«Умови копання картоплі за три покоління змінилися – колись яблуні не цвіли і полуниці не зав’язувалися», – тернополянка Людмила Островська

0
888

Хто ховає під кущі наші супи і борщі? Ми лишень шукаємо. А воно – під землею птиця кубло звела і яєць нанесла. Ми ж їх забираємо. А та, що очі має, а не видить, приповідає: “Я росла в темниці , як зросла – взяли в світлиці. З мене шкуру всі деруть, мене варять, мене труть, пироги з мене печуть. Відгадайте, хто ж я є, скажіть ви ім’я моє”. Так ми з внуком на городі згадували загадки про наш «другий хліб».

Люблю цю пору. Копають картоплі, спалюють бадилиння, дим піднімається в небо, а потім стелиться землею… Ліна Василівна написала: “ Під осінь у кожному селі немов димки димлять жертовні – копають люди картоплі.”

Вогкістю пахне, медом, грибами. Пташині ключі замикають літо. Як зворушливо вони роблять кола над городами. А люди копають картоплі. Як класно бути хоч один день причетним до цієї споконвічної праці. Саме її увіковічнили в колекційній монеті номіналом 10 гривень, яку так і назвали – «КОПАННЯ КАРТОПЛІ».

Наша найбільша цінність – земля-годувальниця. Потяг і любов до неї, праця на ній тисячі років єднають покоління. На монеті кущ картоплі, як дерево життя , а коріння його – золоті бульби.

Копаємо це диво ніби завжди цієї пори, в один час, але в пору мого дитинства, коли три покоління на городі в кошики збирали ці золоті бульби, яблуні не цвіли, полуниці не зав’язувалися, малина не хилила грона. Тепер веселіше, сонячніше…

А може щось не так? Щось таки змінилося. Лише солодким дим лишився, незамінний смак картоплі і неповторне відчуття причетності до чогось великого і величного. А ще розуміння, що спогади сільської дитини завжди з нею…

Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ