде далі.Особистої практики міграції я не маю, бо я вирішила нікуди не їхати зі Львова, а радше допомагати тут.

Я приєдналася до команди «Лікарі без кордонів» в якості волонтерки і логістки. Ми відправили багато медикаментів на лінію оборони. Потім як кураторка, я займалася переселенням колег із ушкодженої території на резиденції України та Європи. Це було дуже важливо. Я бачила розгублених, наляканих людей, із затамованим болем і безнадією. А, поживши в резиденції місяць, другий, вони починали оживати, творити, будувати плани на майбутнє. Я постійно з ними спілкувалася і бачила, що вони розцвітають і це мене саму надихало шукати нові мотиви і можливості говорити про війну і її травми та подолання цього стану.

Це з їхніх розповідей склався супроводжувальний текст до виставки, створеної в Кракові. А вони говорили: «Ми відв’язували корів та коней і відпускали їх у ліс. Ми просили пробачення у котів, гладили ластівок востаннє, рубали яблуні та сливи, закопували криниці, палили подушки.

Ми знали, що ми йдемо на чужину і що може в нас не вистарчить того життя, щоб там заснувати новий дім. Ми йшли в найми, як жебраки. Ми стояли в чергах на кордонах і тулили до себе дітей і собак, тримали в руках клітки з птахами. У нас було мало речей, бо більше ми не годні були нести.

Ми спали в школах, під мостами, в чужих хатах. Ми несли війну у собі і вона просочувалася через наші очі, і ми ті очі ховали і опускали долу. Чи були нам раді? Не знаємо».

Саме це я віалізувала у своїх роботах. Говорити про нашу війну не прямо, документуючи розруху і агресію, яку нам принесла росія, надзвичайно складно, але говорити про неї треба – заради уваги світу, щоб до нього достукатися, а також щоб не придушувати і не ховати в собі нашого болю і втрат.Ми мусимо прикласти зусилля, щоб вибратися з шоку і закріпити себе в реальності,- каже Олена.- Працюю з темами травми і посттравматичного відновлення, психо-соматичного зцілення, внутрішньої глибини, складності та багатошаровості людини.

Читаю багато літератури, досліджую,як долати стреси і рани, виліковувати свої шрами, зцілюватися і жити далі нормальне життя, наскільки це можливо.Серед посилів моїх робіт те, що людина мусить бути обережною і добре озброєною. Треба справно відбиватись від атак, швидко бігти, щоб встигнути, і сильно битись, щоб відвоювати собі шмат землі під сонцем. Тут немає місця для жалю до себе та слабкості – треба бути сильним і вижити.

Інша сторона людини в повсякденній боротьбі старанно маскується та приховується або переходить вглиб, у інший вимір, у простір підсвідомого, за межу. Мені зараз цікаво працювати з темою спокою, адже тепер він видається дуже необхідним, але майже недосяжним. Я пропоную його шукати в собі, демонструючи, що треба в себе вірити, бути фортецею, недоступною ворогові. Цю ідею я втілила в диптиху «Я -мій прихисток».

Мистецтвознавці відносять мою творчість до жанру інтелектуального примітивізму, я створюю візуально-текстові наративи філософського та психологічного характеру.

Образи в мене доволі спрощені, фігуративні, але в них зашитий досить серйозний глибокий зміст часто психо-терапевтичного характеру.Глядачі, читаючи текст і дивлячись на візуальний образ, відчувають свої внутрішні процеси, часто емоція, закладена в картину, резонує в душі. І людина втішена, що вона не одна переживала подібне.

Дехто навіть починає плакати чи обіймами мене торкатися, дякуючи за суголосність. Це для мене дуже цінно, бо значить, що я зробила добру справу, правильно зобразила те, що виношується в глибині. Одна з картин проєкту називається «Живіт». Я намалювала м»язи грудної клітки і живота, частково органи.Треба, щоб усе трималося купи: згрупуватися, витримати і перечекати небезпеку. Система працює так, щоб стискалась діафрагма, плечі та ключиці йшли вперед, руки притискались до тулуба, тісно було у грудях та в горлі, щоб болів низ живота. Власне, цим я хотіла показати емоцію, при якій людина терпить, довго тримає в собі психічне напруження. Дивлячись на цей образ, глядач може відчути в себе в тілі таке ж скорочення м»язів, чи згадати, що переживав таке ж напруження. Або є в цій колекції полотно – «В момент травми виникла я, інша і тепер нас двоє».

Коли відбувається травматична подія, психіка людини наче роздвоюється: залишається одна – та, що була до травми і психічно травмована, іншої структури і вони мають дати раду між собою. Я намагаюся складні поняття подавати просто, зобразила дзеркало, в якому краплі крові і виповзають змії, а десь поруч є ноги, які відлітають кудись далеко. Одна частина залишилась у минулому, а інша – заглянула в майбутнє. А тут не залишилось нічого. Нема на що опертись. Хіба трохи страху. Страшно, що буде далі, і як тепер жити, і як бути двома замість однієї цілісної.

Власні переживання і в картині «Будь завжди в такому стані, щоб Богові не було огидно навідатися до тебе».Коли летять ракети, шахеди, коли я чую вибухи, коли я чую свист, як ота смерть пролітає над моєю квартирою на дев’ятому поверсі, я лякаюсь.

Мені страшно, я витягую кота, який заліз під ліжко, запихаю його в сумку, беру собаку, і ми біжимо в школу. В підвалі школи облаштоване укриття, стоять імпровізовані ліжка з дерев’яних палет, накриті радянськими ковдрами. Люди кладуть на них дітей спати. В укритті не дуже чути вибухи.Мені страшно і я соромлюсь свого страху. Я залажу в підвал, як мокриця залазить під пень. Тулиться там до інших мокриць, вони копошаться у вологому грунті, поки дерево рубають. А десь ближче до лінії фронту люди, які, мабуть, теж бояться. Я не знаю, що вони відчувають, бо я не маю права таке у них запитати. Мабуть, вони в окопах розмовляють і п’ють чай. Чай із присмаком крові.

У ваших картинах відчувається внутрішня боротьба, вони сконцентровані в основному на тому, щоб писати тонкі емоції. Сьогоднішню міграцію ви зображуєте якими кольорами?

– Більшість кольорів, які я використовувала, – червоні. Це колір крові, болю, важкого переживання. Темно-синій , як колір депресії, розгубленість перед рухом далі, невпевненість у відбудові власного дому, особистого простору. І багато блакитного, як колір надії, віри і сподівання, що буде все добре.Особливістю цієї виставки є і те, що кожна із картин поєднана з двома текстовими наративами – першим є поезія із порталу «Посестри»,де зібрані вірші польських і українських авторів і мій власний текст, який слугує описом символіки тої чи іншої картини,- сказала художниця. – Кожна виставка українських митців у світі, це також розмова про те, що ми не самотні в цій трагедії. Що ми можемо розраховувати один на одного, постійно, завжди. А також, що ми вміємо і можемо творити попри все – таким чином відстоюючи нашу власну ідентичність.

– Картини можна придбати на виставці?

– Так. З початком війни, я для себе зробила установку, що 30% від продажу перераховується на потреби ЗСУ. Отож, люди , які захочуть мати в колекції мої роботи, автоматично долучаться до наближення перемоги України у цій війні.
Людмила ОСТРОВСЬКА