«Чоловік має довести, що в нього можна вірити», – Віталій Луговий

0
1167

Нинішній сезон Тернопільський академічний драматичний театр ім. Т. Шевченка розпочав прем’єрою вистави «Мартин Боруля» за класичною п’єсою І. Карпенка-Карого в постановці головного режисера, народного артиста України Олега Мосійчука. У спектаклі зайнято два рівноцінних акторських склади, тобто кожну роль грають два виконавці. Не має дублера тільки Віталій Луговий. Сьогодні Віталій Луговий — співбесідник сайту Про Те. Повертаємося до прем’єрного вечора — 29 вересня. Тоді в актора через кілька хвилин після початку вистави… пропав голос.

«Таке зі мною трапилося вперше…»

— Пане Віталію, під час прем’єри у залі й завмерли усі. Що далі? Актор з честю вийде зі складної ситуації чи доведеться зупиняти виставу? А як тоді було вам?

— Глядачі зрозуміли, що зі мною сталося непередбачуване, — каже Віталій Луговий, — і я відчув, що люди співчувають мені. Підтримували мене й колеги за кулісами. Зал абсолютно стих. Таке зі мною трапилося вперше за двадцять два роки професійної праці в театрі. Актор залежний від ситуацій, від того, що він робить на сцені, а також від партнерів. Були випадки, коли лікарі давали уколи, й актори продовжували працювати…

А на прем’єрі «Мартина Борулі» після першого мого монологу — оплески, і раптом – спазм горла. Я ще й мав легеньку застуду. Мокроти лягли на голосові зв’язки, і все – я просто шипів. І це ще добре, бо коли зриваються голосові зв’язки, людина  може зовсім втратити голос. Я подумки подякував Богу, що у мене залишився той шепіт, і продовжив гру. Шепіт повертався  з ярусів до мене, і я зрозумів, що мене чують. За кулісами усі були на ногах – аптечка, спреї для пом’якшення горла…

Найімовірніше, мене спіткав нервовий бронхіальний спазм. Перед тим я кашляв і мав температуру. На другу дію мене вже попустило. Я дуже нервувався, бо довго мріяв зіграти роль Мартина Борулі. Відтоді, коли переступив поріг театру як актор. У двох попередніх інтерпретаціях цієї перлини української драматургії Мартина Борулю грав Володимир Ячмінський.  То була неперевершена пара — він і Мирослав Коцюлим у ролі Омелька. Два народних артисти України, дует, який став легендарним!

«Хочу так, як той дядько»

— Чим відрізняється ваш Мартин Боруля?

— Звичайно, першими вчителями були Коцюлим і Ячмінський. Я виріс на цих ролях. Але в нас різні органіки, різні психофізичні дані. Чим відрізняється мій Боруля, треба запитати глядачів, збоку, як кажуть, видніше…

Мартин Боруля Лугового динамічніший, аніж був у Ячмінського; герой весь у полоні хворобливої пристрасті — прагнення отримати папери про своє дворянство. Він блискавично і бурхливо реагує на кожен зовнішній подразник, тобто репліку чи дію партнера/партнерки, імпульсивно вибухає емоціями, передаючи їх і глядачам. А ще у Віталія — інша пластика, адже жанр вистави не просто комедія, а музична комедія. Точніше кажучи — музична трагікомедія. Але послухаємо В. Лугового далі.

— Понад тридцять років тому я приїхав із села до Тернополя і вступив до четвертого училища здобувати професію будівельника-штукатура. Восени нашу групу відвели до театру. Там ішла вистава «Мартин Боруля», і головну роль грав Володимир Ячмінський. «Хочу так, як той дядько», — я тоді подумав… Це був перший крок до мрії.

В училищі я паралельно відвідував танцювальний гурток. Через рік вступив у Теребовлянське культосвітнє училище на хореографічне відділення. Тільки-но закінчивши його, навідався до Тернопільського театру, але вакансії тут не було. І я поїхав додому – в Ізяслав, що у Хмельницькій області. Там працював методистом з хореографії у районному відділі культури, а також викладав хореографію у міській школі мистецтв. Повернувся до Тернополя 25 років тому. Випадково прочитав оголошення, що в музичному училищі відкривають акторський факультет. І так потрапив у науку до народного артиста України В’ячеслава Хім’яка.

— А страх у вас був, коли Олег Мосійчук призначив на головну роль у «Мартині Борулі»? Мрія збулась, але ж ви пам’ятали про великих попередників. Не боялися повторюватися?

— Час тепер, звісно, інший, а суть персонажа незмінна. Її заклав автор — геніальний Карпенко Карий, який і сам зіграв Мартина Борулю. Боруля живе своєю мрією. Перебуваючи під впливом власного абсурду, хоче домогтися дворянства заради не тільки себе, а й дітей. Відриває їх від природи, звичних селянських занять, хоче зробити з них штучних людей. Носить на собі вагу якогось пафосу, значимості, свою ідею насаджує дітям. А тут ще й десь познаходив якісь папери, що їх понаписували, безперечно, шахраї. Але він у це повірив.

 У виставі за п’єсою, написаною 1886 року, головну роль напочатку грав Марко Кропивницький. Його трупа вперше показала цю виставу під час весняно-літніх гастролей 1887 року в Новочеркаську. Коли ж Іван Карпенко-Карий після зняття з нього гласного нагляду поліції вступив до трупи Миколи Садовського, то на гастролях в Одесі увівся у виставу й 9 січня 1889 року вперше виступив в образі Мартина Борулі; цю роль бездоганно виконував упродовж усього свого сценічного життя. А думка про таку п’єсу зародилася давно, згадувала дружина Софія Тобілевич, коли Іван Карпович, розказуючи історію із сімейної хроніки Тобілевичів, оповідав про хворобливе прагнення свого батька, Карпа Адамовича, піднятися над рівнем селянської верстви. Драматург тоді говорив про велике значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи домогтися хоч якихось куценьких прав.

— Актору допомагає не повторитися режисер, — продовжує Віталій Луговий. — Дуже велику творчу роботу здійснив Олег Мосійчук. Це іспит для всього колективу — щоб не повторитися, щоб знайти якийсь новий хід, інші засоби виразності.

Страх був, бо це — вистава-легенда нашого театру. Вечорами розмірковував над роллю. І думав: «А якщо я навіть десь і повторюся? Чи в інтонації, чи в якомусь прийомі». Не вважаю це копіюванням. То просто акторський досвід. Це ролі, на яких ми, молодші, вчилися. Не раз спілкувалися з Володимиром Дмитровичем Ячмінським. Він давав поради, також дуже переживав, можна сказати, опікувався нами.

Зрештою, якби казали, що я подібний до Ячмінського, то це було б мені за честь. Я завжди шанував як Мирослава Коцюлима, так і Володимира Ячмінського. Перейняв їхнє трепетне і жертовне ставлення до роботи. Адже театр — це храм.

— А вам ніколи не хотілося, так би мовити, повалити авторитети?

— Ні. По-перше, це не моя місія. Не за цим я прийшов до театру. Місія актора — творити, говорити через ролі,  режисерів й авторів. По-друге, ми всі — партнери. Наш театр завжди був ансамблевим, а не театром кількох осіб, як це буває деінде. У нас усі стоять один за одним. Я відчуваю підтримку партнерів і стараються відповідно ставитися до них. Актор не має приходити до театру і когось скидати. Звісно, були у нас різні ситуації. Але це лише через нестачу досвіду… Молоді, нерозважливі… Усе ж таки в театрі на першому місці має бути творчість.

— Те, що має бути, — це одне. А те, що є реально?

— Воно інколи буває інакшим. Але це вже актор сам собі вибирає.

«Ти ж виходиш на сцену. Ти — голий»

— Віталію, ви назвали приклад, що відчували підтримку колег.  А чи відчували заздрощі, ревнощі?

— Навіть не думаю про те. Щоб мені хтось заздрив чи я комусь… Ну, як можу заздрити людині, якщо ми варимося в одному казані? Сьогодні він на цьому місці, а завтра — я. А потім навпаки. Яка може буде заздрість? Ти ж виходиш на сцену. Ти — голий. І тут у тебе зривається голос. Усе. Не вийде замість тебе ніхто…

— А чому ви сказали — голий?

— Бо нерв голий. Душа гола. Перед людьми голий психологічно. Ти сам виходиш на сцену і можеш позаздрити тільки сам собі. О Боже, я це зробив! Або: о Боже, я цього не зробив. Ти виходиш на сцену сам. Партнери допомагають. Це — акторське братство, яке підтримає.

Що відбувається за кулісами, мене не цікавить. Не тому, що я не маю своєї позиції. Просто мене це не стосується.

— Тобто у плітки, інтриги не вникаєте?

— Так чи інакше вони якимось боком зачіпають, але я абстрагуюся від них. Наприклад, ти сьогодні виступив проти одного режисера, минули роки, і ти з ним усе одно працюєш. Думаю, що тоді совість мучить, якщо вона є. Хоча з кожної ситуації є вихід — і  це слово «вибач». Усім пробач, і тобі всі пробачать.

«Пробачити – легше»

— Чи легко попросити пробачення?

— Важко. Пробачити — легше. Але кожен із нас — ніби садівник свого життя. Що допустиш у своєму житті, те й буде.

— Чи правда,  що знаєте усі вистави, які є в репертуарі?

— Так. Напам’ять знаю понад тридцять вистав. Усі репліки. То ж обов’язок помічника режисера, який веде виставу. Мені це довіряють. Сподіваюся, що незабаром керівництво театру доручить поставити виставу для дітей, адже нині здобуваю диплом магістра зі сценічного мистецтва у Рівненському гуманітарному університеті.

— Тепер будь-що можна знайти в інтернеті.  Перенасичення інформацією… Чому ж люди все-таки йдуть до театру?  Іноді й квитків не вистачає, як на «Мартина Борулю»…

— Живе спілкування актора із залом не замінять жодні технічні засоби. Театр — це вічне. Починаючи від убивства мамонта та ритуальних пісень навколо нього. Весь світ  — театр, а люди в ньому актори. Здається, так сказав Шекспір.

— Ви зіграли сімдесят театральних ролей. Яка з них була для вас найскладнішою?

— Кожна роль для мене — іспит. Це — насамперед зрозуміти, чи своїм шляхом ідеш, чи не своїм, правильно чи неправильно чиниш.

Найскладніше грати епізодичну роль. Тому що за короткий проміжок часу треба розповісти історію людини. Нема малих ролей. У п’єсі може бути епізод, значиміший за головну роль. Узагалі, крилаті фрази запам’ятовуються переважно з епізодичних ролей.

Витяг із репертуарного листа Віталія Лугового: Яго («Отелло» В. Шекспіра), Дяк («Ніч перед Різдвом» та «Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем), Перелесник («Лісова пісня» Лесі Українки), Прокіп («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Калитка («Сто тисяч» І. Карпенка-Карого), Іван Синиця, Зеньо («Гуцулка Ксеня» Я. Барнича), Никанор («Мазепа» за Б. Лепким), Директор театру («Летюча миша» Й. Штрауса)…

«У нас уже понад 550 сортів ірису»

— Яким ви є справжнім у житті, коли не на сцені?

— А я є таким, яким є. Природолюб. Люблю все живе. Вирощуємо з дружиною квіти. Маємо ірисовий сад. У нас уже понад 550 сортів ірису. Плекаємо троянди, півонії, деревовидні півонії, гладіолуси.  Багато квітів — від пролісків до жоржин і хризантем. Наша дача у Смиківцях. Усі шість соток засадили квітами. Поміж ними де-не-де салатики. Бараболі нема. Її вирощують мої сестри в селі. Я постачаю їм квіти, а вони нам — бараболю. Ми — колекціонери. Маємо понад 200 сортів карликового ірису і 350 сортів високого бородатого ірису. Працюємо разом з моєю другою дружиною Наталею. З першою розлучився.

— То ви все-таки пережили реальну драму?

— Пережив, і то велику драму. Саме в той час я грав роль Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя». А також був зайнятий у «Трьох сестрах» Чехова. То був дуже тяжкий особистий досвід. Чи то через обставини, чи то режисери відчували, але тоді мені давали ролі під мій настрій. Так мене колеги врятували. Я замкнувся у собі. Але коли йшов на сцену, емоції вихлюпувалися назовні. Стражденний Микола Задорожний, є у виставі «Украдене щастя» трикутник: Анна любить іншого. А я саме переживав зраду і розрив стосунків із першою дружиною. З людиною, в якій перед тим ніби розчинився. Може, так і не варто було. То був кінець мого світу. Ми розійшлися через різні погляди на життя.

Але, слава Богу, тепер у мене є дружина Наталочка, яку я люблю і яка любить мене. І маємо спільні інтереси, один із найголовніших з них — квіти. Бог мене таки любить. Нас із Наталочкою познайомив Фейсбук.  Ми тоді обоє переживали особисті драми. Кожен свою. Трагедій нам не бракувало…

«Мене врятував театр»

У мене були дуже страшні життєві ситуації, в яких багато людей зламалися б. Але я не спився і в мотузку не поліз, мене врятували театр, робота,  люди, які витягували з того. Самотужки я б не впорався. Вихід  із критичної ситуації — це тривалий процес. Насамперед треба зайнятися справою. Все одно важкі думки не відразу залишають голову. Вони гвіздком у голові — чому саме з тобою, чому саме ти?

На щастя, в театрі мене навантажили роботою, я був постійно зайнятим і не мав вільного часу. Сам залишався хіба вночі. Бувало, що зі мною і хлібом ділилися, щоб я не пропав. Бо не мав тоді квартири, була проблема зі житлом… Мені допомагали як актори, так й інші працівники театру. Іноді навіть приносили пів літра гарячого супу. І я їм дуже вдячний за це.

— Із чим, на вашу думку, можна порівняти жінку?

— Жінка — це повітря. Без неї дихати неможливо. Це наш кисень. Жінки надихають чоловіків. Дають нам крила і бажання польоту. Ти — летиш. І якщо тебе дружина розуміє, якщо вона підтримує, вірить у тебе, ти зробиш у три-чотири рази більше, ніж сам вважаєш можливим. Дякую Богу, що в мене тепер це є. Є дружина Наталочка і синочок Андрійко.

— Не в кожного чоловіка вірить жінка, і не кожна жінка вірить у чоловіка. Як гадаєте, чому так буває?

— Це залежить уже від чоловіка. Чоловік має довести, що в нього можна вірити. Від чоловіка дуже багато залежить.

— А буває, чоловік лежить на дивані й виконує свою «важку чоловічу роботу»

— У мене такого нема. Буває, що я зранку їду на дачу, посаджу там квіти, а потім — на роботу.

Коли весна, наші троянди цвітуть, ми обоє радіємо. А загалом у хаті постійно мир і спокій. Головне у сімейному житті – взаємоповага та вірність. Для мене вірність — це не просто слово. Це сенс життя. Коли людина мені довірилася, витягнула мене з того світу, то як я можу підривати її довіру?

— Життя триває. Яку ще роль хотів би зіграти Віталій Луговий?

— Роль Віталія Лугового.

За порівняно короткий час вистава «Мартин Боруля» стала однією з найкасовіших. І, на переконання авторитетних шанувальників театру, нічим не поступається двом попереднім сценічним версіям шевченківців (1983, 2003 рр., режисер Анатолій Бобровський). Навіть навпаки, вона краще адаптована до проблем сучасності, з неї зняли наліт «прожитих років», передусім штампів, увели музично-хореографічні мізансцени. Зрозуміло, це заслуга усього колективу — від режисера-постановника й прекрасних акторського ансамблю та оркестру до технічних працівників. Але переконані — без високої майстерності, максимальної самовіддачі Віталія Лугового такого успіху не було б. Вважаєте ці наші слова надто категоричними? Подивіться виставу.

P.S. Новий «дует» Мартина й Омелька дедалі частіше запрошують на творчі зустрічі, концерти, корпоративи — так, як це свого часу було з Володимиром Ячмінським та Мирославом Коцюлимом. І це теж підтверджує успіх.

 Розмову вели Наталія ЛАЗУКА і Богдан МЕЛЬНИЧУК.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ