Більшість віршів Олександра Кара написала під час повітряних тривог

– Ці 10 років російсько-української війни мене навчили бути уважною до стану моєї душі,  оточуючих мене людей, яких я люблю і поважаю, класифікувати новини, пізнавати брехливі, перевернуті, які ллють воду на московський млин, бо від цього залежить наш дух, настрій, бажання пережити і здолати стрес, зайнятися благодійністю,  волонтерством. Наразі війна відбувається не лише зброєю на землі, воді та у повітрі, а й на полі бою соцмереж та всього інформаційного простору. І хоч він в Україні  закритий для  більшості ЗМІ  агресора, але ні для кого не таємниця, які потужні ресурси долучає  за для підтримки своєї маячної ідеї  у світі, в себе і в Україні роспропаганда.

Ми мусимо йому протиставити наш бойовий дух, бо сьогодні ми є всі учасниками інформаційного фронту: і ті, хто пише, і ті, хто читає. Бо потреба знати новини – невід’ємний атрибут нашого життя. Ворог закидає дезінформацію, щоб ми панікували, боялися, але ми ж не ті люди, щоб нас московити залякали. «Ми, українці, із вогню і сталі. Суцільна боротьба у нас  життя. Дарунками є болі і медалі. Все ж виживем і підем в майбуття». Наразі наша справа, як цивільних громадян, забезпечити нашим військовим надійний тил своєю впевненістю у перемозі. Разом не дамо подолати ворогу наш дух! – сказала   письменниця Олександра Кара, приймаючи моє вітання з виходом у світ нової книжки «Сталева воля», присвяченої захисникам України. Про себе авторка тут написала у вірші «Непереможна»: « Борцем була, поборюся, як зможу. По моєму, усе таки буде,  всі перешкоди перейду і переможу».

Свій інформаційний блок-пост, нішу боротьби словом  з ворожою агресією, Олександра Юхимівна  захищає самовіддано і незламно впродовж усіх років російського вторгнення, починаючи з Майдану. Воєнна тематика –  особливий розділ її письма. Пані Олександра мати двох синів, яких   обрала доля для  військової  служби, вона і забрала їх із собою. Натомість залишилися друзі, побратими, для яких двері її дому завжди відчинені. Вона називає  їх «мої хлопчики», як продовження справи її дітей. Поетеса переконана , що незважаючи на  океани смутку, рани від списів, які летять, здається зусібіч, ми мусимо твердо триматися на боці правди, бо це наш плацдарм. «Не вбити мрії! Вороже проклятий,Тобі не зрозуміти нас до скону. Ми мріями в своїм житті багаті , До щастя подолаємо заслони».

– З початку повномасштабної війни захотілося ніби викричатися, приєднатися своїм голосом  до людей, щоб не відчувати горе в самоті,  щоб ми всі розуміли,  що ці емоції, які зараз вирують всередині, – наші спільні, що я, як і кожен,  є частиною цього болю,- схвильовано каже авторка збірки. За роки війни поетеса видала понад  десяток   книжок  віршів та роздумів  громадянського звучання. Серед них: збірка «Грааль»,   присвячена 24-ій механізованій бригаді, воїнам АТО,  «Крило війни», «Справа честі», «Болить мені», «На відстані грому», «У пам’яті не зітреться ніколи», «Україна моя», «Пір’їна слова», «Мої гердани». «Сталева воля»  стала 23 книжкою у творчому доробку письменниці. За словами поетеси, назвала книжку експромтом, під рукою були два вірші: в одному  про волю, а в другому вловила слово «сталь», ніби  хто підказав – «Сталева воля». І присвячена вона воїнам, які, насправді, мають сталеву волю у боротьбі з ворогом, захищаючи довірений їм рубіж,  щоб вони  відчули за собою  надійний тил. Ілюстрацією до видання послужили кольорові світлини, зроблені «її хлопчиками» на передовій. Передав їх тернополянин, військовий пресофіцер, український журналіст, військовослужбовець, капітан 105 ОБрТрО Збройних сил України Юрій Кульпа.

– До речі, наш земляк цього річ отримав медаль від Міністерства оборони  “10 років сумлінної служби”. Саме пан Юрій сказав, що він відчув на рівні психолога, що бійцям потрібна не лише зброя та кулі для стрільби, а й поетичне слово, яке надихне та буде вести їх у бій, — згадує авторка. Так і з’явилася творча синергія поетичного слова та світлин, народжених війною. А ще в цій бригаді  служить співак і композитор заслужений діяч мистецтв України, лікар Юрій Футуйма, який за десятиріччя творчої співпраці з поетесою дав мелодійні крила багатьом  її пісенним  творам. А в Різдвяні свята, хлопці в окопах співали разом з паном Юрієм колядку на  слова пані Олександри.У бліндажі і кліп на неї зняли, який демонстрували на всіх каналах телебачення України.

– Ми разом і книжку нашу презентуватимемо. Я кажу, що це наша книжка, бо насправді вона спільна з воїнами. Я лише  написала, а вони життям своїм підкреслюють кожне слово. Видання  буде сюрпризом для 105 бригади, до  них  воно перших поїде. А ще хочу збірку подарувати волонтерам Тернопільського крайового козацького коша, які доставляють потрібні вантажі і ремонтовану техніку на передову. Я вже передавала туди свої книжки і дуже тішуся, що вони знайшли там своїх читачів.

Вірші, об’єднані в  «Сталевій волі»,  – тематично  розлогий досвід у 216 поетичних творах про  війну, любов, життя, смерть, пам’ять. Врешті. про правду, стійкість, про дім, який завжди з нами, хай би де ми були. І все ж я запитую авторку про головну, наскрізну тему збірки і її творчості в останні 10 років  війни в Україні.

– Основна тема –людина на війні. Все решта – похідне. Бо пишеться   поезія болю,  глибокої віри в перемогу,  внутрішньої сили, і це поезія правди. А наші воїни – втілення цього. Але з війною зіткнувся і кожен з нас. Тому важливо мати свій блок-пост і тримати його до останнього. Слово – це зброя, воєнна лірика є теж зброєю, як і розумна, натхненна книжка.

Багато віршів написані  під звуки смертельного «соль-дієзу», саме на цій ноті, кажуть, лунає сирена повітряних тривог. Війну зафільмують, дослідять, про героїв і їхні подвиги  напишуть, задокументують. Потім. А поезія фіксує  відчуття  того, що ти сам пережив вже і тут. І занотовувати  це треба відразу, поки болить, бо потім рана ятриться і вже інші відчуття і тональність вірша.

Я нічого не доводжу людям, пишу, що відчуваю.  Поезія це, як посил про сьогодення, про стан душі тут і вже. Вірю, що художні твори  легше доходить до масового читача.  Я не військовослужбовець, але мені за духом дуже близькі люди, які там в окопах, я це відчуваю, як мати.Я хочу, щоб  для наших захисників  ці рядки були   великою  реабілітацією. Для інших   книжка потрібна для того, щоб  знали і відчували, що війна триває не лише на Донбасі чи в Криму,чи тільки в Харкові та Сумах, а  що все це – наш дім. Війна йде у нашому домі.

Наші воїни не стоять в колоні та не аплодують. У них є емоції. Вони на своєму посту і в спеку, і в холод, під проливним дощем і снігом, з мокрими ногами, і в болоті, як у скафандрі. Часто бувають і  голодні, бо самим нема коли готувати і щастя, коли є з чого. Я знаю,  що часто  сплять вони в  сирих бліндажах разом з мишами, бо нікуди в полі від них дітися. Це люди, що діляться своїм шматочком  хліба з  осиротілими  песиком  чи котиком. Їм також буває страшно, бо вони  мають інстинкт самозбереження, але в них є відвага, яка для нас є взірцем.

А наші люди часто нарікають на брак світла, погану погоду, нудь, яка закрадається в душу. Не гнівімо Бога, порівняймо своє життя і  цих хлопців. Тільки так можемо осмислити , які ми щасливі, і яка висока ціна  нашого спокою. Тому про них треба писати томи книжок, про кожного  величальну оду, бо вони захисники нашої землі, люди про них повинні знати.

А ще хочу, щоб нікому не було  байдуже сьогодення, бо там на «нулі» частина нашої душі, цвіту нації. Я впевнена, що  нам треба виборювати Україну   і словом, і ділом, помислом і прагненням. І коли ми говоримо про війну, ми говоримо про людей, щоб привернути увагу  до усвідомлення, що коли йде війна,  кожна жива душа має щось робити, бодай стати «звіздарем і запалювати зорі в очах тих, хто  стіною стоїть, спиною до нас». Кожен має внести посильну лепту, щоб пришвидшити наш День перемоги. Коли є змога про це сказати і цим поділитися, стає легше.

Я хотіла, щоб   вірші, пов’язані з війною, акцентували  увагу людей не тільки на важкому моменті в житті нашої країни, в якому ми разом зараз перебуваємо, а й підсилили віру, що ми вистоїмо, що ми приречені на перемогу над ворогом, бо він вже програв, напавши на нас через  свою лють, бо нам краще жилося,  ми стали на ноги і  відкрили шлях до цивілізованого світу, – каже авторка.

– Я вважаю, що і  віршовані рядки є своєрідним документуванням історії, бо розповідають про сучасників у жорстокій війні. Ми ж знаємо, що  завжди знаходився хтось, хто хотів спотворити чи переписати нашу історію. А вже це, зафіксоване на рівні душі, ніхто не вкраде, це об’єктивні  і справедливі реалії , про які колись читатимуть діти наших дітей, щоб не довіряти ніколи москалям.

Ми розмовляємо про те, що  проти цієї  гібридної навали росармії,  знадобиться будь-яка зброя,  яку кожен може застосовувати на своєму місці, а це і віра, і молитва,  донат, слово, повідомлення, історична розвідка і сучасна сторінка війни, в яку закарбовані злочини путіна проти України і людства.

– З цього формується і наша незламність,- каже поетеса. – Розпадаючись на друзки від болю, ми не стаємо слабшими. Навпаки – щоб відродитися по-справжньому, стати сильнішими ,  ми повинні пропустити через себе найгостріший біль для викристалізації нашої віри. Бо тільки з віри, охрещеної полумʼям болючих втрат, невизначеності, паралізуючого страху постає українська незламність. І я буду щаслива, якщо хтось у цей  нелегкий воєнний час саме у книжці зможе знайти розраду і спокій, заряд позитиву  і віри у здійснення нашого сокровенного.

Авторку підживлює  неоціненний спадок поколінь  у куферку життя: вишиття і мрії мами, бабуні, прабабуні: «У них душа, що з піснею жила, і молитви – на щастя і на долю. Та мрії поколінь про нашу волю,щоб Україна вільною була».

– Пані Олександро,  за десять років російсько-української війни ваші вірші зайняли свою вагому нішу на фронті. Як перемагати інформаційну війну?

– Ми  мусимо кожен на своєму місці  давати  посил  суспільству відкривати  очі. Ні для кого не таємниця, що є ще люди,  які досі вірять в росію, це їхня проблема, бо вони  не хочуть бачити правду. Ворог прийшов їх звільняти не від українства, а від права жити на цій землі. Яких би поглядів ти не був, але коли у слабкий момент на твою землю  заходить інша країна, з цього моменту – вона ворог.  Отже, ні! – ворожій мові, ні – нав’язаній ворожій думці про якісь блага цивілізації  в голій і босій імперії недолюдків. Треба боротись на тому полі, де відбувається війна, битись до кінця.  У цій ситуації кожному з вас треба усвідомити свою відповідальність. Не варто  думати, що робить для мене країна, а краще про те, що я зможу для неї зробити. У цей відповідальний час кожнен має бути супер-патріотом і максимально відповідальною людиною. Наша зброя — це правда. І кожен вірш чи книжка – це спроба бодай одному розповісти цю правду про події, про тих людей, яким ми безмежно вдячні за захист кожного  шматочка  рідної землі.

Пані Олександра навіть не задумується  над питанням, чи тепер книжка засіб мистецтва, чи інформаційної війни.

– Не сумніваюся, що книжки завжди були  елементом інформаційної війни, а особливо у цій гібридній з російськими наративами «асвабаждєнія».

– Я бажаю, щоб ваші   неперевершені твори множилися і збільшувалася кількість шанувальників вашого таланту. А книжка «Сталева  воля» стала  перепусткою до Національної спілки письменників України, яка вас давно зачекалася. Бо кожна ваша збірочка перлинами-віршами, написаними серцем, відкриває  поетку, якою українська література може і повинна пишатися.

– Дякую вам  за  гарні слова. За передмови до моїх книжок. Ви ж знаєте, що я не за нагороди працюю, хоч маю багато відзнак і  Міжнародного, і Всеукраїнського рівня. Та й вступ до Спілки не самоціль. Головне, що люди чують мій голос і вдячні за мої книжки, в бібліотеках, школах, в окопах.  Роки війни мене навчили  зважувати кожен прожитий день, радіти всім моментам, які нам даровані. Я навчилася все сприймати, як дорогоцінний дарунок з небес, якому дуже висока ціна.  Ми  зараз переживаємо досвід, що зробить нас не тільки значно сильнішими, а глибшими й щирішими. І ті, хто поїхав, і ті, хто залишився, мають пам’ятати, що ми українці, нас об’єднує любов, а ще  у кожному із нас з’явилася суперсила, з якою ми підемо далі, – переконана авторка. – Справді, як кажуть, Україна є каменем. Між різними силами. Між світлом і тьмою. Як у давніх переказах. Наша  держава взяла на себе всі найтяжчі випробування на міцність, на стійкість у вірі та волі до Правди і Перемоги. Як Ісус – хреста. Але Господь не дає хреста важчого, ніж можемо винести. Тож донесемо. І поставимо на великій могилі, де закопаємо зло. Щоб не встало ніколи. Я впевнена, що наша перемога буде  фундаментальною. І вона змінить хід історії.

Людмила ОСТРОВСЬКА