Жінка з Тернопільщини заснувала поважне видавництво в Україні

0
938

Київське видавництво «Кліо» засноване у травні 2012 року. Спеціалізується на випуску книг з вітчизняної та зарубіжної гуманітаристики і прагне створювати книжки, які задовольняють інтелектуальні та духовні запити найвибагливіших читачів.

Серед його авторів – знані в Україні та світі науковці, громадські діячі, письменники – Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Валерій Шевчук, Ален Безансон, Джеймс Мейс, Ян Моріс, Тетяна Таїрова-Яковлєва, Лариса Масенко, Станіслав Кульчицький, Володимир Панченко, Дмитро Степовик, Олександр Реєнт, Тарас Чухліб, Сергій Плохій, Юрій Мицик, Лариса Якубова, Василь Овсієнко, інші.

Засновниця і директорка цього поважного видавництва – наша землячка Віра Соловйова. З Вірою Йосипівною зустрілася наша кореспондентка.

– Привело мене до вас захоплення книжкою, яку видало ваше видавництво на завершення минулого року – «Літопис» Самійла Величка. Це видання надійшло у Бережани, у Державний історико-архітектурний заповідник та Музей книги. Період 1620—1700 рр., про який ідеться у цьому фоліанті, здивував датуванням документів із близьких нам околиць, а саме Підгаєць, де постали «Підгаєцькі Пакти, постановлені з його милістю паном Дорошенком, гетьманом Запорозьким» у 1667 р. І знайомими іменами, як от Синявського Адама Єроніма. Згідно з «Літописом», він – володар Бережан у 1636-1650 рр. – разом із польськими гетьманами та шляхтичами Балабаном, Бегановським. Козацько-старшинський літописець не бачив своєї цілісної праці, а ми, завдяки вам, побачили. Як вам з партнерами вдалося об’єднати науковців, видавців та українських меценатів, аби видати цю масштабну працю, яка дасть змогу повніше оцінити події козацького періоду історії України, переосмислити безліч історіографічних міфів?

– Тепер ми розуміємо, що нічого випадкового не буває. Цей наймонументальніший твір української історіографії XVII—XVIII ст. прийшов до нас на 300-ту річницю від створення (на титульному аркуші оригіналу зазначений 1720 рік).
Ми вже багато років співпрацюємо з дослідницею історії України XVI—XVIII ст., докторкою історичних наук, директоркою Центру з вивчення історії України Інституту історії Санкт-Петербурзького державного університету Тетяною Таїровою – Яковлєвою. Випадково, готуючи для нашого видавництва книжку-дослідження про Переяславську раду, в архіві вона натрапила на описовий лист архіву Самійла Величка. Зацікавилась ним, дослідила, і так у нас з’явився дуже важливий видавничий проєкт.

Над цим літописом канцелярист Війська Запорозького за часів гетьмана Івана Мазепи Самійло Величко працював понад 30 років. Тут вміщені сотні документів з військової канцелярії (як унікальні копії, так і буквально “вшиті” в текст оригінали), цитати із тепер втрачених щоденників і хронік. Над рукописом 8 років працювала група науковців Інституту історії України НАНУ, Інституту рукопису Національної бібліотеки ім. Вернадського та Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету. Оригінал Літопису зберігається в Національній бібліотеці Санкт-Петербурга. Жодного разу він не був всебічно досліджений і виданий повніс тю. У рукописах дослідники виявили багато документів, які стосуються постаті Івана Мазепи, і які свідомо ніколи не були опубліковані через цензуру.

Усвідомлюючи суспільну важливість проєкту (адже це історія України, повернена Україні з небуття) наше маленьке видавництво взялося готувати таке значуще і об’ємне ювілейне видання до друку. Забезпечити фінансово друк такого фоліанта видавництво самостійно не може. Ми мали надію на грант Українського культурного фонду, з яким співпрацюємо, сподівалися на державну підтримку, бо ця праця – справа державної ваги. Але, на превеликий жаль, ми звідусіль одержали відмови. Експерти з боку держави не відібрали Літопис до видань за державні кошти. Відповідно і в нас опустилися руки, були побоювання, що ми не зможемо завершити роботу…

Але ми усвідомлювали, що якщо ці документи за 300 років до українців не дійшли, то ще й стільки можуть не дійти, якщо ми зійдемо з цієї дороги. Так з’явилася шалена ідея – іти і «жебрати». Я мусіла оголосити перепродаж. Тепер я дякую Богові за цю ідею. Дуже важка робота, переконати, щоб наперед купили люди книжку. Ми порахували, що на одну книжку треба майже тисяча гривень на папір і поліграфічні послуги, які треба було мати і заплатити, як аванс, щоб купити ці матеріали. Нам це вдалося завдяки небайдужим людям. Я свого часу майже 20 років працювала у видавництві Національного університету « Києво-Могилянська академія». Звернулася до їхньої бізнес-школи і дуже завдячую її керівнику Олександру Савруку, групі випускників. Особлива подяка Андрію Мельнику, який організував збір коштів серед випускників КМБШ. Ми залучили майже 60 людей, які може і не зовсім були занурені в українську справу. Довелося їм пояснювати, наскільки це важливо і просити, щоб викупили хоч по 5 книжок, які потім можна подарувати бібліотеці, музею, навчальному закладу, в якому навчалися, чи місту, в якому живуть чи народилися. Я казала, що вони матимуть самі втіху від цього, бо видання того вартує. Тепер їх реакція у словах подяки і вигуках: «Та ви не уявляєте що ви видали! Вашу книжку наші науковці зачитують до дірок!». Особливо в Дніпрі, Києві. Завдяки їм 100 примірників Літопису ми безкоштовно передали до музеїв, заповідників, бібліотек, університетів. Не повірите, ці люди ще хочуть викупити книжки! Бо зрозуміли, що це дуже важливо для українців. Я завдячую цим людям і Україна має їм завдячувати. Список тих, завдяки кому вийшло це видання, у ньому й надрукований.

– Ви і надалі співпрацюєте з професоркою Тетяною Таїровою-Яковлєвою?

– Так. Пані Тетяна – наш культурний дипломат. У Сан-Петербурзькому університеті вона відкрила Центр вивчення історії України. Цією справою вона захопилася ще в школі, прочитавши розвідку про Івана Богуна. Приїжджала з батьками до автора професора Юрія Мицика, який тоді очолював кафедру в Дніпропетровському університеті. Ще тоді в неї зародилася глибока зацікавленість українською історією і бажання глибоко вивчати її. Дослідниця пише зараз книжку про відомого і талановитого полководця Івана Богуна, який зі своїм військом не знав поразок у боротьбі за українську державність. А ще пані Тетяна зі своїми студентами підготувала описи архівів, які стосуються української історії. На превеликий жаль наші документи батуринських архівів загинули, вигоріли примірники і у Варшаві в роки Другої світової війни, а в Росії вціліли. У 2003 році вона у сховищах випадково натрапила на частину батуринського архіву. Меншиков, спаливши Батурин, документи з архіву Мазепи вивіз до Петербурга. Щоб не казали, що там нема тих чи інших документів, вона описала те, що є, зробила анотовані покажчики кожного з документів, що зберігаються і стосуються історії України. Так ми готуємо тритомне видання серії джерел. Плануємо видати його до Книжкового арсеналу в Києві, пані Таїрова-Яковлєва прилетить на презентацію. Це неоціненні книжки. Так наша історія до нас повертається хоч в описах документів. Авторка дослідження зробила розлогі коментарі, покажчики, які дають нам дуже багато фактажу, щоб зрозуміти, хто є хто в нашій історії, починаючи з 16 століття.

– Як наша землячка, дівчина із села Дибще Козівського району, опинилась у столиці і стала пропагандистом і охоронцем української книжки, самовідданим захисником української мови через видання книжок провідних авторів національної ідеї?

– Там моя мала батьківщина, батьківщина моєї мами, наша рідня. Це люди, які глибоко вірили в долю, у волю Бога, були дуже працьовиті і генетично передали нам той неспокій. Моя мама все казала: «Я не годна наробитися. Не сваріться на мене». На жаль чи на щастя, я успадкувала це в мами і наробитися не годна. У нас в селі була восьмирічка. Після її закінчення я, за прикладом дівчини із сусіднього села, поїхала навчатися до Львова. Вірші писала, твори писала і поїхала у технікум вчитися на журналістку. А мій чоловік туди ж приїхав вчитися на фотокореспондента. У технікумі таких спеціальностей не було і мені запропонували йти «на наборщика». Що це таке, я поняття не мала, але була з похвальним листом і мене відразу прийняли. Вважаю, що доля обрала мені цю дорогу, з якої я не змогла зійти. Зараз уже ніхто й не знає тих свинцевих рядків, металевих букв, які шилом треба було міняти після помилок. На роботу направили до Києва в наборний цех республіканського підприємства «Поліграфкнига».Чоловік був механіком. Ми і зараз у видавництві КЛІО працюємо разом. Комп’ютер зняв з нас багато видавничих процесів. Але досвід 18 років роботи на підприємстві неоціненний. У 90-их з відродженням Києво-Могилянської академії, мене запросили очолити друкарню. Там все таке було старе, що коли приїхав спеціаліст із Канади, то перепитував, чи це ще працює, чи це музейні експонати. З розвитком закладу ми створили видавництво, директорувала до 2012 року. А там довелося йти на пенсію, а я мала кільканадцять незавершених проєктів і відтак відкрила своє видавництво. Мене знали люди, які друкувалися у видавництві Могилянки, я мала великий інтелектуальний і моральний капітал – кредит довіри.

– Замкнене коло не бентежить? Бо ж головне завдання для кожного видавця – знайти своїх цікавих авторів. У той же час, аби видавництвом зацікавилися впливові письменники, треба створити стильний і впізнаваний «бренд». У вас все склалося з цим?

– Я мала добрий вишкіл у Києво-Могилянці, де була відповідальність за бренд.
У мене там друкувалися професори цього закладу та інтелектуальна еліта України: Іван Дзюба, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Сергій Кримський. Ми видавали Ліну Костенко, Оксану Пахльовську. Саме ці люди формували з мене особистість, напрямок діяльності, в якому я сфокусувалася, засвітивши в мені українську ідентичність і національну ідею. Мені дуже пощастило, що поруч із ними я мала можливість виробляти в собі «людину». Ми з ними і продовжили співпрацювати в КЛІО.
– А чому назвали КЛІО?

– Так звалася Муза історії.

– Які ваші управлінські принципи?

– Неправильні, бо багато беру на себе, багато сама роблю. Величезна проблема з кадрами. Я, набувши фаху коректора, знаю ціну відповідальності за кожну помилку. Були у нас проблеми і з партійними з’їздами, і з прізвищами вождів, були догани і зняття премій, жалюгідні зарплати. Але це мене навчило ще за радянських часів. Потребую професійних кадрів, тому беру на себе більше, щоб забезпечити якість і не втратити довіру тих, хто вибирає нас. Ми сподівалися на розвиток, але фінансування ніякого. Ми ж беремося за проєкти, які не є ринковими, комерційними. Зазвичай видавці працюють над тим, що добре продається, а ми виконуємо свою місію. Хоч ми стабільні, маємо за що видавати книжки, небагато, але і масовості не плануємо.

– Як еволюціонувало видавництво за час свого існування? Чим живете у цьому році?

– Ми набули кредит довіри у споживача. Наше видавництво розміщене у стінах Академії Наук України та Інституту історії. Ми цілеспрямовано тут оселилися, бо для мене важлива історична наука. Тетяна Таїрова-Яковлєва каже, що їй пощастило з видавцем.І коли нас запитують, чому ми, таке невелике видавництво, видали таку фундаментальну працю, як «Літопис», її ж бо із задоволенням видали б більші видавництва, то я кажу, що ми маємо кредит довіри, підкріплений багаторічною співпрацею, від наших авторів. І на підтвердження того хочу поінформувати, що вже здали в друк серію із 3-х книжок «Джерела» Описів фондів Малоросійського приказу, Батуринського архіву, підготовлених Тетяною Таїровою=Яковлєвою. Так що співпраця триває.

А цей рік – ювілейний, 30-річчя Незалежності. Відповідно ми готуємо низку важливих проєктів. Сумно, бо в бюджеті України для відзначення цієї дати для Міністерства культури України передбачено всього 1 млн 200 тис. Це на все про все. А як же видати грунтовні дослідження, історичні нариси…

Немає нормальної, не переписаної – перекрученої історії України. Є у нас проєкт з історії – грунтовний з початків до тепер. Це три томи, 6-7 книжок. Я вже два рази оббивала з ним пороги, не знайшла готових вкласти в це кошти. Державних програм нема. Ми переформатували останній том до ювілею незалежності- «Довге двадцяте українське сторіччя». Бо незалежність нам не впала на голову, ніхто нам її не надіслав. Це історія від козаччини до УНР і 60-ицтво, студентські революції, Майдан. До того істрики аналізують , що ж буде далі, що ми не так робимо, і що треба робити, щоб було майбутнє. Ми готуємо, але самостійно я ради з цим не дам. Це три томи, 153 друковані аркуші. Є окремий том «30 років незалежності: витоки, уроки і перспективи українського державотворення». Перспектива така ж, але може з цим дамо раду. Український та американський історик, професор української історії в Гарвардському університеті, де він також займає посаду директора Гарвардського українського наукового інституту Сергій Плохій надіслав нам рукопис «Історики й історична пам’ять в Україні». Більших чи менших проєктів маємо чимало, але озвучила те, що на цей рік.

– Державна програма «Українська книга», яка платила за книжки на третину більше від ринкових цін, ще існує?

– А де Ви взяли, що платила більше? Ось на підставі таких фейків і знайшли причини, щоб закрити програму. Але скільки у ній виходило щороку соціально важливих проєктів! З 2016 року програма не працює, її мав відновити Український інститут книги, який для цього й створювали. Але нема! І нема куди й подавати важливі для нації й держави проєкти, відповідно й програємо на всіх фронтах!

– Українська бібліотечна асоціація вдячна вам за поповнення бібліотечних фондів бібліотек- членів асоціації та партнерів. Загалом на безоплатній основі видавництво передало 830 сучасних та якісних видань для бібліотек України. Як вам це вдається?

– Це моя ініціатива, бо сумно, коли книжки Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Валерія Шевчука, Миколи Ільницького можуть бути не продані. Блискучі тексти, афористичні вислови, глибокі есеї, життєвий досвід. Як це донести людям? На жаль, українська спільнота не здатна це прочитати. А окрім інтелектуальної спрямованості, є ще й бухгалтерський облік, який зобов»язує, або продати, або списати, здати в макулатуру. І тут немає ради, я беру і сама викуповую за зниженою ціною і передаю до бібліотек. Тут також проблема. Бібліотеки хочуть книжок, але хто візьме на себе витрати, щоб доставити книжки до Сум чи Львова?

– Все частіше говорять про те, що зараз потрібно продавати не тільки книжки, а й ідею про цінність читання. Часто запитують, а навіщо читати, що це дає? Зарплату більшу, обід ситніший, машину? Грамотність, образність мислення, нові ідеї не помацаєш, не потримаєш в руках…

– Книжки треба читати, щоб бути людиною. І це треба починати з дитинства. Проблема з читанням – катастрофічна. Йде повна матеріалізація суспільства. Але відрадно, що є люди, які слідкують за кожною новинкою, мають потребу поживи словом , приходять за анонсами видання. У нас уже такий клуб організувався. Для мене це дуже важливо, бо я маю мотивацію до праці і долання перешкод. А на запитання «навіщо читати?», кожен має дати собі відповідь, як і на питання «чого я прийшов у цей світ?» . З віком люди розуміють, що не так важливо скільки ти маєш машин чи будинків. Головне, щоб кожен міг пізнати свою дорогу і ті завдання, які людина має на ній виконати. І для цього також треба читати, як і для того, щоб бути готовим до викликів сьогодення, не піддаватися маніпуляціям, мати свою думку , особливо у державотворчості. Я сію знання. Так я змогла прикластися до того, що нам дісталося у спадок від батьків і дідів. Завдання кожного – втримати незалежність, розбудовувати її і захищати в годину війни. Це треба розуміти кожному на своєму місці.

– Постійно перебуваючи в морі текстів, Ви, очевидно, маєте свою думку про їх знаковість, актуальність та цікавість. Що, на Ваш погляд, сьогодні варто прочитати кожному українцю?

– Загальних рецептів немає. У кожного свої вподобання. Для мене важлива історична пам’ять. Багато є такого, що спонукає переосмислити і зрозуміти ту чи іншу сторінку становлення і життя держави. Думаю, що треба читати книжки, які кличуть до роздумів і дій, щоб більше не допустити тоталітарних режимів, знищення інтелігенції, нашого роду і його коріння. Це важливо особливо в час, коли ворог топче нашу землю і невідомо які в нього наміри. Кожен має право вибору книжок. Я люблю глибинні психологічні тексти. Хоч маю мало часу, все ж читаю Галину Пагутяк, Галину Вдовиченко. Вважаю, що обов’язково треба читати книжки, насамперед, українською мовою. Це не тільки збагачує, навчає, а й слугує джерелом для душі, розуму, сприяє самобутності і продовженню нашого українського роду.

– Дякую, Віро Йосипівно за інтерв’ю, за вашу громадянську позицію, за те що ви робите для України. Хай вам у всьому щастить.

– Любіть книгу, читайте, навчайтеся мудрості віків. Сьогодні це актуально, як ніколи. Книжка і мова – це наша зброя проти ворога. Миру всім нам!
Людмила Островська

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ