«Музей гончарства займає територію понад 20 гектарів», – Людмила Островська про мандри Полтавщиною

0
197

Запрошую вас  до гончарної Мекки  України, у селище Опішня, що на Полтавщині. За велику кількість пам’яток його називають «українським Римом». Тут  єдиний у світі музей,  експонати якого стали не тільки брендом  цього населеного пункту, а  й символом української самобутності і культури.  Це всесвітньовідомий  Національний музей українського гончарства. Його наукові працівники підтримують зв’язки із керамознавцями  США, Португалії, Іспанії, Італії, Німеччини та іншими.

Десять років тому опішнянську кераміку включили до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.  Музей –  виняткова установа, де вивчають, зберігають і популяризують мистецтво глинотворчості.  Кажуть, що в  Опішному початку ІІІ тисячоліття “опішуються” всі, хто прагне глибше пізнати свою минувшину, хто хоче стати творцем мистецтва одкровення, як називають гончарство, бо саме тут під високим небом    у цьому місці пролягає  межа між минулим і майбутнім, між тлінним і вічним.

Опішимося і ми. Бо ж назва селища, за однією із версій і походить від цього слова, що означало для вершників перепочинок у першому селі від дикого поля.  При в’їзді на знакові пише «Опішня».

Наш екскурсовод  Юлія Нижник сказала, що ми в Опішному і пояснила, що саме   так на старих картах відзначалося містечко, вотчина  польського князя Вишневецького. На той час місцеве населення називало його Опішнє, бо воно було крайнім населеним пунктом тогочасної Гетьманщини, співзвучно з білоруським «крайнє».

Є документи другої половини 19 ст., де фігурує це містечко на  картах Російської імперії, як  Опошня. Але ця назва, як сказала оповідачка, вигадана російськими канцеляристами, бо «Опішне» їм було складно вимовити. Ми ж знаємо, які вони тугі до української вимови. Тому в 19 столітті поширився топонім «Опошня».

– Ми ж намагаємось утверджувати стару назву і мріємо про те, шо колись Верховна Рада України це уточнить і на картах вказуватимуть не Опішня, а Опішне, тому і дотримуємося старого стандарту, – уточнила   екскурсоводка.

Музей  з’явився тут зовсім невипадково. Опішня здавна славилася своїми керамічними виробами. Наші пращури тисячі років тому навчилися не просто використовувати глину   у побуті, а й започаткували нову культуру – гончарство. Справжнє, автентичне, українське, унікальне мистецтво.

Це селище заслужено вважають центром української гончарної справи. Хочу, щоб ви не тільки відчули  красу і унікальність виробів з теплом рук і любов’ю  майстрів глинотворчості, а змогли подихати одним повітрям з цим закладом, який, як і люди, пережив усі історичні катаклізми,  прослідкувати за  тим, як музей вижив і завдяки  жменці ентузіастів,   відданих справі збереження  національних культурних надбань, розвивався, став самодостатнім, успішним, знаним. Як колись, так і зараз, давні традиції тримаються на подвижництві сучасників, які переконані в месіанській ролі та сакральному покликанні опішнянського гончарства.

Цей культ плекає  весь колектив музею на чолі з директором  доктором  історичних наук Олесем Пошивайлом. Саме він  вдячний нащадок старовинної династії опішнянських майстрів Пошивайлів, які розпочали збирати твори народної кераміки односельців, продовжив родинну справу.

Колекція  Пошивайлів, створена  на початку 1970-х, містилася  в невеликій кімнаті їхнього будинку. Засновниця музею Явдоха Пошивайло попросила своїх онуків продовжити родинну справу і розповісти всьому світу про опішнянське диво. Тож 11 березня 1986 року в Опішному  заснували  Музей гончарства, а в 2002 році він одержав   статус національного.

Свою роботу працівники музею розпочинали у двох маленьких кімнатах при заводі. Зараз до музею-заповідника входить 6 підрозділів, кожен з яких займається вивченням феномену українського гончарства,  шість окремих екскурсійних об’єктів, займає територію понад 20 гектарів. І постійно розвивається, збагачується експонатами, заходами, ідеями.

Розпочинаємо екскурсію з огляду  подвір’я, на якому понад 400 керамічних виробів різного формату. Стоїть серед двору музею  оригінальний віз  з нарощеними бортами, бо дуже щільно і багато на нього наклали глечиків і макітер. Так, перекладаючи вироби сіном, соломою, гончарі возили   потрібний посуд туди, де було обмаль глини і майстрів. Цей зв’язок надзвичайно важливий, бо коли майстер виїздив на ринки, він вивчав смаки населення і, відповідно, намагався їх задовольнити. Він робив усе для того, щоб вироби мали добротний вигляд, красивий малюнок. Таким чином упродовж століть і створювалась вишукана форма опішнянських народних виробів.

Але, якщо хтось думав, що опішнянська кераміка – це лише глечики та макітри, то буде здивований. Перед нами паркова алея монументальних скульптур, де  кожен відвідувач може знайти   “свій” глиняний виріб. Тут  роботи на різні смаки і  тематики: побутові, жартівливі, християнські, політичні й навіть філософські.  Зустрічає нас композиція киянина Марка Голенка   «Запали вогонь». Це символічна скульптура, яка показує, що можна запалити серця відвідувачів любов’ю  до цього споконвічного ремесла. Ангел спустився з неба  і тримає в руках курижку з вічним вогнем, який подарував йому Бог. Адже побутує думка, що першим гончаром був сам Бог. Бо ж Адама  він створив з глини, вдихнувши життя. Виокремлюється багатофігурна  керамічна  композиція  гончарів за роботою.

Чоловік вправно працює з глиною, яку для виробів  видобувають  у місцевих кар’єрах за селом. Дружина також біля гончарного верстата, бо крім сімейних клопотів, вона ще й розмальовує посуд. А фігурки хлопців, як підтвердження того, що  з 6-10 років уже навчалися самостійно робити  щось із глини. Тут один із них тримає тарілочку. Називалася вона «монетка», бо коштувала копійку чи півкопійки, найменшу монетку. Автор комплексу львівський кераміст  Михайло  Дідківський назвав роботу «Доброго ранку, Опішня!».

Забігаючи наперед скажу, що в приміщенні на видному місці є ще одна колоритна, яскрава його робота «Троїсті музики».

Серед  композицій двору вражає похилений Хрест, який підтримують долоні вірян. Не дотримуються люди Божих заповідей, хрест хилиться. Але допоки будуть віруючі, хрест ніколи не впаде. Пані Юлія з великою любов’ю розповідає про кожен об’єкт, з яскравими порівняннями, легендами, казками.

– Знаєте, чого лелек називають чорногузами?- запитує нас, підвівши до керамічної роботи «Лелече гніздо». – Ці птахи  приносять діток в оселі батьків, а до нас приносять відвідувачів. Є така легенда, що коли загорівся будинок гарних людей,  де було лелече гніздо,  пернаті кинулися гасити пожежу, та й обпалили крильця.  Отож, де лелеки, там радість, щастя, захист.

Композиція Миколи Вакуленка «Хто ми є?»   нагадує нам, що ми з козацького роду, українського народу. І поки ми це знаємо, нам нема переводу.

У парковій алеї скульптур є великі фігури, що не досягнеш рукою, є дрібненькі, аж до свистульок – іграшок.

Мені запала в душу  робота болгарської керамістки, яка народилася в Полтаві,  вчилася  в технічному університеті рідного міста і  зараз живе і працює в Болгарії. Варвара Карнаух  минулоріч тут одержала за свою роботу Гран-прі  мистецького пленеру «Здвиг-18». Робота називається «Дизайн людини».

Авторка переконана, що все наше життя складається із цифр і чисел. Є дати народження свої, дітей, внуків. Є якісь числа, що мають для нас значення, є прохідні. Приходять вони до нас різними каналами: чорні- негативні, рожеві – позитивні. Намистини з числами це символізують на фігурці людини. Але найбільше нейтральної інформації, можливо саме вона буде важливою для наших нащадків.

На намистинках – пташечки, символ спадкоємців. Ми ж маємо брати в житті ту інформацію, яка нам важлива, думати над нею, розвивати і відкидати зайву, бо пам’ять не втримає всього. Райдужна фігурка з  оцифрованими  намистинками, розміщеними, як у молекулярних формулах, на зразок нашої ДНК, яка пам’ятає тисячолітьої давності ексклюзивну  інформацію. Такий собі філософський твір серед суєти загалу.

Усі роботи  в галереї за своєю будовою нагадують конструктор, тобто ми можемо побачити місця з’єднання окремих частин виробу. Унікальною  ж скульптурою співробітники музею вважають “Лева при двох головах”, адже вона є монолітною при своїх розмірах у два з половиною метри довжини і понад метр висоти. 20 років тому автор виконав її на тому ж місці, де вона стоїть зараз. Спеціально для цього тут збудували піч, яку потім і розібрали.  З тих пір скульптуру  нікуди не переносили.

Творець роботи – теж унікальний. Василь Онуфрійович Омеляненко, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, створив лева в 72 роки. Зараз йому 92, і він все ще не може жити без глини.

– Цей лев став нашим символом і головним охоронцем, – говорить Юлія Нижник.

Багата і різноманітна експозиція у приміщенні музею. Опішнянські керамічні миски, кухлі, горщики, глечики, макітри, гладущики, куманці,  барильця,горнята-близнята, діжечки… Гончарський літопис українського буття. Особливе місце відведене  макітрам. Вважається, що хліб, замішаний у макітрі з опішнянської глини, не черствіє.

Місцеві мешканці кажуть, що саме тутешні майстри придумали глиняних баранців та свистунців. Їх  не тільки можна зробити на майстер-класі, іх треба зробити. Тут кажуть, що кожен відвідувач Опішні повинен виліпити власного “дивовижного свистунця”: його треба принести додому, стати посеред кімнати, посвистіти на чотири боки і поставити його в таке місце, де ніхто до нього не доторкнеться. З того часу, за легендою, в оселі запанує здоров’я і благодать. Ми свого свистунця встигли «виліпити» лише в місцевій крамничці.

Виходимо на оглядовий майданчик, з якого можна зазирнути аж на землі сусідньої Харківської області. Сама Опішня  над Ворсклою є найвищим поселенням Полтавщини ( 08 м. над рівнем моря). Поруч курган у дикому полі, так от з нього колись пильнували наступи ворогів. Звідти можна було бачити на 80 кілометрів, які на конях долали за 2 дні. Був час приготуватися до зустрічі з ворогом. Звідси добре видно і територію музею, розділену на сегменти з приміщеннями для творчості, з будиночками.

Пані  Нижник ділиться  секретами  росту музею без додаткових державних коштів. Якщо перші експонати привозили з навколишніх сіл, то при бракові коштів на колекцію, почали влаштовувати симпозіуми художників-керамістів.

Гончарі з усієї країни і світу  впродовж  місяця  створюють  скульптури, які залишають  в музеї. Так тут з’явився цей парк монументальної скульптури. Учасники  цих зібрань  не тільки працюють, а й  дають майстер-класи. Ентузіасти зробили на цей період таборування для  харизматиків і диваків, які мають талант, але не у скульптурі. Так от вони навчаються і витворяють щось оригінальне.

За словами екскурсоводки, запаси глини в Опішному величезні і весь час вона підходить на поверхню. Глина  не має свинцевих порід та домішок.

Вважається, що вона  має лікувальні властивості, пластична і еластична.  Є ще синій будиночок, де поселяється літня школа археології, яка займається розкопками під керівництвом  науковців Інституту керамології, який відкрили при музеї.  В межах музею-заповідника є Колегіум мистецтв. На його  базі щорічно відбуваються міжнародні молодіжні гончарські фестивалі.

Починаючи з 2017 року, у музеї проводять Українське бієнале художньої кераміки.  Колись їздили на пленери в Прибалтику, тепер — справжня мода на Опішне! Уже чотири роки тут працює  резиденція  художників – керамістів.

Сюди приїжджають  митці, які, маючи все необхідне для роботи, працюють впродовж кількох місяців, створюють  свої роботи. Господарі забезпечують глиною. Вони працюють за такої умови, що половину своїх робіт забирають собі, а половину віддають до музею. Так працівники музею зробили у своєму закладі  майданчик для експериментів, проб, де вирує мистецьке і наукове життя: відбуваються конференції, національні виставки кераміки, величні форуми митців, граффіті-фестивалі, боді-арт, ковальські заходи.

Як результат кропіткої праці – понад 60 000 зразків глиняних виробів із усіх куточків України.Установа продовжує розширюватись,  є стимул до пошуку  нових методів роботи.   Не зважаючи на кризу, після Революції Гідності тут  вдвічі збільшилася кількість відвідувачів.

Навіть попри те, що вартість вхідного квитка на всі  об’єкти – понад 50 грн. відвідувачів тут буває  від тридцяти до сорока тисяч на рік. Все що роблять в музеї, фінансується виключно на зароблені від екскурсій кошти. Розбудовниками цього  закладу по суті є мешканці України, які платять за вхідний квиток.

Дуже популярними в музеї є гончарні майстер-класи. Люди відвідують їх, бо мають бажання самостійно щось створити. У відгуках пишуть, що завдяки музею відчувають себе українцями. Тож музей  не став скарбницею  старожитностей, а  залишився живим організмом, який змушує переосмислити себе як частину свого народу. По-особливому сприймаються слова, якими проводжають з цього   святого для українців місця:

“Тому дзвенять в Опішні глеки, тому в нас гніздяться лелеки в гончарнім дивнім нашім краї, бо ця земля голос, душу майстра і Бога має. Все посміхається навкруг, бо сам Господь тут обертає наш гончарний круг.”

Тут його відчуваєш, як оберти землі. Бо таки під високим небом Опішного  пролягла межа між минулим і майбутнім,  між бездуховним і духовним, між провінційним і столичним, учорашнім і завтрашнім української культури.                                                                                                     Людмила ОСТРОВСЬКА

Матеріал з’явився завдяки прес-туру в межах проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.