У Тернополі закрутився політичний детектив

На  фестивалі  «Тернопільські театральні вечори. Дебют» показав  свою  першу режисерську роботу  «Кафе «Республіка»» Богдан Гнатюк, він же і автор твору, і сценограф. Дебют вдалий, яскравий.

Це сучасна п’єса, написана три роки тому. Автор позиціонує її як політичний детектив про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам – моральним, політичним та ідеологічним. Це цьогорічна прем’єра на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Мене заінтригувала вистава  саме  детективністю, бо жанр з претензійною фантазією, така  собі,  дитяча іграшка для дорослих. А ще його називають однією із найбільш штучних форм мистецтва. У нашій політиці  все натуральне. Про свій улюблений жанр Богдан Гнатюк сказав так:

– Мене зараз дуже цікавить детективний жанр. До речі,  п’єса Агати Крісті «Сліпі миші» потрапила до «Книги рекордів Гіннеса», оскільки в одному з британських театрів йде так довго, як не йшла жодна вистава в жодному театрі. Ми йдемо до театру аби побачити комедію положень, а рекордсмен – саме детектив. Я дуже люблю цей жанр, хоча він і мало представлений в українських театрах.

Інтрига, пошуки виходу, прорахунки, пастки і безодні , дедуктивний метод,  співчуття і неординарні, неочікувані повороти долі – все це тримає глядача, не сказала б, що в напрузі, а якось так, в обіймах. Бо в багатьох моментах  і посміятися хочеться, і  подумки подякувати автору за  відвертість і довіру, нам, глядачам. Молодий  драматург сам працював у  державницьких структурах, бачив життєві колізії, спостерігав характери. Зараз уже депутати не перебігають з фракції у фракцію, принаймні, не так активно, набігалися, а в 2015 році ще «тушок» було багато.

Ці моменти і виписав  драматург. Головна сюжетна лінія політичного детективу належить Харитону Дальньому. Молодий  політик  прагне змінити ситуацію в країні на краще, знає, як це зробити, але   за великі гроші залишає  свою фракцію і стає політичним перебіжчиком. Але це так просто сказати, а  поворотів долі, наслідків умовиводів і несподіваних розв’язок, висновків – доволі.

В головній ролі – Назар Борушок. Він не просто популярний актор театру і кіно, відомий спортсмен (багаторазовий призер чемпіонатів України з бодібілдингу, кандидат у майстри спорту України і чемпіон Європи зі штанги 2013 року), він екс-політик (у 2012—2013 рр. був головою молодіжного крила партії «УДАР» в Івано-Франківській області). Актор  наскільки переконливий, що аж не віриться, що бажання доторкнутися до дівчини, так заважило  на терезах політичної кар’єри.  Отож, депутати також люди, і ніщо людське їм не чуже. Полум’яний оратор і натхненник партії,  її молода сила і надія, Харитон, закохується у дівчину Беллу ( Ірина Сопіт), яка знімає петлички з гостей  у студії телеканалу і має бомбезну мрію, пересвітити  поп-зірку , яка співає на благодійних концертах. Забігаючи наперед скажу, що молодий парламентар так ніколи до неї і не торкнеться, як вона ніколи його і не покохає.  В цьому кумедність, вишуканість і фарс  твору.

Молодята зустрічаються в загадковому і дивному «Кафе «Республіка», де є кава    і   вишуканий чізкейк – сир на пляцку. О,   назва цього тістечка звучить солодко, як молитва,  в устах офіціанта Леопольда ( заслужений артист України Олексій Паламаренко). Крім депутатського корпусу, у цьому закладі нікого немає, а от страв приготували на всі 450 смаків – і смажені, і холодні, з напоями і солодощами. Що кому смакує! Саме тут відбувається натяк на найцікавіший атрибут детективу – наявність трупа. Ми ж  знаємо, чим він натуралістичніший, тим цікавіші версії вбивства. Хоча міг би й бути від   загадкової зброї -виделки у кафе, яку із затяжною паузою міг би встромити  однопартієць, заступник голови  (Сергій Калантай), який був нестримний у діях, хоч потім відпустив  головного героя  і кинувся на амбразуру  гніву   соратників.

Коли пауза з проколом виделки затяглася і головний герой-зрадник кричав, щоб убили його, але не зараз, бо серце розривається і так від кохання,  потенційний кандидат у списки оборонців ідеалів , офіціант, запропонував свої послуги з вбивства свого постійного відвідувача. От він зробив би класику жанру, але автор не дозволив. У детективі, щоб ви знали, вбивця може діяти тільки за задумом автора. А злочинцем,  за канонами жанру,  повинен виявитися персонаж, який відіграє в романі більш чи менш помітну роль, тобто такий персонаж, який знайомий і цікавий читачеві . Скажімо, сам Харитон, чи «батько» партії. Автор не може  робити вбивцею слугу-офіціанта чи якусь темну силу. Тепер я думаю: а хто ж злочинець? Той, хто спокушав чи той, хто спокусився? Важко тут визначиться. Але це супутнє.

А от подальша доля кельнера  може бути в розвитку, аж до  входження у вітчизняний  законотворчий орган.  Серйозна проблема – закон про вибори, пристрасті вирують і зараз! Протистояння зрозуміле, партії хочуть керувати  Україною, вже навіть про відкриті списки йдеться, лиш би не мажоритарщина. Там же  до людей треба йти, вислуховувати їхні нарікання, бо дякувати депутатам не поспішають, йдуть просити. Та й на виборчий округ треба показуватися, якщо не  два рази на рік, як пише закон, то хоч два рази на п»ять років, бо фотографії не замінять живу присутність слуги народу . Тут уже за однопартійців не заховаєшся.

Але питання про партійний список повисло в повітрі і ми знаємо чому,  оскільки  маємо рівні з автором  можливості для розгадки таємниці злочину, то здогадуємося, ні, достеменно знаємо, що пан Леопольд був би «підставною качкою», яка зсередини розвалювала б партію. Бо кафе це викуплене конкурентами через Жінку в чорному (Лідія Семесюк).

Крута інтрига з віртуальності в реальність. Був такий момент, коли засідання ВР переносила в інше приміщення, історичний факт. То це він відтворений у  сюжетній канві «Кафе «Республіка»». Республіка Україна? Закулісна кухня  парламенту? Бо в мене склалося враження, що цей заклад, як держава в державі зі всіма атрибутами. Тут  кулуари кулуарів: приймають рішення, ведуть перемовини, таємниці злочинів шукають винятково матеріалістичним шляхом.

Неприпустимі ворожіння, спіритичні сеанси, читання чужих думок, ворожіння за допомогою «магічного кристалу» тощо. Але якісь  вищі сили там владарюють. Бо саме там  Жінка в чорному вдало провернула спецоперацію, записавши заяву  купленого депутата.  Гроші довго ходили тінню за жертвою. Полум’яному реформатору  підсилали білявок і брюнеток. Велика обойма підставників крутилася, як «руська рулетка», поки не вистрелила. Аж  теледіва  вкоськала цього красеня,  потопаючи у своїх амбіціях. А фото й  мессиджі уже слала з-під руки  диригентки.

Головний герой  шукав дедуктивним методом, хто ж за всіма цими негараздами стоїть. Відволікався лише на розмови з «батьком партії», і , власне батьком, бо роль очільника грав  у виставі сина  народний артист України Анатолій Гнатюк. Його заступника  колоритно зіграв актор Сергій Калантай. От разом вони і  планували, і   вибраковували заплановане.

І злочинець  був  знайдений   не завдяки випадку, збігу обставин чи немотивованому зізнанню, а внаслідок логічних умовиводів головного героя. Усі ключі до розгадки ясно означені й описані – це кляті конкуренти, у яких багато, ну дуже багато грошей. Це, звичайні, поодинокі мільярдери і мільйонери, які  не відходять від верстата, на якому друкують гроші, бо в  детективному романі недоречні таємні бандитські угруповання, мафія. Важко було розлучатися з мільйонами, важко було і брати їх. Це така тяжка праця.

Ви б бачили, як молодий перспективний законотворець , бідний, мучився: курив, закидав назад голову в роздумах, за живіт тримався,  у вікна заглядав, чуб зализував, порохи здував…Єдине, що не робив, то не бив себе по руках і не закривав долонями рота, коли проголошував заяву про утиски і недержавницьку позицію своєї партії.

Автор – таки дотримався рядка закону жанру, що лише вбивство робить детектив цікавим і вивів на арену  політичного трупа, продажного депутата.  Спосіб убивства його ж жадібність і безкарність. Причина ж  умовної  смерті дуже таємна, це – хвороба на ймення кохання.

І любовна лінія нашого детективу  коїть дива з героями. Все в розвитку, але партійного  злочинця у руки правосуддя не віддають, грошей не відбирають, він внутрішньо покараний. Бо  замість того, щоб  поєднатися  ланцюгами Гіменея з тією, якої хотів у бідності торкнутися,  розчарований державник нагадує їй про те, що всі гроші на її рахунку, і йде торкатися іншої, яка ще немає багатства. Це не  трагедія, зажурених закоханих немає, поп-зірка свого досягла, та й у Харитона   широкий вибір. Бо не торкався він ще багатьох. Є така категорія  чоловіків, які досягнувши чогось, відсторонюються для пошуків і завоювання іншого.  З меркантильної сторони, героїні повезло.

Правду кажуть, що партійці своїх колишніх не лишають, опікуються ними до смерті. Чи так буде з нашим героєм не відомо, бо молодий і про останнє кохання не думає, тут і першого нема. Зависає у повітрі і  питання – як повернути чи навернути довіру якоїсь партії до себе, щоб знову вигідно продатися.

Автор дає нам слабку  надію і віру на те, що в політика вже є досвід і  ще одного злочину він не зробить,  зрештою, і не «розчиниться», а буде справі відбудови і розвитку держави служити, допоки  сидітиме в будинку  під Куполом. З цією  метою режисер  заключним акордом  зробив пісню, в якій йдеться про дитинство, рідну землю і про те, як вона чекає   вірних синів. Хоча  люди із залу виходили зі сльозами на очах. Пояснювали, що від  безнадії. У нас також є досвід. Вісім скликань Верховної Ради, попереду – рік виборів…

Один із атрибутів детективу,  це очевидна розв’язка , яку відгадати у нас, глядачів, вистачило проникливості. Наш десятий журналістський ряд сказав, що депутат візьме гроші. Спрацював стереотип. От було б непередбачувано-детективно, щоб політик    відмовився. Згадала про злий жарт журналістів, які розіслали повідомлення, що важливий проект голосуватиметься, за участь в голосуванні 80 тисяч , ніби, гонорару. Що було ви пам’ятаєте. Так формуються стереотипи. Бо про тих, хто не клюнув на приманку, ми не знаємо…Як не знаємо чи й були такі.

У детективному романі недоречні довгі описи, літературні відступи на побічні теми, витончено тонкий аналіз характерів і відтворення «атмосфери». Цього, насправді, немає. Режисер не  прихильник пластичного театру, танців, спецефектів.  Актори без  спеціального гриму, охайно просто одягнені.

Якби виставу приймала якась допрем’єрна комісія, як це було за республіки Україна(«Кафе «Республіка»») думаю, вона так і лишилася б без глядача, бо вже дуже дискредитує високопосадовців, мовляв, не всі такі.

А хто не бачив засідань Верховної Ради України  з блокуванням трибун, мордобоєм,  спробами винесення тіл із зали? Хто не переживав за своїх улюбленців на теле-шоу, бо нападали на них нетолерантні опоненти, збуджені, норовисті, безапеляційні? Хто не вагався  над дилемою  перед виборами, ні не дилемою, поліфонією обіцянок, хто ж хоче таки розбудувати Україну і хто ж хоче їй більше добра? Той просто не жив на цьому світі. Бо це  в нашому сьогоденні – невід»ємний атрибут, це повітря, яким ми дихаємо. І переважаючий запах у нього  – зрада і гроші. А ми, на місцях, у своїх локаціях, намагаємося вишукувати для себе аромати  надії і віри.

Думала, хто чи що є головним героєм цього  політичного детективу, який, як на мене, тягне на драматичну комедію: зваба, любов,   забаганка, великі гроші? І чомусь, як в детективі, несподіванкою стала думка, що це – ми з вами. Це ж ми спочатку обираємо, а потім дозволяємо наші сподівання і надії перепродувати, перекручувати, замовчувати…Та що тільки не роблять в різних варіантах з тим, що нам хотілося б. Бо що-що, а як керувати державою, ми всі знаємо, як і те, що і як робити  для розвитку економіки, культури, громадянського суспільства. Чи не кожен бачить себе  генератором державотворчості.  Тому таке й заполітизоване наше сьогодення. Але це наше життя, а театр – його віддзеркалення.

– І про нього дуже важко писати, – сказав голова журі, народний артист України Федір Стригун, вручаючи  відзнаку фестивалю  Богдану Гнатюку. – Автор вміло   виніс типову ситуацію з партійно-політичного життя на мистецький щабель і поставив виставу «по гарячих слідах». Тому вона і болить , бо це те, що коїться сьогодні в нашому соціумі.

Політичний детектив «Кафе «Республіка»» про жорстоке і цинічне життя  власників грошових мішків і тих, хто хоче  мати свої мішки з гараздами, претендує на перемогу в кількох номінаціях. Це чистий дебют режисури, авторської роботи і сценографії Богдана Гнатюка.  Назар Борушок може претендувати на  перемогу в номінації «Краща чоловіча роль першого плану». В журналістській номінації – «Фатальний чоловік». А поки що фестиваль  триває.

Людмила ОСТРОВСЬКА