Лікар з Тернопільщини, який перехворів COVID-19, розповів наскільки різними бувають симптоми у цієї хвороби

0
3839

Перший офіційний випадок коронавірусного захворювання в Україні був виявлений 3 березня. Нині ж кількість хворих на COVID-19 у нас сягнула 13 тисяч. На щастя, майже дві тисячі українців уже змогли подолати цю незбагненну хворобу. Саме так – незбагненну, адже у багатьох вона минає практично безсимптомно, а для когось цей діагноз стає фатальним…

Безумовно, те, що все ж таки переважна більшість людей одужує без суттєвих ускладнень і навіть лікування, додає позитиву в наші тривожні карантинні будні. Як це – стати одним з тих, хто захворів на COVID-19? Як факт зараження змінює світогляд і ставлення до навколишнього світу? Про це «НОВА…» поговорила із нашими земляками, мешканцями Тернопільщини, які пройшли через випробування коронавірусом й одужали. Вони розповіли про симптоми, роботу лікарів й те, як подолали захворювання.

Михайло Данильчук, сімейний лікар, власник приватної клініки сімейної медицини у м. Шумськ, яка для пацієнтів є безкоштовною.

– Коли в Україні були зафіксовані тільки перші випадки коронавірусу, ми якось з братом розмовляли на цю тему, і він сказав: «Було б чудово перехворіти і вже не перейматися тим». Я йому відповів: «Мені також, це вирішило б багато проблем. Водночас я вів би якийсь блог чи щоденник, де б записував самопочуття і ділився своїм досвідом з іншими».

Але потім, чим більше разом із співробітниками ми готувалися й проходили різні тренінги, як протистояти інфекції, до мене прийшло усвідомлення: та ні, саме мені, як медику, було б правильніше не захворіти, бо ми готові до боротьби, все знаємо і вміємо. Словом, ти вже такий сміливий та гоноровий, а потім – бац, і на тобі те, що замовляв на початку.

Коли розпочався карантин, ми змінили роботу клініки, аби в приміщенні не перебувало одночасно багато людей. У телефонному режимі поінформували про новий вірус багатьох наших пацієнтів. Загалом на двох з дружиною, яка також працює зі мною, маємо понад 2,5 тисячі пацієнтів.

Перша пацієнтка, у якої підтвердився COVID-19, прийшла до мене у понеділок 13-го квітня. Минув уже місяць карантину, і на той час у Шумську не було ще жодного офіційно підтвердженого випадку коронавірусу. Я, як і належить, надягнув рукавички та маску, але захисного костюма не мав. У пацієнтки були легкі симптоми ГРВІ, які тривали досить довго, а напередодні у неї зник нюх. Це стало основним симптомом, і ми направили її на аналіз. Це був перший підтверджений випадок COVID-19 у Шумську, хоча я вважаю, що інфікованих на той час було більше.

Я аналізував, з якими пацієнтами контактував, і розумію, що міг підхопити вірус й раніше. Після цього ми з колегами фіксували нових хворих на коронавірус. Готувалися до сухого кашлю, високої температури, задишки, але, зокрема, мої симптоми були геть інші! Вони з’явилися через кілька днів після контакту з тією пацієнткою. Почалися спазми і різкий біль у животі, наступного дня був розлад травлення. І це все. Температура не піднімалася, я почувався добре. Тож можна вважати, що у мене був безсимптомний перебіг коронавірусу.

Через деякий час я зробив тест, який показав позитивний результат. Моя дружина також перехворіла на коронавірус, але в неї були інші симптоми: кілька днів незначне підвищення температури і, як це не дивно, цілковита апатія – така, при якій навіть з ліжка вставати не хочеться. Цікаво, що такий симптом зауважують багато пацієнтів, хворих на коронавірус.

Підозрюю, що захворювання було й у мого 8-річного сина, хоча тест ми йому не робили. Він також мав кілька днів невисоку температуру і більше жодних симптомів. Але після того почав краще їсти – можливо, це якось пов’язано, такі наслідки коронавірусу мені подобаються (сміється – ред.). Ось я жартую, а насправді мені дуже важко про це говорити. Чому? В нас у районі є така демонізація тих, хто захворів на COVID-19: люди між собою перемовляються, мало пальцями не показують, хтось знає, хтось здогадується, хтось додумує щось своє, сусіди викликають до сусідів поліцію.

Ось люди бачать, як я виходжу зі свого дому, сідаю в автівку і їду. Але у мене є двоє пацієнтів, у яких підтверджений COVID-19, – це старенькі бабуся і дідусь. І з ними немає телефонного зв’язку – і таке ще трапляється у наш час. Тож мені легше сісти у свою машину і до них поїхати, щоб простежити за їхнім станом, аніж сидіти вдома і хвилюватися за своїх пацієнтів. А між людьми поширюються плітки про лікарів, які гуляють містом. Та не гуляють!

Сів в автівку, поїхав до пацієнтів, у яких COVID-19, проконсультував і повернувся додому. Чи роблю я правильно? Я не знаю, як у такій ситуації можна вчинити правильніше. Хто ними буде займатися? Дочекатися, коли уже буде пізно? Взагалі ж працюю нині дистанційно. Протягом дня отримую безліч дзвінків від пацієнтів і ловлю себе на думці, що тисячу разів відповідаю на одне й те ж запитання. Але кожному по-іншому, оскільки своїх пацієнтів я добре знаю і розумію, кому в якій формі потрібно подавати інформацію.

Ось минулого тижня навіть вперше проводив пальпацію живота через Viber: надавав інструкцію мамі, яка самостійно оглядала свого сина. І провели ми огляд спільними зусиллями успішно: у хлопчика підтвердився апендицит, того ж вечора його прооперували. Але таке взаєморозуміння з пацієнтом – радше виняток. Насправді лікареві працювати дистанційно надзвичайно важко.

Більшість запитань від пацієнтів нині, звісно, про коронавірус. Люди стривожені, не знають, як діяти. Нині у мене 15 пацієнтів, у яких виявили COVID-19. У більшості перебіг захворювання майже безсимптомний або з легкими симптомами. А ось старші переносять важко. Найстаршому моєму пацієнтові з коронавірусом – 87 років, і я за нього реально хвилююся… Треба усвідомити, що коронавірус не відступить ні 11, ні навіть 22 травня, усе це не завершиться до кінця літа і навіть цього року. Швидше за все ми будемо жити у такому стані ще довго, але чим далі – тим менш загострено сприймати. А наразі ж, на жаль, більшість людей бачить у всіх, хто захворів на COVID-19, демонів, звинувачуючи їх в усіх бідах.

Та ні, вони такі ж самісінькі люди, і викликати до них поліцію – це вже зовсім неприйнятно. Коли я ходжу по своїй присадибній ділянці, то я маю право там ходити, і нікому від того зле не буде, просто не треба до мене близько підходити. Але якщо хворий ходить магазинами – то зрозуміло, що він неправий. Але от хто пояснить: мій випадок, коли я їжджу до хворої на коронавірус бабусі, в якої немає телефону, то правильно чиню чи ні? Такі випадки ніде не прописані. Я розумію, що порушую правила самоізоляції, але, з іншого боку, це може вартувати життя моїй пацієнтці…

Не треба бачити у ковідних пацієнтах демонів, бо сьогодні це – ваш сусід, знайомий чи лікар, а завтра може бути ваш брат чи хтось інший з родини, а потім, можливо, й ви. І ви можете відчути на собі весь цей шквал негативу, який нині спрямовуєте на інших. Це нікому не допоможе! І оскільки ця проблема не вирішиться так швидко, як би хотілося, нам треба прийняти її, вчитися з нею жити і залишатися при цьому людьми. Треба зрозуміти, для кого ця проблема є більш небезпечною, про кого нам потрібно передусім піклуватися і намагатися допомагати одні одним, а не створювати паніку і сіяти злобу.

Варто відмовитися як від страху від того, що «ми всі помремо», так і від насмішок на кшталт «та це повна дурня, вірусу не існує». Треба дотримуватися золотої середини. Ні, вірус існує, але ми всі не помремо, якщо будемо мудрими. Дистанціювання слід зберігати й надалі. Банальне миття рук – суперважливе і вбереже не тільки від коронавірусу. А головне, повторюся, – за будь-яких обставин залишатися людьми.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ