«Сказати, що фільм «жесть» – це нічого не сказати», – комунальну трагікомедію показали у Тернополі

0
64

У Тернополі відбулася прем’єра документальної трагікомедії режисерки Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», створеного  за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Фільм став здивуванням як в Україні, так і в світі.

Такого неочікуваного, соціально – різнопланового, натурального фільму у нас ще не було. Стрічка брала участь у головній конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Кракові, її бачили на одному з найбільших документальних форумів світу, що відбувся у швейцарському місті Ньйон. Спілка кінокритиків України серед переможців другої Національної премії кінокритиків “Кіноколо” у номінації “найкращий документальний фільм” назвала саме цю дебютну роботу Надії Парфан.

Японська компанія NHK – найбільший радіо- і телемовник в Азійсько-Тихоокеанському регіоні – придбала права на показ «комунальної трагікомедії». Це перший український документальний фільм, який покажуть на японському телебаченні. Фільм увійшов до конкурсної програми європейських документальних фільмів 10-го Одеського міжнародного кінофестивалю.

Представляли кінокартину – учасниця зйомок, альт хору «тепловиків», диспетчер гарячої лінії облтеплокомуненерго Галина Бівол і культрегер Ярослав Качмарський. Пані Бівол поділилася своїми враженнями від участі у фільмі, запевнила, що вони навіть не знали, коли оператори знімають, робота ж-бо змінна. А над фільмом працювали 3 роки. У фільмі пані Бівол навіть співає сольну пісню про калину. Картина з натури – переговорила із сварливими додзвонювачками і очистила душу піснею.

– Я не злюся, розумію людей, вислуховую. А хор для нас як розрада, ковток свіжого повітря. Людина так влаштована, що не тільки робота, хатні клопоти, сімейні, а й для душі щось має бути, – каже пані Галина.Вона вже бачила фільм у Кракові на фестивалі. Дуже подобається робота. Як вона сказала, «нашої Наді».

Українська режисерка народилася в Івано-Франківську. Вивчала культурологію, урбаністику та соціальну антропологію у Філадельфії, США, курс документальної режисури у Кіношколі Анджея Вайди у Варшаві, Польща, у Школі кіно і телебачення у Лондоні, Велика Британія. Її мама працює в комунальній установі і співає в хорі. Дідусь режисерки був директором і засновником теплокомуненерго та збудував систему опалення для міста Івано-Франківська в 60-ті роки. Як видно з фільму, і як ми знаємо із стану роботи наших котелень, ця система з того часу не особливо змінилася. Надія Парфан і присвятила фільм своїй родині.

Родзинка його в тому, що оператори занотовують робочі моменти величезної організації, до якої найбільше у мешканців претензій, в яку телефонують, і як до фахівців з надзвичайних ситуацій, і як до ремонтників будь-якої сфери, і як до об’єкта, з яким можна «спустити пару», коли негаразди в батареях чи гаманцеві. Це історія про буквальне і переносне тепло.

Головний герой – колектив підприємства “Івано-Франківськтеплокомуненерго”, профспілку якого багато років очолює Іван Васильович Гаврилишин. Також 15 років він керує профспілковим хором “Чорнобривці”, в якому співають інженери, комірники, диспетчери, ремонтники, бухгалтери та інші співробітники підприємства. У тих умовах, це своєрідна «психотерапія». Іван Васильович всіляко спонукає людей брати участь в різноманітних конкурсах серед комунальників – і хор справді посідає призові місця. Іван Васильович дуже трепетно ставиться до всіляких дипломів та дбайливо ставить їх в рамочки. Втім, коли починається опалювальний сезон, то “спочатку людям тепло – а вже потім співати”. І трудовий колектив намагається полагодити застарілі комунікації, поки розгнівані споживачі штурмують гарячу лінію.

У фільмі ми бачимо справжні наради, засідання, достеменні відповіді на питання про доплати: «Грошей нема». Так скептики і кричать, що у них борги, вони банкрути, а ще й співають? А куди ж душу подіти? Вона раз бачить цей світ, хоче помилуватися красивим словом, показати на велелюдді вишиванку.

Чому це «комунальна трагікомедія», а не трагедія з драмою чи соціальний сарказм, не скажу, бо фільм робить боляче. І вже на кумедні ситуації не ведешся. Є одна така, де профорг замислився над монітором, а на екрані гра «пасьянс». Але мене здивувало не це, а старість комп’ютера. В телерадіокомпанії, де я працювала, такі «гроби» повикидали ще в 2002 році.

Не видаються кумедними і фрази з телефону, випадково записані документалістами: «Ви мене не відфутболюйте, а давайте майстра!”, “Аварійна в даний момент виїжджає там, де тече. А завтра буде виїжджати там, де не гріє”, “Кажуть, що опалення включене, а воно не включене” та інші. Бо ми не тільки глядачі, а й учасники фільму. Застарілі системи теплопостачання – збірний і типовий образ. Просто ми, пересічні споживачі тепла, до тепловиків маємо стосунок лише з одного боку – «дай».
А тут люди, які щоденно долають проблеми, працюють часто в дуже поганих умовах з мінімальними заробітками та намагаються при цьому “триматись», знімають стрес піснями і живуть усупереч усім складнощам повноцінним життям.

Сподіваємося, що люди бачитимуть в яких умовах ми працюємо, що ми робимо, щоби подати це тепло. І може ставитимуться до нас з більшим розумінням,- говорить Галина Бівол, відповідаючи на запитання про очікування від фільму. – Ми обслуговуємо інфраструктуру, яку було побудовано в 60-роки минулого століття, ремонтники можуть залатати дірку, але кардинально її змінити можна тільки повністю перебудувавши систему, – ніби виправдовується учасниця творчого проекту Надії Парфан.

Сказати, що фільм – жесть – це нічого не сказати. Це пласт нашої комунальної історії, яка триває, перекочувавши у 21 століття. Люди бадьоряться, змінюються, а труби з технікою так і шкутильгають ледь пізнаваними залишками доріг на єдиній машині, яка вціліла на службі.

І хоч у фільмі нема жодної поставленої сцени, як стверджують творці фільму, вражає визначена чітка сюжетна лінія, монтаж і творчий потенціал авторів. Знаючи роботу телеоператорів не з чуток, я , переглядаючи фільм, відзначила титанічну роботу організаторів зйомок і самих «артистів», які не реагували на камеру, а говорили те, що думають, що треба говорити і робити в тій чи іншій ситуації. Документалка виглядає як справжнє кіно, зберігаючи щирість емоцій. Творцям вдалося знайти, розбудити артистизм в реальних людях. Найгеніальніші режисери та найкрутіші актори так би не зіграли, бо це саме життя.

Людмила ОСТРОВСЬКА



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.