Дарію Чубату через зачіску і характер порівнюють з Маргарет Тетчер (відео)

0
299

Дарія Чубата 30 років головувала у Тернопільському міському об’єднанні «Просвіта». Працювала без зарплати. Вона всюди встигала. Давала раду і в громадській діяльності, і в медицині, і вдома. Через характер і зачіску її жартома порівнюють із Прем’єр-Міністром Великої Британії Маргарет Тетчер.

– «Просвіту» створили у 1987 році в другій міській лікарні. – розповідає пані Дарія. – Там же я і працювала. Через два роки уже створили міську «Просвіту». Керував тоді Євген Чижишин. Але через сімейні обставини якось сказав: «Ви моя заступниця, то беріть все у свої руки». Мене обрали на наступний період головою міської «Просвіти». Але ніхто ніякої зарплати не платив. Тому що це громадська організація і я й не претендувала. Не вважала за необхідне порушувати це питання. Навпаки, як запрошувала когось на імпрезу, то мусила почастувати бодай чаєм, кавою і солодким. На це витрачала свої кошти. Я отримувала зарплату лікаря. Навіть мій чоловік якось сказав: «Якщо ти працюєш на «Просвіту», то може ми з тобою розлучимося».  Він жартував, звичайно. Але повторював часто: «Ти на хату працюєш чи на «Просвіту»?».

Чоловік не ревнував, коли ви були громадською діячкою?

– Я завжди запрошувала його до себе. Чого ревнувати? Ревність проявляється тоді, коли відчуваєш зраду чи її загрозу. А якщо цього немає і знаєш, що ти чемна, делікатна, вихована й не дозволиш собі поцілувати себе в щічку навіть у звичайних обставинах. Ревність – це недовіра. А недовіра не вбереже сім’ю.

Якщо би в нас хата була неприбрана, якби не було сніданку, вечері, якби білизна була невипрана, то можливо якісь претензії і мав би. Але таких проблем не було.

– Як ви усе встигали?

– Треба уміти розпланувати свій час так, щоби встигати. Якщо, звичайно, хочеш встигнути. А якщо: а, я потім зроблю, якось буде… У нас так не прийнято. Моя мама була надзвичайно принципова і строга. У побуті дуже ретельна. І я від неї запозичила такі манери. Тому, в більшості, встигала те, що могла. Ніколи не буває, щоб я кудись побігла, а на кухні лишила немитий посуд. Навіть такого собі не уявляю. Не залишаємо щось на потім.

– Яким було ваше дитинство?

– Я була дитиною репресованих. Мого батька розстріляли, як мені виповнилося п’ять рочків. Через дев’ять років мама вдруге вийшла заміж. Вітчима засудили через те, що був в УПА. Він відпрацював на примусових роботах у шахтах. Звільнили його без права прописки. Одружилися з мамою для того, щоби його прописати. Мама сказала мені: «Дарусю, отака ситуація, мені треба». А я відповіла з фуком: «Ну, то хай мама розписується! А я буду поступати на бібліотекаря в Теребовлянське училище».  Була ревнивою. Уже дев’ятий клас, доросла дівчинка. Тоді майбутній  вітчим підійшов до мене і сказав: «Ти маму любиш?».  Кажу: «Безперечно, люблю». А він: «Чому так сказала, щоб вона не виходила заміж?». Відповіла: «Я сказала їй, що хай одружується, як вважає за потрібне, а я поступаю в училище». А  він: «Але ж мама хоче, щоб ти закінчила 10 класів». А я: «Там і закінчу».

Я ревнувала. Якщо стільки років прожити з мамцею і раптом хтось забирає її, то дитині важко таке пережити. І я поступила. А вітчим сказав: «Якщо любиш маму, то маєш далі вчитися, закінчити 10-й клас і тоді будеш собі поступати. А ми з мамою розпишемося, щоб мене приписали». Так вони розписалися. Але вітчим не прожив довго, астма його замучила.  Його життя було дуже складним. Радянська влада “допомагала” нам усім, українцям, аби ми вимерли. А що, сьогодні не те саме робиться? Те саме.

– Ви кілька разів свою маму назвали мамцею…

– Мамусею, мамцею. Весь час так називала. Спочатку казала мамуся, а потім як підросла – мамця. Вона померла у 2001 році. Я була в розпачі. Ну як? Мама померла, як я сама лишуся?

Була дуже прив’язаною до мамці. Вона сама виховувала мене від самого малечку. До п’яти рочків ще з татом. А після п’яти – сама аж до дев’ятого класу. Потім вже вітчим прийшов. Але він працював на будові, то не мав багато часу на моє виховання.

Як мама розписалася з вітчимом, певний час я показувала, що не можу з цим примиритися. Але потім  вітчим переконав мене, що це необхідність, тому що він не мав права прописатися на рідній землі. Оскільки вони вже одне одного знали тривалий час, значить, могли одне одному співчувати, допомогти і розуміти. Не скажу, що були закоханими, але близькими точно. Вітчим був мудрим. Хлопці з УПА усі були мудрі, вони боролися за Україну не просто так. Хотіли відчувати себе вільними українцями, а не тільки заради запису в паспорті.

– Ви були дитиною репресованих. Як в радянський час зуміли пробити собі дорогу?

– Мені зустрічалися дуже гарні люди. Вчителі вимагали, щоб я гарно вчилася. Як закінчила школу, бібліотекарка не забувала мене і я далі до неї ходила. Але тричі поступала в медінститут. Директор школи Кушнірський Михайло Григорович – єврей, допоміг мені працевлаштуватися. Тому що я не пройшла за конкурсом, «как дочка нєнужного чєловєка». Здала всі екзамени, але не пройшла. І він мені допоміг. А мама, як бухгалтер, допомагала йому зі звітами. Це була взаємодопомога. Після закінчення школи я відразу влаштувалася вихователем у дитячий садок на пів ставки. Коли попрацювала рік, вдруге поступала в інститут. Треба було два роки стажу, а в мене тільки рік. І знову мене не прийняли. А їхати до Львова чи кудись не могла, бо не мала за що. Таким чином знов я не прийшла за конкурсом, та вже звільнилася з роботи, бо ж думала, що поступлю. Директор запросив мене діловодом-секретарем в школу. Я попрацювала там рік і вже, маючи два роки стажу, за третьою спробою вступила в медінститут.

Я хотіла навчитися лікувати людей, бо мама хворіла. Півтора року працювала терапевтом у Заложцях (нині Залізці) в центральній районній лікарні. Мені теж там пощастило на людей. Була дуже гарна завідувачка відділенням. Казала: «Йди, подивися цього хворого і скажеш, що ти думаєш про нього». Я приходила і розповідала: отак і так. А завідувачка: «Ти звідки те знаєш? То принеси мені свої конспекти». Я приносила записи і доводила їй, чому ставлю такий діагноз, а вона: «Я так не подумала». Таким чином ми доповнювали одна одну і ставили діагнози правильно.

Як приїхала до Тернополя, у першій міській лікарні Василь Шкробот прийняв мене на роботу. Десять років працювала завідувачкою підлітковим кабінетом. А коли будували другу лікарню, набирали фахівців. Пан Василь запропонував: «Даріє Дмитрівно, йдіть туди, потрібна людина на ставку заступника щодо експертизи».

Пізніше ліквідували посаду заступника і працювала фізіотерапевтом. Коли вже отримувала пенсію, побачила, що багато молоді не має роботи. Вирішила піти, щоб звільнити робоче місце. Головний лікар говорив, щоби хоч на пів ставки залишитися. Я все одно написала заяву.

– Чому вирішили піти з «Просвіти»?

– Тому що 30 років діяльності – то забагато. Може я одні і ті ж заходи проводжу. Може не так їх проводжу. Молодих багато є. Можливо, молодь хоче робити щось по-іншому, не так, як я. Шукала заміну. На жаль, ніхто із професури не погодився. І якраз Наталя Чорна була безробітна. Вона перейняла естафету. Та й у мене вже поважний вік. Пора і честь знати. Не повинна би вже працювати так довго. Хоча я залишилася в правлінні.

– А от коли ви усе передавали, що відчували? Вам не було сумно?

– Ні, я відчувала, що усе передаю в надійні руки. Знала, що залишуся в правлінні. Тим більше, що мене визнали почесною головою міської «Просвіти».

Звичайно, мені було сумно, що я не в тому часі, не в тому віці. Але я не можу сказати, що надто вболівала. Ні, не розчарована. Навпаки, хотіла, щоб «Просвіта» була кращою, бо я все-таки вже несучасна.

– Гострий розум і життєва активність. Це генетика, спосіб життя? Як вдається роками бути активною?

– Мабуть тому, що я постійно в русі.  Завжди у фізичній праці. Часто у бібліотеці. Я весь час читаю і пишу.

– Зачіска у вас щодня?

– Так. Сама роблю. Перукарня – дуже дорого, якщо кожного дня.

Також я невибаглива в харчуванні. Що є, те їм. Але часом хочеться чогось оригінального. Мама привчила мене робити еклери. І моя дочка теж їх випікає. Вона до кухні має навіть більший хист, ніж я. Коли зготує фаршировану рибу, то та риба, як царівна. Дочка теж лікар за фахом. Син в політехнічному викладає. Уже правнуків дочекалася.

Найбільша трагедія в моєму житті – коли померла мама. Для мене – то найсвятіша людина. Вона була дуже люб’язна з іншими і вимоглива до мене. Я зрозуміла, чому. Хотіла виховати дорослу людину, яка вміє відповідати за свої вчинки. Тому не допускала похибок. Якщо зробила помилку, то піди і виправ. Мама не вміла сваритися. Тільки питала, чому ти так і так себе повела. Запам’яталося, як я одного раз спішила на концерт. Відповідно, прибирання в хаті зробила тільки спереду, а під шафою і ліжком залишила все. Уже збираюся йти, а тут мама: «Ти під ліжком вимила підлогу? А під шафою?». А я: «Ні, мамусю». Вона була категорична: «Ну, то прошу прибрати, а тоді підеш». Я моментально те все мусила зробити і, висолопивши язика, побігла, щоби встигнути до філармонії.

– У вас завжди бездоганний вигляд? Навіть зараз коралі, зачіска, акуратний манікюр …

– То все виховання мами. Вона казала, що черевики завжди мають бути виґлянсувані, голова в порядку, тіло пахучим, а одяг – чистим.

Фото: Наталія ЛАЗУКА

 

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ