Тернополянка розповіла, як вона у спеку їхала сільським автобусом

0
3174

автобус 11Най Бог боронить у таку спеку кудись їхати. Уточню – їхати автобусом. Ще раз уточню – їхати сільським автобусом…

А мені пощастило. Цього року в бабусі вродили гойно вогірки і вона викликала мене на підмогу, щоб все то законсервувати. З собою попросила взяти слоїки, з торішніх закруток, бо ж нові купувати щорік – то дуже дорого і затратно. От, я й сталувала два найбільші пакети, марки “Сільпо” і поїхала на тернопільський автовокзал. Щоб ви знали, що в село автобус ходить у визначенні години, тому почекати, коли спаде спека, а потім їхати, то нереально. Мій автобус о 13:40…

– Слава Ісусу Христу, – це привітання обов’язково сказати, коли заходиш в салон такого запиленого, напівіржавого автобуса-динозавра (таких уже ніде нема). Ви можете тут нікого не знати, але про вас знають всі і все. В селі це нормально.

– Слава навіки! – відповідають жіночки хором.

Дивно, що до відправки транспорту ще 30 хвилин, а сісти вже немає де. В тій сауні доведеться простояти півгодини, плюс 40 хвилин їзди в саме село. Через 6 хвилин в мене починає текти по спині.

Жінки розмовляють. Роти в них ніколи не затикаються. Здається, від цього трохи не так спекотно, коли говорити.

– Шо купила‘сь? – питає мене жіночка поруч.

– Нічого, просто везу банки до бабусі, – кажу я й одразу втрачаю інтерес до спілкування, бо зрозуміла, що жінка пообідала чебуреком на автовокзалі. Але на мої бажання тут ніхто не зважає і вона продовжує теревенити, наче ми ото вже й подруги. На щастя, в салон заходить водій – єдиний чоловік в автобусі. Найочікуваніший чоловік.

– Так, дівчата, куди їдемо? – усміхається він і збирає в “дівчат” гроші.

Потім легко, наче йому й справді 20 років, а не 50+, застрибує за кермо і заводить свій трактор. Весь автобус трясе, дим йде в салон, але ми нарешті рушаємо.

Виявляється, що моя співрозмовниця везе каченят, які всю дорогу верещать і намагаються вистрибнути з ящика. Вона говорить з ними, як з дітьми. Правда, спочатку лагідно, а потім сердито із мотивами ненормативної лексики.

Та одному каченяті все таки вдається вирватися на свободу. Воно падає на підлогу і швиденько зникає під сидінням. Жінка нахиляється, щоб його зловити, але з ящика, наче рідина висипаються одним за одним жовтобокі дзьобастики і розбігаються по салону.

– Чекайте! Чекайте! – кричить жінка, наче качки її послухають і повернуться назад. – Лови!

Останнє було до мене. Я кинула свої бутлі комусь на ногу і почала допомагати їй ловити каченят. Всі стали лементувати, хтось реготав, хтось впав на підлогу і поліз під сидіння, витягаючи звідти повні жмені каченят. Водій лише глянув у дзеркало і ввімкнув магнітофон. В салоні заграло “Какая осень в лагерях..”, ніби під музику дивитися на то все було веселіше…

Отак ми й не спамяталися, як приїхали в село. Втомлені, мокрі від поту, розпашілі від ловлі качок, вивалилися з салону на головній вулиці села. Всі реготали і були вже, як одна сім’я. Водій посигналив нам і поїхав назад в місто. А ми щасливі поспішили по своїх справах.

P.S. Жодне каченя під час поїздки не постраждало.

Воксана ШВАРЦ



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.