Приїхавши до Тернополя, відомий режисер кожного дня одягав іншу вишиванку

0
273

У Тернополі завершився ХVI фестиваль театрального мистецтва «Тернопільські театральні вечори», який став яскравим святом для театралів  та артистів.  Своє особливе ставлення до  цього  феєричного тижня  дебютів акторів, режисерів, драматургів України голова журі фестивалю народний артист України, лауреат  Національної премії ім. Тараса Шевченка  Федір Стригун   демонстрував не лише  своїм вмінням доступно  коментувати знахідки і промахи режисерів  і готовністю до інтерв’ю з журналістами, а й своїм одягом. Щодня в театр він приходив у свіжій вишиванці.

– Мені дружина перепрасувала і дала з собою на всі дні фестивалю, – пояснює  артист.

– Скільки ж ви їх маєте у своєму гардеробі? – запитую, розглядаючи узори сьогоднішньої.

-Небагато, п’ятнадцять. Ми ставили колись вистави, то ходили в музеї,  вибирали  вишиванки до вистав, то нам розповідали, що колись,  готуючи  скрині, мали по 30-40 сорочок, а багаті – по сто.

-Ну, то  мабуть дівчата вишивали собі,  хотілося красивими бути. А старші люди уже скромніші в бажаннях… Я  тішуся  вашими вишиванками, бо я навіть із стилізованими не нарахую до  десяти…

– Моя дружина дуже любить вишиття, сама вишиває. А ще вона замовляє у пані Стефи. Ця вишивальниця  ексклюзивно для мене це робила з великою любов’ю. Тому, коли одягаю, я завжди чую тепло рук творців цих узорів.

 – А першу пам’ятаєте?

– Півжиття з нею минуло. Мама вишила. Спочатку брат у ній ходив. Потім він пішов у армію, а я  почав одягати цю черкаську сорочку. Чорними і червоними нитками вишита. Я і в театральному  інституті на свята вдягав, і вже коли був у Львові також одягав.

– Тоді не дуже і можна було…

– Та якось обминуло, зауважень не робили партійці. Один раз у Львові мене підколов чоловік, мовляв, що це ти у вишиванці, єврей чи що? А я сказав, що це святе, мама вишивала. Йому було незручно. Але я не кремпувався з того, що комусь  це може не подобатися. Я зараз  іду Львовом у вишиванці, зустрічні  мені усміхаються. Те ж саме і в Тернополі.

– Та вас же всі знають… І люблять, а тут ще й у такій красі… Я сама, коли бачу людей у цьому  одязі, гублю очі. Нещодавно була на фестивалі борщівської вишиванки… Неймовірний заряд позитиву одержала, наскільки красиві, багаті, вишукані сорочки…

– Так їх же знає увесь світ. Це чудо належить тільки  цьому місцю. Неймовірна  вишивка чорною вовняною ниткою.

-У нас на Черкащині (ми земляки з Федором Миколайовичем) чорними  не люблять вишивати, бо то як до смерті…

– Та то ж  символ чорної землі. Чорної праці. Бо ж великих статків на ній ніхто не заробив. А тепер, як продаватимуть, то мабуть і душу вирвуть. Це як Україну продати. Хіба що якийсь такий закон придумають, щоб продавати тільки тим, хто любить її і вміє працювати. Тоді і вишиванка повеселішає. У мене є дві черкаські сорочки, які я дуже люблю, вишиті червоними і чорними нитками.

– «Червоне – то любов, а чорне – то журба», як у пісні . У мене також  вишиті троянди і  виноград, калина -чорно-червоними. У нас там рослинні орнаменти  поширені…

– А я ще дуже люблю  жовтими і синіми нитками на чорному тлі.

– Сьогодні на вас сорочка з весняним орнаментом, легким, прозорим…

– Відповідає моєму настрою. Це вишивала пані Стефа, а замовляла моя Тася. Просила , щоб була веселкова  вишивка, зелені листочки, голубі волошки. А сьогодні на сцені комедія…

– А завтра «У неділю рано зілля копала»…

– Одягну трагічну. Вишиту чорно-червоними нитками.

– У вас є дуже святкова –  вишита білим по білому.

– Я її також дуже люблю.  А ви знаєте, що це найдавніша вишивка. А перш ніж вишивати, там нитку три роки відбілювали. Це було колись, тепер ні з нитками , ні з полотном проблем немає.

А потім ми розмовляли, що вишиванка має історію не одного тисячоліття. У в Трипільців  збереглися зразки полотна з візерунками, як на горщиках. Це святковий одяг, бо на косовицю пращури її не одягали. На війну також не одягнеш. Та й для нас це  не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе, тепле. Вишивка – як символ, який зберігає наше коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. Та навіть більше, у вишивці зашифровано наш генетичний код.

– Коли ви ставите українську класику, прив’язуєтеся до одягу, вишиванки? – запитую Федора Стригуна.

– Коли ставили у 80-их роках, то в музеях підбирали, щоб бойківські, гуцульські були, полтавські…За ними ж ідентифікується місце дії…

– Я от думаю чому ж сорочки так різняться орнаментами… Природа ніби ж однакова, люди  з одним генетичним кодом.

– Я думаю, що  темперамент  людей залишав свій відбиток на вишиттю.  У  рівнинних людей звичаї і кольори більш стримані, а у горян – буйство фарб і крові. Подивіться по виставах навіть, по фільмах…

– У мене такий асоціативний ряд з’явився. Дивіться, із семи нот скільки мелодій можна створити…

Артист не дає договорити, продовжує, що із семи кольорів веселки також неймовірні полотна пишуть…

– Я була в Музеї Івана Гончара і там йшлося про п’ять основних кольорів: білі, чорні, червоні, сині, жовті. Їх називають зразком  збірника універсальних знань про людство: відповідають числу рас (європеоїдна, негроїдна, американоїдна, семітська, монголоїдна) і знанням, які вони дали світу, а також елементам (вода, космічний ефір, вогонь, повітря, земля).

-Я цього не знаю, – мружить очі Федір Миколайович. – А от, що популяризувати вишивку треба, то це точно. У зв’язку з подіями в країні нам потрібно спиратися на  свої традиції,  мову, національний за духом костюм,  національну кухню, ставити вистави українських авторів, знімати українське кіно і ходити його дивитися, бо це  з нами, продиктовано землею, на якій живемо. Бо як буде фастфуд,  суржик,  тільки джинси ,  американські бойовики – то що чекатиме у майбутньому нас?

Цю тему мені розвивати не хотілося, а щоб не закінчувати на сумному,  запропонувала , щоб ми з Федором Миколайовичем   спробували назвати кілька аргументів на користь  вишиванки. Чому її варто одягати не лише  на День вишиванки. Патріарх театру – яскравий приклад.

– Що тут скажеш, – задумався філософ-артист. – Це красиво, святково. Оригінально, бо немає  двох однакових сорочок вишитих руками.

– Я вважаю, що це завжди модно.  За кордоном, коли бачать на нас вишиванку , ідентифікують, що ми українці, як за кольором прапора. Я експерименти такі проводжу, відразу на вулицях з’являються друзі, земляки, починають розпитувати про   життя, виливають ностальгію,  хочуть фотографуватися…

– У нас також було багато таких випадків. За кордоном на наші вистави приходили у вишиванках, – підхоплює співрозмовник. – А ще  це зручний і безпечний одяг, бо шиють з натуральної бавовни, льону. Не знаю чи зараз конопляне полотно є, а колись було.  Мені дуже комфортно у своїх вишиванках, не жарко,  дуже добре, вони гріють душу.

– Не тільки зручний, а й універсальний одяг. З джинсами, із спідницею, з шортами…А в чоловіків навіть під піджаком – елегантно, яскраво і оригінально…Ну і потужний оберіг. Я таку зворушливу пісню слухала про мамину сорочку, яку вона з молитвою вишивала для сина і просила, щоб кулі минали. Він повернувся з війни і дякував мама, бо «якби не сорочка не було б ні внука, ні синочка». Тут просто вірити в  це треба.

– Бо це наша традиція,  ототожнення зі своєю землею, культура. Воно сили додає у наших випробуваннях.

– Інколи можна почути іронію, що, мовляв, українці пісні патріотичні співають, вишиванки носять, більш нічого не мають. А я  вважаю, що національний стрій – це прояв громадянської позиції. Тому я дуже вдячна вам, що ви приділили скільки часу на розмову про  чи не головну героїню  українства. Я люблю ваші вишиванки і годжуся, що ви їх одягаєте на фестивалі. З вами також багато людей хочуть сфотографуватися, бо це дуже красиво. І в театр багато людей приходить у вишиванках, бо вони , як живі істоти, хочуть велелюддя, захоплення.

– Я вам скажу, що у жодного народу світу немає подібного одягу: такий колоритний і національний з одного боку, і такий сучасний, модний, комфортний  з іншого. А чому не носити ? Це символ і гордість нашої культури, це дух нації, це те, що перейшло нам у спадок. Я так люблю дивитися програми Оксани Пекун про  народну пісню, коли до неї приїжджають із далеких сіл у вишиванках. Душа радіє, що зберегли це надбання люди, не загубили в клопотах. Хай так буде завжди. Вишиванка – то сама Україна.  Вона одна, як мати. То як від неї відмовлятися?

Людмила ОСТРОВСЬКА

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ