Як це – бути патріотом не у Тернополі і не у Львові

0
21

Між нами  тут побутує думка, що добре бути патріотом у Львові, Києві чи Тернополі, де  море однодумців, які розуміють, що твориться у державі, не бояться зізнатися у своїй любові до рідного краю. Складніше проявляти  свій патріотизм на східних теренах держави, особливо  з тими людьми, які не хочуть розуміти, хто затіяв війну, які постійно запитують: «А що мені дала Україна?». Є така категорія осіб – бідний, нещасний, обділений і ще із ста  пунктами  своєї неповноцінності. Вони не залежать від національності чи місця проживання. Від того нікуди не дінешся. А як же тим, хто чітко позиціонує свій погляд на життя і щиро вірить, що є море складових, щоб зробити свій край щасливим? Щоб не в сінях пересиджувати, коли ворог заліз до світлиці?

Побувавши у Всеукраїнських прес-турах, і зокрема,  Луганщиною, Донецькою областю, я  зрозуміла, як багато і там зараз людей яскравих, ініціативних, талановитих, які знають що треба зробити, щоб  земля була багатою, а життя гідним, щоб стало хлібно і сонцесяйно. Багато з них відчули цю любов до рідного з настанням 2014 року, але від того їх ентузіазм не менший. Я не буду називати цих людей, бо ви їх знаєте із моїх матеріалів. А от про одного чоловіка розповім.  Це гарний приятель моєї коліжанки,  поетеси, великої патріотки, яка про бої на Донбасі знала з перших вуст, Олександри  Карої – Анатолій Муравйов.  А зустрілися ми з ним у Маріуполі. Ця зустріч, як  я люблю казати, відбулася на рівні дива. Але мова не про це.

Коли я поділилася своїми роздумами про відчуття патріотизму на Донбасі із головою Донецького обласного братства ОУН-УПА ім. генерала  Романа Шухевича-Тараса Чупринки  Анатолієм Дмитровичем Муравйовим, він мене не зрозумів.

– А чому я повинен приховувати свої політичні уподобання? Це моє життя, мої симпатії чи вимоги. Ми ніколи не стояли осторонь, де йшлося про Україну. І нас, українців, тут багато. Мій дядько, царство йому небесне, заповів мені справу братства імені Шухевича. Наша організація об’єднує патріотів, прихильників України, родичів репресованих українців. Мій дядько Григорій Михайлович  був засуджений Радянською владою, як один з керівників ОУН Донбасу, на 25 років. Тут було створене національне підпілля  ще в 30-і роки. Мій дід був патріотом України, а Донбас заселили молоддю з розкуркулених і висланих, які не мали права жити в своєму краї. Так тут з’явилися патріоти з переселенців Сумської, Харківської областей. А потім була Друга світова війна. Хтось загинув, хтось повернувся, але ідея самостійної  України нікуди не ділася.

Організація відновила роботу у підпіллі і хтось видав їх. В організації було четверо жінок, випускниць Сталінського педагогічного інституту, які викладали українську мову, їх розстріляли. А 8 чоловік захопили і покарали. Дяді мого немає, але він просив, поки я буду жити, щоб знав за що гинули українці і сподівався, що я доживу до щасливого дня. Ми поставили пам’ятник репресованих сталінського режиму, – говорить пан Муравйов,  показуючи  мені фотографії з побратимами. – За політичними переконаннями, я був, є, і буду українським націоналістом, як мій дядько, мій дід. Я ним залишуся і помру ним. Яка б влада не прийшла.

Анатолій Дмитрович співпрацює з газетою «Шлях Перемоги», яку  ще видавала група УПА «Говерля» від травня 1945 року. Офіс її в Івано-Франківську. Зараз там його матеріал про  великого патріота, брата його батька – Григорія Бескровного. Анатолій Дмитрович все знає  про  складний для українського національно-визвольного руху період, коли героїчний опір визвольного руху ОУН та УПА на українських теренах, окупованих СССР, було жорстоко придушено.

– Не забуду ніколи, як мою матір з дітьми в тридцятиградусний мороз викидали через вікно комуністи, – каже  схвильовано мій візаві.

Він розповідає про безчинства після другої світової і ми  знову повертаємося до газети, в яку я маю зателефонувати, щоб дізнатися про долю його матеріалу. А він розповідає, що це видання – унікальний інформаційний майданчик, на якому  висвітлюють  позицію українських націоналістів з приводу історії українського визвольного руху, подій в Україні та світі, планів на майбутнє.  Роль газети довгі роки була провідною і не втратила свого значення і сьогодні. Про це вони завжди розмовляли зі своїм дядьком, з побратимами. Зокрема, під час  Революції Гідності , анексії Криму, захоплення Донбасу газета оперативно і гостро реагувала на ці події. Прикметно, що у 2011 р. створили  електронний архів видання, який став унікальним джерелом інформації для істориків. Анатолій Дмитрович  дружить із електронною технікою.

Він прийшов з виборів і написав на своїй сторінці у Фейсбуці, що  «проголосував, як і мої друзі, за СВОБОДУ, по мажоритарці-  за Європейську солідарність, за свого колегу лікаря! Слава Україні! Смерть всім нашим ворогам! Маріуполь».

Я захоплено дивлюся на цього поважного красивого чоловіка. Народився він у Костянтинівці, про що говорить з великим пієтетом і любов’ю. Там закінчив 9 класів школи і пішов працювати електрослюсарем, щоб був стаж для поступання у виш поза конкурсом . Так після вечірньої школи він став студентом-медиком. А з четвертого курсу  його забрали у військово-медичний інститут, через два роки став  військовим лікарем. Об’їхавши  світи за 5 років, повернувся в Костянтинівку і поступив  у клінічну орденатуру Донецького медичного інституту, за два роки захистив  кандидатську дисертацію. Потім все життя працював кваліфікованим хірургом, за його словами , оперував усе. Не без гордості Анатолій Дмитрович каже, що не розминувся з професією, відбувся, як людина і як професіонал. Навіть зараз, у свої 73, він, відмінник охорони здоров»я України за викладацькою трибуною.

Він філософськи говорить, що змінювалися покоління, лідери, режими, змінювався світ, змінювалися ми. Але ніколи не змінювалося переконання, що Україна має бути вільною, незалежною, єдиною, неділимою, багатою… Ми нанизуємо ці прикметники, як бажання, озвучуємо їх перед Всесвітом, кажуть, що він сприяє здійсненню їх, коли збігаються з його коливаннями. Ми з Анатолієм Дмитровичем щиро віримо, що саме так буде.

– Ми стомилися від війни. Ті два місяці окупації тими алкашами і бандитами, дуже млоїли серце, – розповідає про сьогоднішню біль мій співрозмовник. – Я не ходив викидати їх  з адміністративних будинків, але мій син брав участь у цьому. І намети підпалили з товаришами під міською радою, і викидали з приміщення  тих п’яних вояків, бо так би вони боялися ошиватися в середмісті. Вони ж тричі захоплювали приміщення міської ради, а потім, коли воїни із Запоріжжя підоспіли, то вже гнали їх до Широкіного. Але що? Тоді в наших і толкової зброї не було. Якби хоч кілька танків і винищувач, може тоді, у 2015р., і закрили б кордони. А так не було наказу стріляти, ті й ішли колонами через кордон, – скрушно хилить в безсиллі голову.

Пан Муравйов  любить порядок в усьому і активно береться за посильні справи.

– Ми вже кілька років добиваємося, щоб Покровське, це село під Маріуполем, у якому я живу, приєднали за реформою децентралізації до міста. Так Мангушське районне начальство не відпускає. Ми так близько тут, що одна сторона  вулиці належить Маріуполю, а друга – селу. Скільки на мітинги ходили, скільки петицій подавали, а ніяк не зрушимо з місця. За законом потрібна воля громади, вона є, але дуже багато беззаконня. Нам же всі проблеми вирішувати ближче, будучи в зоні міста, а ні, треба в райцентр добиратися. Інтереси одні – землі, з яких можна  мати зиск. Та скандальна справа у Національному природному парку «Меотида», то це ж територія нашого району також. Я йому розповідала, в які перипетії ми там потрапили на рівні дива.

– А про приємне? – запитую  пана Муравйова, бо вже оголосили посадку на мій поїзд.

– Маю в селі два вулики, ось вам з пані Лесею гостинці приніс, – і виймає два слоїки сонячного меду. – Мав п’ятнадцять вуликів, так не вберіг. З дружиною Ольгою маємо 18 соток землі, на якій уже зародив сад. Земля – це віддушина. Скільки біди вона принесла нашому народу через свою цінність, – скрушно хитає головою Анатолій Дмитрович. – Я б зробив так, щоб звільнити від тієї нечисті  землі Донбасу. Розділити Донецьку область на три частини: Північну приєднати до Харкова, центральну до Дніпра, а південну до Запоріжжя. Так колись було, а допустили, що автономію їм подавай, окрему республіку, – обурюється донбасець-українець.

Він виїжджати звідси нікуди не збирається, тут його земля і в протилежному його ніхто не переконає. Він хоче, щоб Україна була   чистішою, кращою, багатшою, справедливою – і робить  все для цього, що може.

– А почуття патріотизму, воно або є , або його нема. І це не залежить від точки на карті земної кулі, – ніби підсумував Анатолій Дмитрович нашу розмову, цілуючи на прощання.

 Людмила ОСТРОВСЬКА. Тернопіль-Маріуполь.

 

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.