«Сказати, що фільм «жесть» – це нічого не сказати», – комунальну трагікомедію показали у Тернополі

0
70

У Тернополі відбулася прем’єра документальної трагікомедії режисерки Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», створеного  за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Фільм став здивуванням як в Україні, так і в світі.

Такого неочікуваного, соціально – різнопланового, натурального фільму у нас ще не було. Стрічка брала участь у головній конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Кракові, її бачили на одному з найбільших документальних форумів світу, що відбувся у швейцарському місті Ньйон. Спілка кінокритиків України серед переможців другої Національної премії кінокритиків “Кіноколо” у номінації “найкращий документальний фільм” назвала саме цю дебютну роботу Надії Парфан.

Японська компанія NHK – найбільший радіо- і телемовник в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – придбала права на показ «комунальної трагікомедії». Це перший український документальний фільм, який покажуть на японському телебаченні. Фільм увійшов до конкурсної програми європейських документальних фільмів 10-го Одеського міжнародного кінофестивалю.

Представляли кінокартину – учасниця зйомок, альт хору «тепловиків», диспетчер гарячої лінії облтеплокомуненерго Галина Бівол і культрегер Ярослав Качмарський. Пані Бівол поділилася своїми враженнями від участі у фільмі, запевнила, що вони навіть не знали, коли оператори знімають, робота ж-бо змінна. А над фільмом працювали 3 роки. У фільмі пані Бівол навіть співає сольну пісню про калину. Картина з натури – переговорила із сварливими додзвонювачками і очистила душу піснею.

– Я не злюся, розумію людей, вислуховую. А хор для нас як розрада, ковток свіжого повітря. Людина так влаштована, що не тільки робота, хатні клопоти, сімейні, а й для душі щось має бути, – каже пані Галина.Вона вже бачила фільм у Кракові на фестивалі. Дуже подобається робота. Як вона сказала, «нашої Наді».

Українська режисерка народилася в Івано-Франківську. Вивчала культурологію, урбаністику та соціальну антропологію у Філадельфії, США, курс документальної режисури у Кіношколі Анджея Вайди у Варшаві, Польща, у Школі кіно і телебачення у Лондоні, Велика Британія. Її мама працює в комунальній установі і співає в хорі. Дідусь режисерки був директором і засновником теплокомуненерго та збудував систему опалення для міста Івано-Франківська в 60-ті роки. Як видно з фільму, і як ми знаємо із стану роботи наших котелень, ця система з того часу не особливо змінилася. Надія Парфан і присвятила фільм своїй родині.

Родзинка його в тому, що оператори занотовують робочі моменти величезної організації, до якої найбільше у мешканців претензій, в яку телефонують, і як до фахівців з надзвичайних ситуацій, і як до ремонтників будь-якої сфери, і як до об’єкта, з яким можна «спустити пару», коли негаразди в батареях чи гаманцеві. Це історія про буквальне і переносне тепло.

Головний герой – колектив підприємства “Івано-Франківськтеплокомуненерго”, профспілку якого багато років очолює Іван Васильович Гаврилишин. Також 15 років він керує профспілковим хором “Чорнобривці”, в якому співають інженери, комірники, диспетчери, ремонтники, бухгалтери та інші співробітники підприємства. У тих умовах, це своєрідна «психотерапія». Іван Васильович всіляко спонукає людей брати участь в різноманітних конкурсах серед комунальників – і хор справді посідає призові місця. Іван Васильович дуже трепетно ставиться до всіляких дипломів та дбайливо ставить їх в рамочки. Втім, коли починається опалювальний сезон, то “спочатку людям тепло – а вже потім співати”. І трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують гарячу лінію.

У фільмі ми бачимо справжні наради, засідання, достеменні відповіді на питання про доплати: «Грошей нема». Так скептики і кричать, що у них борги, вони банкрути, а ще й співають? А куди ж душу подіти? Вона раз бачить цей світ, хоче помилуватися красивим словом, показати на велелюдді вишиванку.

Чому це «комунальна трагікомедія», а не трагедія з драмою чи соціальний сарказм, не скажу, бо фільм робить боляче. І вже на кумедні ситуації не ведешся. Є одна така, де профорг замислився над монітором, а на екрані гра «пасьянс». Але мене здивувало не це, а старість комп’ютера. В телерадіокомпанії, де я працювала, такі «гроби» повикидали ще в 2002 році.

Не видаються кумедними і фрази з телефону, випадково записані документалістами: «Ви мене не відфутболюйте, а давайте майстра!”, “Аварійна в даний момент виїжджає там, де тече. А завтра буде виїжджати там, де не гріє”, “Кажуть, що опалення включене, а воно не включене” та інші. Бо ми не тільки глядачі, а й учасники фільму. Застарілі системи теплопостачання – збірний і типовий образ. Просто ми, пересічні споживачі тепла, до тепловиків маємо стосунок лише з одного боку – «дай».
А тут люди, які щоденно долають проблеми, працюють часто в дуже поганих умовах з мінімальними заробітками та намагаються при цьому “триматись», знімають стрес піснями і живуть усупереч усім складнощам повноцінним життям.

Сподіваємося, що люди бачитимуть в яких умовах ми працюємо, що ми робимо, щоби подати це тепло. І може ставитимуться до нас з більшим розумінням,- говорить Галина Бівол, відповідаючи на запитання про очікування від фільму. – Ми обслуговуємо інфраструктуру, яку було побудовано в 60-роки минулого століття, ремонтники можуть залатати дірку, але кардинально її змінити можна тільки повністю перебудувавши систему, – ніби виправдовується учасниця творчого проекту Надії Парфан.

Сказати, що фільм – жесть – це нічого не сказати. Це пласт нашої комунальної історії, яка триває, перекочувавши у 21 століття. Люди бадьоряться, змінюються, а труби з технікою так і шкутильгають ледь пізнаваними залишками доріг на єдиній машині, яка вціліла на службі.

І хоч у фільмі нема жодної поставленої сцени, як стверджують творці фільму, вражає визначена чітка сюжетна лінія, монтаж і творчий потенціал авторів. Знаючи роботу телеоператорів не з чуток, я , переглядаючи фільм, відзначила титанічну роботу організаторів зйомок і самих «артистів», які не реагували на камеру, а говорили те, що думають, що треба говорити і робити в тій чи іншій ситуації. Документалка виглядає як справжнє кіно, зберігаючи щирість емоцій. Творцям вдалося знайти, розбудити артистизм в реальних людях. Найгеніальніші режисери та найкрутіші актори так би не зіграли, бо це саме життя.

Людмила ОСТРОВСЬКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ